Особистості (73)

На вихідні чекала дітей. Зранку взялася по дому наводити  порядок. У бібліотеці між книжками випадково натрапила на «Букварик».

Виставка художників народного творчого об`єднання в міській картинній галереї Хуста була багатолюдною. П`ятдесят років разом!

Кожна людина приходить у світ у визначений їй долею час. Це він формує її як особистість.

Рік синього коня для художника Ласло Гайду став справді ювілейним.

Жодну домівку на Україні не обійде Чудотворець Миколай.

Зимно... надвечір’я. До хвіртки вибігає собака, лохматючий, чорний із білими китицями, а може, навпаки.

«При вступі в училище треба було здавати «композицію», та я навіть не знав що то таке. Майбутній учитель пояснив: «Чічку намалюй та буде добре».  Я намалював чічку, вперше в житті акварельними фарбами, на глечику пензликом-віником і отримав четвірку – пройшов.

«Кожна людина, по мірі дорослішання повинна для себе визначити, за яку ідеальну мету вона боротиметься, щоби відповідно цього зформувати свою діяльність та  кожен  життєвий вчинок. Торкаючись особисто мене, я все своє життя, в усіх сферах, завжди всіма можливостями буду слугувати одній цілі – благополуччю угорської нації та угорської батьківщини», –  писав у одному з листів своїй матері Бела Барток.

«Колись я працював на імя, тепер імя працює на мене»Федір Сільваші.

Справа тут не  в таємниці імені і не в геніальності, а в світогляді звичайної людини, яка майже протягом  усього свого життя пише картини.

Ви вже вибачте за банальний початок, але  виноградівський автор пейзажної лірики, навчаючись ще у 5-му класі,  починав з «Чарівного пензлика».

«Тоді, в Будинку піонерів,  вела гурток  Одотя Панасівна Пацкан, – згадує  Федір, – то ми з Володею Симулик, Юрієм Продан  ходили туди навчатись. Вже  у віці 12-13-ти років я розумів, що буду малювати. А у таборах «Юних художників» проводив чи не всі канікули і літні, і зимові. Маю собі полестити, бо там з нами займались  корифеї Закарпатської школи живопису. Тоді отримав запрошення поїхати до Волгограду  в табір, але відмовився, про що потім пошкодував… »

"В мене були певні життєві етапи коли  я ставив  перед собою «планки», досягаючи їх  шукав інший путь, бо насправді мистецтво –  це пошук. Так вийшло, що Закарпатська школа живопису почала втрачати свої досягнуті, колись, вершини. І коли переді мною постало питання – як бути далі? Я вирішив –  хочу бути Закарпатським художником.  Але не копіїстом  ані Йосипа Бокшая, ані Федора Монайло, ані  Андрія Коцки, ані Антона Кашшая… хоч і являюсь їх послідовником, навіть смію сказати, що вони були моїми колегами та друзями. Насправді, втілити це було дуже важко, власне, зуміти віднайти  свій особистий стиль.