Середа, 26 липня 2017 13:03

Іти звичайним життям довелося, щоб вознестися духом в синах

Автор
Іти звичайним життям довелося, щоб вознестися духом в синах Іти звичайним життям довелося, щоб вознестися духом в синах

З Міжгір’я до Вучкового – 15 кілометрів.

Між мальовничими ущелинами незчулася, як легковий автомобіль швидко подолав цю відстань. Із центральної трасси водій звернув вліво на бічну вуличку і перед будинком Проданів зупинився. 98-річний господар не чекав земляків. Ходив по дворику, збирав соковиту конюшину і розкладав її по поверхні води в басейні.

– Рибок своїх підгодовую, – приязно посміхнувся, відповідаючи на наше привітання. До хати не стали заходити. Присіли на свіжому повітрі. Десь неподалік кувала зозуля. Дружно гуділи невтомні трудівниці бджоли, по барвистому  різнобарв’ї квітів збираючи нектар. Я ж уважно слухала розповідь Петра Степановича. Вражала його мова, ясний розум, не по роках світла пам’ять. Розповідь була такою захоплюючою, що уява сама малювала картини, оживляла обличчя людей, пережиті реальні події та факти, які мали місце в його житті.

Народився 3 серпня 1919-го, в селі Горбки на Виноградівщині, в сім’ї залізничника. Його батько Степан Васильович воював у Першій світовій, потрапив у полон, зазнав гіркої долі скитальця… Мати – Марія Андріївна Сочка походила з селянського роду і була з сусіднього села Сасова. Чоловікові вона народила сімох синів – Петра, Василя, Степана, Федора, Івана, Михайла та Юрія і доньку Марію (шестеро з них  своє життя присвятили педагогічній праці і отримали визнання народних вчителів). У щоденних турботах батьків непомітно збігло дитинство дітей, підійшла юність. Після закінчення Севлюшської горожанки Петро продовжив навчання в Хустській гімназії. Записався в літературну студію. Нею керував викладач Петро Лінтур. Тут юнак познайомився і зблизився з Дмитром Вакаровим, Іваном Чендеєм, Василем Сочкою, Кирилом Галасом, Михайлом Симуликом, Дмитром Лазарем, Миколою Мелеганичем, Василем Вальо, Іваном Вейконем, Віктором Оросом, Миколою Сокачем, Михайлом Шпіцером… Кращі твори своїх вихованців Петро Васильович уміло відредагував і видав окремим альманахом «Будет день» (1941). До нього увійшли 8 віршів і 2 оповідання літератора-початківця Петра Продана. Це і був той перший, неймовірно потужний імпульс до подальшої плідної і творчої його праці, якою займається ціле життя.

У 1940-му двадцятиоднорічний юнак поступив на філософський факультет Будапештського університету. На четвертому курсі його навчання перервала війна. Згодом вищу освіту здобув на філологічному факультеті Ужгородського державного університету, який з відзнакою заочно закінчив у 1959 році.

Після війни почав вчителювати. Спочатку у Хустській середній школі, а потім у Хустському педагогічному училищі. З вересня 1951-го два роки був директором семирічки в селі Синевирська Поляна Міжгірського району. З вересня 1953-го і до виходу на пенсію (1984) працював директором восьмирічної школи в селі Вучкове на Міжгірщині.

Тут і зустрів чарівну та мудру дівчину з Вінниччини Олену Романівну Бабак. Вона тільки що закінчила Тульчинське медичне училище і як фельдшер була направлена на роботу на Закарпаття. 1 травня 1954 – го року закохані поєднали свої долі назавжди і зіграли своє скромне весілля. З часом молода сім’я поповнилася синами Володимиром і Сергієм та донечкою Оксанкою, яка від батька успадкувала поетичний дар і вже сама стала авторкою двох поетичних збірок.

Крім педагогічної діяльності, у Вучковому директор школи вів активну громадську роботу. Петро Степанович, організував культурно-просвітницьку діяльність, керував хором, різноманітними гуртками художньої самодіяльності. За культурно-мистецьке подвижництво отримав високе звання «Заслужений працівник культури УРСР». За самовіддану багаторічну працю на благо рідного народу колишній делегат Першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України (а з сім’ї Проданів у Мукачево були делеговані двоє – Петро та Іван) Петро Продан був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2006).

Господар ненадовго відлучився і повернувся з кіпкою книг, складених у хронологічному порядку їх виходу у світ.

– Оце і є моє єдине найцінніше надбання, яке колись залишу своїм онукам і вдячним моїм потомкам, – сказав він.

Обережно стала гортати першу. На 31 – ій  сторінці – 29 його віршів, проникнених щирою синівською любов’ю до рідної землі, безпосередньою турботою і роздумами про життя, властивими усім молодим. В ній поет описав рідні мальовничі гори, гомін гірських річок, спів жайворонка в полі над достиглою пшеницею, своє захоплення сільськими людьми та їхньою повсякденною працею. Ця перша його поетична збірочка «Яблоня» увійшла в 11 - й випуск бібліотеки сучасних угро-руських письменників і як нове видання Підкарпатського товариства наук була надрукована в типографії Юлія Фельдеші в Ужгороді у 1942-му, тиражем 500 примірників.

У 2002-му у видавництві «Патент» побачила світ збірка «Пісня жайворонка». 2003 - ій рік подарував читачам нову книгу Петра Степановича Продана - поета і прозаїка з когорти вакарівців «Літні вечори». В ній автор описав і познайомив своїх шанувальників з періодом життя населення Карпатського краю в часи панування Чехословакії та Королівської Угорщини і в своїх спогадах цікаво передав враження про зустрічі з письменниками Кирилом Галасом, Семеном Паньком та Василем Феничем, які в літературі Закарпаття залишили свій яскравий слід.

В 2006-му видавництво «Гражда» в Ужгороді видає літературно-художнє видання «Од отчого порога» автобіографічного характеру. Петро Степанович описує події 1920-1930-х років, живим свідком яких був і хвилююче розповідає про роки своєї педагогічної діяльності, яка всеціло захопила його і тривала понад чотири десятиліття.

У 2008-му у Видавничому акціонерному товаристві «Патент» в Ужгороді виходить нове видання «Поле» з передмовою «Письменник, громадянин, педагог» літературознавця, вже нині покійного Івана Губаля. Зачитуєшся віршами автора про долю молодого офіцера Миколи Сокача. Служив він у Кошице і як розвідник цінні відомості постійно пересилав членам підпільної групи Ференца Патакі, які своєчасно передавалися в Центр. Про уславленого танкіста Степана Вайду, який у роки Другої світової поліг в боях за Моравську Остраву і став національним героєм  трьох держав. Які виразні і правдиві його поезії «Як мало треба людині для щастя», «Два роки не був я у ріднім селі»,  «Перстні». У останньому вірші автор передав свої хвилювання: у день золотого весілля. За дубовим столом сидів самотній і чекав кроків коханої дружини. Йому хотілося знов обмінятися перстнями з дружиною, як у той найсвітліший день одруження - 1 травня 1954-го... Але між ними вже незрима стала стіна вічності. З небуття до нього коханій вже немає вороття. Вдалі переклади з російської на українську віршів періоду 1939-1944-х років зробив Володимир Фединишинець. У спогадах поета зринули враження про брата Михайла Продана, який своїй скрипці довіряв найпотаємніші почуття; про суддю, письменника, перекладача, свідка смерті поета Дмитра Вакарова в концтаборі Нацвайлер (команда Даутморген) у Німеччині, уродженця села Великих Ком’ят Михайла Поповича; про літератора-земляка з Горбків Петра Міговка; про 25-річного офіцера Миколу Сокача, сім’я якого проживала на вулиці Вітровій у Хусті. Перед стратою сина у квітні 1944 – го у застінках Мараморош-Сігетської тюрми мати Ганна Сокач добилася останнього побачення із своїм єдиним  сином. Спогадами про нього жила до останків своїх днів на землі; про казкаря з Вучкового Дмитра Юрика, від якого сотню казок записав збирач народних скарбів Іван Хланта і видав окремою книгою…

Цікаво, легко, невимушено сприймається і нова збірка Петра Продана «Подих надії»…Протягом трьох годин Петро Степанович детально розповідав про долі людські, про вічні моральні та духовні цінності, про творчість колег по перу. В його мові відчувалося яскрава прив’язаність і любов до рідного села, людей Вучкового, з якими живе поруч, зустрічає і радіє кожному дню, бо йти вчителю звичайним життям довелося, щоб воскреснути духом у соїх вихованцях і синах.

Марія КОНКІНА

 

Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.