Середа, 20 вересня 2017 12:44

У моїм серці ти завжди

Автор
У моїм серці ти завжди У моїм серці ти завжди

Пожовкла від часу фотографія. Зроблена у фотосалоні Михайла Зельмановича в Ужгороді, на Маломостецькій 4 в далеких 40-х роках минулого століття. На ній Твоє таке близьке, дороге і рідне обличчя, тату. Твоя молодість, одухотвореність, юнацька врода. Твої карі очі мов дві зорі заглядають у самісіньку душу. Не дають ніде оступитися, стишити ходу, зупинитися. Навчають гідно дивитися у вічі людям. Розпочату будь-яку справу робити так, щоб тим, хто поруч, завжди ставало приємно, затишно, тепло і привітно на душі.

Давно вже тебе немає на світі. Довгих 69 років відділили Тебе від мене. Твої ровесники вже давно переступили поріг старості. Сивина рясно вкрила їхні скроні. При кожній такій зустрічі з ними уважно придивляюся, приглядаюся до них, ловлю кожний порух тіла, погляд, сказане слово. Хотіла б уявити тебе на їхньому місці. Та уява не спрацьовує. У моїй пам’яті ти навіки залишився молодим.

Тихим осіннім дощем шелестить вересень. Підходить пам’ятна у твоєму житті дата: 75-річчя твого рукоположення у сан священника. У циркулярі Мукачівської єпархії  V за 1942 рік на 34 сторінці читаю: 13 вересня 1942 року в Ужгородському Кафедральному Соборі з участю преосвященного єпископа і владики Олександра Стойки пройде урочисте Богослужіння з нагоди висвячення шести молодих богословів, вихованців Ужгородської духовної семінарії, шістьох відмінників навчання у сан священиків. Далі прізвища:

Олександр Штець – призначений парохом села Тарасівка на Тячівщині;

Андрій Селехман – відряджений у Підполоззя, до якого належать присілки Абранка, Вишня Грабовниця, Ялове та Задільське на Воловеччині;

Стефан Федорко – служитиме у Річці на Міжгірщині;

Георгій Боднар – направлений у село Вільшинку на Перечинщині;

Микола Васовчик – закріплений за церквою у Севлюші;

Михайло Русинко – обслуговуватиме прихід у Білках на Іршавщині.

Двоє з вашого випуску – Никифор Петрашевич та Петро Орос – вже прийняли целібат.

Вас шестеро молодих, окрилених і радісних постали перед Господнім престолом.  Урочисто ви складали присягу на вірність Богу і людям. Разом зі світлими ризами та нарукавниками ви перебирали найважчу ношу – особисту відповідальність за долі людські, за довірену вам кошару овець духовних. В цю неповторну мить ніхто з вас не знав, яка тривала страдницька дорога чекає всіх попередучаси гоніння за віру, арешти, мученицьке випробування в таборах далекої Колими і Сибіру, передчасна смерть…

2 серпня ти одружився з моєю матусею. Як молоде подружжя ви готувалися до твоєї першої Святої Літургії. Недільного вересня у обрамленому пахучими смереками і ялинами Волівці для односельців-земляків ти відправляв своє перше Богослужіння. На нім були присутні твої батьки, сестри Єва та Ганнуся з чоловіком Петром, брат Василь, твоя молода дружина Марія…

Ти довго йшов до цього дня. Батьки хотіли тебе бачити науковцем або літератором. Ти подався вчителювати у далеку Колочаву. Випадкова зустріч у цьому гірському селі з Іваном Ольбрахтом сколихнула твою душу. Відкрила очі на нужду, злидні, голод та безправ’я простих верховинців. Піднімати їхню духовність, громадянську свідомість, культуру та освіту належало священику. Лише він міг бути посередником між Богом і цими забутими можновладцями людьми. Не звабили тебе ні Прага та Відень, ні Братіслава та Будапешт, куди батьки твої були готові тебе відправити на навчання. Свій вибір ти зупинив на обласному центрі і поступив до Ужгородської духовної семінарії. Навчання тобі давалося легко, але посидючості твоїй міг позаздрити будь-хто. І коли студії підходили до кінця, ти знову опинився перед вибором – міг продовжити навчання у Римі, або вирушити в дорогу твоєму серцю Верховину, щоб понести живе Боже слово до простих людей. Ти вибрав друге.   Церковну діяльність починав з Підполоззя. Щоранку ти прямував до церкви, а моя молода матуся – до сільських дітей у школу. Несла з собою бідончик з водою, а в холодну пору – набрані у мішок полінцята дров, щоб розпалити вогонь у грубці і нагрівати класні приміщення.

Європа вже стікала кров’ю. Від шалених та випадкових куль, розірваних мін та снарядів, під гусеницями танків в окопах та на полях боїв умирали солдати Другої світової війни.

Щодня Господь чув вимолені тобою палкі слова: «Отче Небесний, дай перемогу твоєму благовірному народу над супротивниками. Хрестом своїм охорони люд твій. Матерям дай сили і відваги гідно нести тягар випробувань і нелегкого материнства. Кожній сім’ї та родині допоможи оминути біду та горе втрат. На державній, церковній та народній ниві дай мудрих поводирів, щоб припинилася жорстока ворожнеча і закінчилося тривале і нічим неоправдане кровопролиття…» Ти чесно виконував свої щоденні пастирські обов’язки: висвячував людські оселі, вінчав молодих, хрестив новонароджених, проводив в останню дорогу померлих, відспівував убитих на війні…

Далі три роки ти служив у Данилові та в присілку Байлово на Хустщині. Тут тебе застало визволення краю, перші утиски віри і церкви, ключі якої насильно відібрала влада.

Знову тебе переводять у глухе, віддалене від доріг та світу село Затисівка на Виноградівщині. Усього 60 двориків. Три вулиці. Всі вони сходяться до центру. До невеликої крамниці. У ті часи у ній торгували прив’яленою рибою, гасом, лавровим листом, залізо-скоб’яними виробами, тканинами, прянощами та ще чимось дуже лоскітним. Зрідка сюди завозили хліб, печиво, цукерки. Тоді продавчиня Терезія Дусин поважно розфасовувала одержаний товар. Зрідка когось із покупців обслуговувала. Чарчину-другу тут перекидував листоноша Павло Січ. З Чорнотисова  доставляв у село пошту. З туго набитою через плече сумкою крокував від хати до хати. Його поява у Затисівці ставала домінантою усіх новин, що відбувалися у світі. Часом старий згадував своє життя. Молодим працював у копальнях Франції. Мав там сім’ю, синів. Однак залізна завіса відділила його від родини і вочевидь уже навіки.

Чужих людей сюди заносило рідко. Одного разу до села завернуло троє урядовців. Не оминули вони і фари. На той час вона була найдобротнішим будинком у Затисівці. Нова влада планувала тут відкрити хату-читальню та сільський клуб, де би люди могли відпочивати, зрідка дивитися кінофільми, слухати лекції та концерти, збиратися на загальні збори. Батькам гості натякнули, що доведеться потіснитися. Це була перша несподіванка на новому місці.

Вечорами батько засиджувався, працював у бібліотеці. За вікном кімнати почулися чиїсь кроки. Глухо дзенькнула шибка. Кинутий кимось камінь влучив у порцеляновий абажур лампи. Дрібні уламки посипалися не підлогу. Та гасова лампа утрималася під стелею, швидко розгойдалася. Тато попрямував до дитячої, де в ліжечках спало двійко дітей – я і мій молодший братик Йосип-Ярослав. Тато обійняв розтривожену маму. Заспокоїв її і вже зовсім всерйоз додав: «Коли щось зі мною трапиться, з дітьми одразу виїжджай до моїх батьків у Волівець, або до своїх до Хусту. Залишатися вам тут уже буде небезпечно».

Непомітно підійшла зима. Щовечора на наш домашній вогник сходилися люди. Заглядав дяк Андрій Данкай, церківник Михайло Лемак з дружиною Ровзо-нийнією, куратор Іван Чоповцій. Заходили й сусіди –  Мішко-бачі Цігуш, Федір Верецкі, Андрій та Павло Чоповції, Петро Гелетей, Йосип Кенийз, Василь Шанта. Згадували у розмовах земляка Андрія Ворона, батьки якого жили через дві хати від фари, говорили про пережите на війні. Люди прийшли до висновку, що кровопролиття не засіб покарання Богом людини за її гріхи. Це гріховні діяння політиків, їхній потяг до наживи, збагачення, вивищення і верховенства над світом. Сама людина – творіння Господнє. Однак не може осягнути Бога самотужки ні своїми почуттями, ні розумом. Лише шляхом істинної віри вона може прилучитися до Всевишнього і у своїй душі відкрити його безмежну любов. Духовність – якісна характеристика свідомості людини, її повсякденних вчинків на протязі усього життя. Цікаво, що кожному випадає пізнати чотири відсвіти любові: як дитина своїх батьків, як брат чи сестра, як чоловік та дружина і як вияв батьківських почуттів…

Затисівців хвилювало все, що відбувалося в житті району та села. Жорна часу жорстоко та безжально розчавлювали людські долі, розривали родинні узи. Далеко від отчого дому відносили близьких людей. Одних – на шахти Донбасу, на відбудову індустріальних міст тодішнього Союзу, інших - на зведення потужних об’єктів металургії та машинобудування, запланованих п’ятирічками новобудов, каналів і гідроелектростанцій.

Світ уже здригався від свавілля, яке творилося над священнослужителями нашого краю. Людей у рясах виставляли, як реакційну антирадянську силу. Наче під час війни вона служила міжнародному імперіалізму, підтримувала бандерівський рух. Її краще вчасно викоренити. У цьому напрямку владою вже зроблені рішучі кроки. Церква відокремлена від держави. У школах заборонене слово Боже. У селах і містах Закарпаття насильно запроваджується віра православної більшості. Їй уже передані церкви в Кричеві, Торуні, Углі, Калині, Сокирниці, Стеблівці, Липчі, Данилові, Негрові. Це документально підтверджено  реєстрацією релігійних громад краю. Державою і владою вживаються всі заходи насильної ліквідації греко-католицької  унії. Та півмільйонна армія вірників  стійко опирається цьому приєднанню. Навіть резонансна смерть його Екселенції Преосвященного єпископа Теодора Ромжі не змінила цього протистояння. Прадідівської віри так легко і просто не зрікається народ. Бажаного результату не дають ні умовляння, ні залякування, ні арешти, судові вироки та депортація служителів церкви на далекі простори Сибіру, крайної Півночі та Далекого Сходу. Боже провидіння продовжує утримувати людей від віровідступництва, від ганебного і хибного життєвого кроку.

Вже арештовані і заслані в Сибір віддані Апостольському престолу отці Кирило Феделеш, три Івани –Рабар, Попович та Лелекач, Стефан Гафич, Віктор та Юрій Іванчо, Михайло Бобик (Мефодій), Іван Міня, доктор-богослов Юлій Гаджега, священники Семен-Даниїл Поп, Стефан Верб’ящук, Євген Пасулька, Іван Сокіл, монахиня Теофіла (у миру Марія Манайло)… У список жертв потрапили отці Дмитро Попович, Георгій, Антон та Іван Романи, Діонісій Шуба, Микола Савчук, Іван Чейпеш… Владою вже позбавлені права священнослужіння Павло Медвецький, Мирон Бескід, Іван Василенко, Василь  Худа, Стефан Федорко, Василь Яцкович, Йосип Головач, Петро та Іван Ороси, Віктор Довгань, Дезидерій Добра, Іван Маргітич… Частина священиків вимушено залишає Закарпаття, перебирається до Чехословаччини, Угорщини, Австрії, Югославії, Румунії, Польщі, Німеччини, Франції, Іспанії, США, далеких просторів Канади, Аргентини, Бразилії, берегів незвіданої ще закарпатцями землі Австралії…

Не знав ти, татусю, як мало часу долею тобі відведено на цій землі. Незабаром Господь відкличе тебе у свої райські сади у твої неповні 33. І залишишся ти між цими людьми назавжди. У Затисівці ти знайдеш свій довічний спочинок. Тебе люди поховають біля своєї церкви.

            Йшов 1948-й. Танули сніги. Спричинили вони велику  весняну повінь. Холодні каламутні води розливав Ботар. Ними затоплював людські поля. Наша родина готувалася до маминого 25-ліття. На торжество приїхали і твої батьки з Волівця. Та 31 березня замість святкової  білої сукні матуся одягла все траурне, чорне. Тебе виставили у висвітленій церкві. Сюди збиралися люди не лише Затисівки, але й всіх навколишніх сіл. Стояли, молилися, тужили, схлипували, плакали і навіть голосно ридали молодиці, літні чоловіки і жінки. Навколо труни вишикувалися твої алтарні  брати. З твоєю смертю сільська церква втрачала щось дуже дороге й близьке. Ти залишав їх у цей нелегкий час як духівник неочікувано відходив від храму і відтепер цілих піввіку село вже не матиме священика, а пам’ятатиме і згадуватиме лише тебе.

Надворі буяла весна. Від довгого зимового сну прокидалася, оживала природа. Рясним первоцвітом вкривалася земля. На старенькому кладовищі біля церкви я назбирала букет пахучих фіалок. З ним і увійшла до храму Божого. Чиїсь руки турботливо підвели мене до тебе, підняли догори, я поцілувала тебе і на твої складені руки поклала принесені квіти. Оповита смутком і похоронними турботами поруч стояла моя молода матуся і невтішно плакала.

Ангелику, милий мій,

Все Ти коло мене стій.

Як у день, так уночі,

Будь мені на помочі.

Ця найкоротша молитва, яку ми вивчили з тобою вдвох, тату,  прийшла мені на спогад. Вона залишилася оберегом мого нелегкого дитинства, а згодом вивели мене на дорогу, на якій діти дорослішають раніше, аніж досягають зрілого віку.

Ти першим залишав цей світ 1 го квітня 1948-го... Сім’ю нашу чекали важкі часи. Матуся залишилася без учительської роботи. 22 листопада цього ж року церковні дзвони сповістили селу про смерть мого молодшого братика Йосипа-Ярослава…

У 1955 році помер Георгій Боднар. Його малих дітей передали до дитячого будинку. Стефана Федорка ховали у Виноградові у серпні 1986-го. Микола Васовчик відійшов у вічність у Берегові в 1992-му році. Отець Олександр Штець дожив свого віку в Мукачеві. Як зірваний пронизливим вітром листок у Румунії опинився Михайло Русинко і хоч серцем завжди тягнувся до України, похований на румунській землі.

Твоє життя, татусю, було справді коротким, як спалах яскравої зорі. Мене  ти залишив світові і дав найдорожчий та найцінніший дар – своє добре ім’я, честь і світлу до Бога молитву. Тебе й досі згадують, люблять, поважають і пам’ятають прості сільські люди. Доказом цього є твоя могила. Вона завжди доглянута, у квітах. Вже діти тих людей, котрі колись турботливо доглядали за нею, приносять тобі квіти і щиро проказують: «Зі святими упокой, Христе, душу слуги твого, де немає ні хвороби, ні смутку, ні зітхання, лише життя нескінчене.» Їхніми устами переконливо говорить людська вдячність за те, що за свого короткого віку ти зробив для церкви та своєї кошари довірених тобі овець. Вони тебе не забула. Не забула і я, бо в моїм серці Ти – завжди.

Марія Конкіна-Селехман

м. Виноградів

Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.