Особистості (80)

«Кожна людина, по мірі дорослішання повинна для себе визначити, за яку ідеальну мету вона боротиметься, щоби відповідно цього зформувати свою діяльність та  кожен  життєвий вчинок. Торкаючись особисто мене, я все своє життя, в усіх сферах, завжди всіма можливостями буду слугувати одній цілі – благополуччю угорської нації та угорської батьківщини», –  писав у одному з листів своїй матері Бела Барток.

«Колись я працював на імя, тепер імя працює на мене»Федір Сільваші.

Справа тут не  в таємниці імені і не в геніальності, а в світогляді звичайної людини, яка майже протягом  усього свого життя пише картини.

Ви вже вибачте за банальний початок, але  виноградівський автор пейзажної лірики, навчаючись ще у 5-му класі,  починав з «Чарівного пензлика».

«Тоді, в Будинку піонерів,  вела гурток  Одотя Панасівна Пацкан, – згадує  Федір, – то ми з Володею Симулик, Юрієм Продан  ходили туди навчатись. Вже  у віці 12-13-ти років я розумів, що буду малювати. А у таборах «Юних художників» проводив чи не всі канікули і літні, і зимові. Маю собі полестити, бо там з нами займались  корифеї Закарпатської школи живопису. Тоді отримав запрошення поїхати до Волгограду  в табір, але відмовився, про що потім пошкодував… »

"В мене були певні життєві етапи коли  я ставив  перед собою «планки», досягаючи їх  шукав інший путь, бо насправді мистецтво –  це пошук. Так вийшло, що Закарпатська школа живопису почала втрачати свої досягнуті, колись, вершини. І коли переді мною постало питання – як бути далі? Я вирішив –  хочу бути Закарпатським художником.  Але не копіїстом  ані Йосипа Бокшая, ані Федора Монайло, ані  Андрія Коцки, ані Антона Кашшая… хоч і являюсь їх послідовником, навіть смію сказати, що вони були моїми колегами та друзями. Насправді, втілити це було дуже важко, власне, зуміти віднайти  свій особистий стиль.

П'ятниця, 10 жовтня 2014 00:00

Захворіти небом

Автор

«Він був нашим наставником, найдосвідченішим пілотом-спортсменом… але  цього разу, певно, техніка безпеки у повітрі не спрацювала … аж не віриться, що Ігоря вже з нами немає, – розказує Йосип Колієнко, – він же нас учив літати, був засновником клубу «ВетерАн», не розумію, як так могло статися»…  

Вміння просторово уявляти майбутню фотографію, аналізуючи й розміряючи конкретні форми чи естетичне сприйняття навколишнього світу?

Зображення дійсності, отримане за допомогою технічних методів чи композиційна винахідливість у відображенні реальності?

П'ятниця, 29 серпня 2014 00:00

Свято душі

Автор

Навіть емоції бувають буденними і тоді, хочеться їх заховати у чорно-білій плівці. А далі відкадрувати, залишивши те, що вартує уваги. І насамкінець, ти збираєш в уяві  шмаття миттєвостей аби зліпити воєдине  навіяну картину. І це вже не фото, це значно більше. Більше, більше… глибше…  –  між рядками слів прослуховуєш, ніби чиюсь затаєну казку про якось забутого героя, у якомусь невіданому часі вдивляючись  у великі  очі молодої жінки, котра з жадобою подібної до снаги у найсокровеннішому, розказує про зафіксований одним натисненням кнопки фотоапарату, дивний світ. Хіба, так буває? Так просто і так неперевершено?

Якщо вважати життя театром, то у кожного з нас своя сцена, а доля у ролі пера  думками Режисера  записує сценарій. І вже точно ми маємо свою публіку – оцінювачів харизми. І беззаперечний фактор  «Х»  по принципу закону тяжіння притягує собі подібних.  

П'ятниця, 15 серпня 2014 00:00

У стані приємної ностальгії

Автор

Камені — живі. Тобто вони самі нас обирають, а не ми їх. Якщо вам сподобалася якась прикраса із каміння, то не вагайтеся, а купуйте її. Інакше камінь може образитися. Гарне намисто ще нікому не заважало. Особливо, якщо воно з напівдорогоцінного каміння. Воно може бути не тільки прикрасою, але й оберегом, що приносить своєму власнику удачу і захищає від нещасть. Ну, принаймні ми можемо так думати і тішитись думкою.

Жив  був  хлопчик  з шикарним радянським фотоапаратом,  хо-ча  вірніше  буде  сказати:  жив  був  хлопчик  і  подарували йому одного дня  шикарний фотоапарат «Смена-7»  і він ним фотографував,  чи то  зображував красу цього світу на своїх фото.  Зображував     довго,   дуже  довго,  ще  з  12-ти  років,  коли  перед  сном  йому  начитували  казку  про  кольорові слайди.

 

Жіноча сумочка – не розкіш, а необхідний предмет гардеробу.  Завжди знайдуться причини, аби купити ще одну. Звісно, готові, тим більше брендові сумочки, красиві. Але хіба їх  можна прирівняти з однією пошитою та оздобленою  власними руками?