Середа, 26 жовтня 2016 06:38

Історія розвитку кераміки в районі

Автор
Історія розвитку кераміки в районі Історія розвитку кераміки в районі

Кераміка — один з найбільш поширених видів українського народного мистецтва. У процесі багатовікового розвитку гончарства склався ряд керамічних регіонів з неповторними ознаками щодо форм виробів, орнаменту і технології. 

 

Глина

Основою для розвитку народної кераміки у Виноградівському районі були значні поклади глини, різної за своєю якістю та забарвленням. Одними з найкращих вважають глини з с. Онока. На оноцьких глинах працювали майстри Виноградова, Ком′ят, привозили їх навіть до Дубовинки. 

Цим глинам властива низька температура спікання та можливість при одному випаленні створювати повноякісні вироби з підполивним розписом. 

В ХІХ та на початку ХХ століття посуд майстрів сіл Дубовинки, Гуді, міста Виноградова крім продажу на місцевих ринках збувався також в угорські та румунські села, що віддалені на 100-200 кілометрів.

Юрій Полянський, гончар з с. Дубовинки розповідає, що вчився у місцевого майстра Гевкан Василя. За пів року зумів відкупити собі від нього хату на зароблені гроші від продажу керамічних виробів.

Умілий гончар в середньому виготовляв до п′яти виробів за день, ціна яких коливалася в межах однієї крони. То вважалося непоганим заробітком, адже за одну крону на той час можна було купити кілограм рису або цукру. Також  дволітрова посудина дорівнювала п′яти кілограмовому кошику картоплі. Тому вигідно було обмінюватись товаром. Живі гроші гончар майстер отримував лише після того, як його вироби були продані. Цією справою займалися реалізатори, „вощики”: Андрій Філей, Федір Легеза, Михайло Кундря. Вони держали коней і мали спеціальні вози, на яких дубовинський посуд розвозили по ринках Закарпаття, Угорщини та Словаччини. Торгівля в усі часи давала добрий дохід. Тому реалізатори малися не гірше, ніж майстри-гончарі. Цікавим залишком давніх форм торгівлі був продаж виробів не за гроші, а „насипом”. Щоб купити горщик у ремісника, треба було двічі насипати в нього пшениці або кукурудзи. Ця кількість зерна правила за ціну судини.

Щоб встояти перед фабричною конкуренцією, крім поливання, майстри в ХХ столітті починають  розмальовувати пензликом миски, а згодом  й інші судини, наслідуючи орнаментику фаянсових мисок, які збували словацькі, а пізніше й угорські заводи.

У Виноградові в 1892-1906 рр. була керамічна майстерня, очолювана Фішером Форкошгазі де, навчаючись, учні робили кахлі і отримували за це невелику платню.

На початку ХХ століття в Гуді працювало 40 гончарів, в Дубовинці – 20. В середині ХХ століття в Дубовинці працюють вже тільки 12. Найкращими майстрами вважаються Іван Малета, Іван Сідей, Юрій Церковник, Василь Полянський. 

Майстри користувались місцевими глинами, вироби вимагають двох випалів. „Гощарські” (гончарські) глини поділяють на „масні” та ”пісні”, або „піщані”. „Масні” глини дрібнозернисті, пластичні і дозволяють вивести тонкостінний посуд. Проте вони більше стягуються під час сушіння і частіше тріскаються на вогні.

„Піщані” менш пластичні, швидше сохнуть і дають менше браку. Для посуду в Дубовинці  беруть одну „масну” глину, коли ж роблять вазони для квітів – мішають її наполовину з „піщаною”. Сама „пісна” глина тут придатна тільки для виготовлення черепиці.

Глини залягають в Дубовинці на глибині до 2-ох метрів. Добуту сировину часто залишають на зиму надворі. Мороз, дощі й вітер підвищують її пластичність.

В холодну пору глину обробляють в приміщенні, влітку – надворі. Її поливають водою, товчуть дерев′яним молотком – „клепачем”, місять руками, ріжуть „різачкою” – напівкруглим ножем, зробленим з коси, що має дві ручки, і знову місять. Кілька разів перемісена і перерізана глина ще „перетинається” дротом. Все це робиться для того, щоб вилучити корінці  та тверді грудочки і зробити масу однорідною та чистою. Далі перебивають кілька разів, з різних боків, доки з глини не повиходить повітря. Вироблену глину рвуть на кульки – „грудки” і складають на лавці. 

Майже всі вироби закарпатських гончарів формуються точенням на ножному гончарському крузі. В минулому вживався тут і шпицевий круг. 

В другій половині ХХ століття використовували дводисковий, веретенного типу, з рухомою віссю. Верхній круг – це „вершінь”, або „колесо мале”, нижній круг – „колесо велике”. Їх наглухо  з′єднує вісь – веретено. Колеса дерев′яні, веретено колись було теж дерев′яним, але в 30-х роках ХХ століття скрізь замінене залізним.

Вісь веретена впирається у вкопаний в долівку кусок заліза, каменя або цегли з ямкою.

Дерев′яне веретено має внизу залізний шпінь. Вгорі веретено з′єднується з лавкою за допомогою дерев′яного або залізного „ярма”. На лавці, де сидить гончар під час роботи, праворуч лежить дощечка – „мачка”, на яку складають рештки глини після очистки рук. На ній стоїть „помачка”, або „водовий горшок”, в якому змочуються руки, щоб зменшити тертя, та лежить ганчірка для витирання рук.

Щоб поставити майбутню судину в центрі, майстер сильно натискає на грудку, надаючи їй форму урізаного конуса. Потім, натискаючи згори двома пальцями, робить ямку, поступове поглиблення якої приводить до створення дна майбутнього предмета. З грубого валика глини витягаються вгору стінки. Зовні стінки вигладжуються „ножем” – дерев′яною дощечкою з отвором, що натягається на великий палець. Після „ножика” судина вигладжується клаптиком шкіри, зрізується з круга дротиком і обережно ставиться на дошку – „полицю”, щоб висихала. Взимку „полиці” ставлять в хаті під стелею на жердках. Влітку вироби сушать надворі, оберігаючи від сонця та вітру, бо надто швидке сушіння спричинює створення тріщин.

Крім виробів, формованих на крузі, деякі предмети робляться в руках. Це передусім дитячі іграшки – „пищалки” та люльки, виробництвом яких займалися ще батьки гончарів.

Підсушений предмет розписують різними способами. Найстародавнішим  видом кераміки є посуд чорного кольору – „задимлюваний”. Найдовше такий спосіб протримався в селі Гудя. На початку ХХ століття окрім, „задимлюваного”, майстри починають виготовляти полив′яний і розписаний посуд.

Щоб отримати „задимлений” посуд, перед кінцем випалювання в піч підкидають смолистого палива і негайно замазують глиною всі отвори горна. 

Юрій Полянський з Дубовинки розповідає, що також для задимлення використовували липову кору. Створене середовище безкисневого полум′я  дозволяє  дуже активним в цій температурі молекулам окису вуглецю відбирати кисень  від окисів заліза, якими забарвлені всі червоні глини. Залишається залізо, яке й надає черепкові попелясто-сірого кольору.

Задимлювання не допускає розпису кольоровими глинами, тому сиві вироби прикрашались завжди ритуванням, штампуванням, ліпленням , а також гладженням. Гладження давало блискучі смуги на матовому фоні стінок. Гладження робили випаленим черепком.

Задимлювання робило черепок твердішим та значно зменшувало просочування рідини крізь стінки. Тому воно широко вживалося до того часу, поки його не витіснило  скловидне покриття – поливо.

Поливо спростило процес випалювання (для задимлювання потрібно міцну піч та чимало праці, щоб заліпити отвори горна), краще охороняло черепок від просочування, відкрило необмежені можливості в галузі кольорових прикрас. Спочатку поливали лише всередині, а зовні писали чорною фарбою.

Поливо – „маль”, або „покошт” – це окис свинцю в суміші з білою глинкою або піском, перемеленими на жорнах і розведеними, як і обливка, на воді до стану рідкої маси. В середині ХХ століття найчастіше майстри вживали прозоре поливо.  

Довгий час свинцевий сурик для оздоблення привозили з Бая Маре (Румунія), а згодом – з Київського заводу керамічних фарб.

Формуванням виробів займалися чоловіки, а розписом, як правило, їх дружини.

Розпис посуду здійснювався за допомогою пензлика, який звуть також щіточкою або квачиком, кишенькового ножика та ріжка або „гургульки”. Пензлики виготовляли з баранячої шерсті та пера гуски. Ріжок – це коров′ячий, або з кози, ріг із встромленим в нього курячим пером (іноді продовженим соломинкою). При нахиленні ріжка з його вузенького отвору випливає рівний струмочок фарби. Ріг може замінити виліплена з глини „гургулька”, в яку також встромлене перо.

Розписи робляться на сирих стінках судини як по черепку природного кольору, так і по вкритому обливкою (ангобом) чорного, рідше червоного або зеленого кольорів. Ангоб – глиняна фарба. Її готують так само, як і глиняну масу, тільки консистенція має бути близькою до рідкої сметани. Колір ангоба залежить від наявності в глині  різних органічних речовин і окисів металів. Майстри виготовляли ангоб самі.

Крім розпису пензликом та ріжком, обливані вироби оформляються „урізом”, тобто вирізуванням жолобків та невеликих площин ножиком, щоб зняти шар обливки з підсушеного черепка.

Обливання (ангобування) відбувається так: гончар бере за виступ (утор) предмет, повертаючи, обливає рідиною, яку черпає горнятком. Підсушений черепок активно сприймає воду, а тверді складники пристають до його поверхні.

„Покоштування” зсередини здійснюється переливанням полива з однієї посудини до другої, ззовні – обливання предмета над великою мискою.

Найдавнішим є декорування черепка природного кольору ріжком. На цю техніку могли мати вплив розписи фаянсових виробів. Зате орнаментика складалась передусім на основі гончарських традицій.

Давнім мотивом, характерним для довжанок, широкоденець, є вертикальні смуги прутиків та кривуль з крапками між ними. Розвиваючись і збагачуючись, вони поступово переростали у видовжені рослинні смуги, які, чергуючись з великими „ружами”, стали невід′ємною прикрасою дубовинських виробів. Ці орнаменти виводять і горизонтально, тоді вони утворюють великі гірлянди або гілки, на яких інколи бачимо зображення птахів.

Поширеним мотивом, що вкриває тулуби рябунів, корчаг, широкоденець та „черепів для косиць”, а також береги мисок та стінки цідил, стало чергування „руж”, листків та перстиків. „Ружі” виконуються п′ятьма-сімома мазками пензля фарбою двох кольорів (білою та чорною). По осі симетрії обабіч виростають листки. Це 5 – 9 перстиків, створених „гургулькою”. Часто орнаментальну смугу доповнюють чотири великих крапки – „звіздачки”. Листки виконуються двома кольорами, перстики – лише білою фарбою.

Найкращими в розписі були дружини гончарів Івана та Тиміша Малетів, Івана Сідея. Сміливими, широкими мазками пензля вони створюють великі чіткі троянди, дзвіночки, „косиці-болянки”.  

В Дубовинці, яка мала червоні глини, переважав розпис білою та чорною фарбами за допомогою ріжка та пензлика.

Горно

Випалювання виробів відбувається в печі, яку називають горном. Закарпатське горно архаїчне, воно майже не змінилося за останні  півтори тисячі років. Це типово ранньослов’янське горно: піч з вертикальним вогнем, з двома вогнищами, без черіня, має форму урізаного конуса, 100-130 сантиметрів заввишки, ширина основи 140-200 сантиметрів.

Стіни горна виліплені з глиняних вальків способом наліпу, інколи зовні оперезані двома-трьома рядами дроту.

В двох  протилежних сторонах основи печі розташовані отвори. Третій, великий верхній отвір, яким виходить дим та полум′я і через  який завантажують піч, називають „ротом”.

Частина майстрів має окремий будинок з дахом – „хижу”, в якій знаходиться горно. Проте більшість печей стоїть надворі, поблизу хати, під дахом на чотирьох стовпах або накривається плоским дашком, який знімають під час випалювання.

Щоб завантажити горно,  гончар стає на долівці і, ставлячи боком судину коло судини (миски кладе на ребро), навколо себе складає вироби доти, доки може рухатись. Потім вилазить і вільний простір суцільно заповняє зверху. Працюють двоє. Один підносить вироби, другий їх складає. Закладаючи посуд, гончар створює проти отворів канали, щоб було місце для дров.

У деяких гончарів горна, зберігаючи традиційну конструкцію, мають удосконалення.

Заклавши піч посудом, гончар вкриває все зверху битим череп′ям та розкладає вогонь, поступово підвищуючи температуру. Для палива вживаються тонкі сухі дрова з дерев листяних порід (букові, смерекові). Наявність в полум′ї водяної пари спричинює створення на полив′яному червоному черепкові зеленкуватих плям, які часто псують колоритний ефект виробів; найчастіше це трапляється взимку і навесні, коли важко висушувати дрова.

Випалення триває 5-12 годин, після чого горно легко затикають і залишають холонути. Якість випалу періодично перевіряють по забарвленню битих черепків, що знаходилися зверху. Температура першого випалу до 1000*С, другого – до 1300*С.

Глини з Онока дозволяють розписані і ще не випалені вироби відразу „покоштовувати” – поливати „маллю” і випалювати. В інших місцевостях після розпису вироби кладуть у вогонь. Випалені  предмети виймають з горна, поливають і випалюють вдруге.

Посуд

За призначенням всі вироби можна поділити на такі групи: посуд для варіння, посуд для споживання і зберігання харчів та вироби декоративного призначення.

Великий горщик називають „горниць”, „горшок”, „варільник” або „горниця”. Менші звуть „сілка”, „рябун”; найменші – „горнятко”, „горничок”.

„Бутошки” – корчаги на вино, воду. Він має особливу конструкцію шиї та вуха. Шия внизу перегороджена пластинкою з 5-7 дірочками – „цідилом”, яке затримує все зайве, коли набирають воду в річці чи криниці.  

Частини горщиків (й інших судин) мають такі назви: „дно” або „дінце”, з якого виростає маленький карниз – „рубець”, „виступ”. Від рубця здіймається вгору „черево”, „тулуб”, що завершується вінцями, які звуться „крисою”.

Форма „горщика” – широкий випуклий „тулуб”, порівняно невелике дно та отвір, який закривався покришкою – „черепанькою”, щоб зверху не падали рештки палива.

Запровадження в побут плити, в якій полум′я  прогріває горщик знизу, примусило гончарів розширити його дно, зробити стінки вертикальними, збільшити верхній отвір. Так виник посуд циліндричної форми, який нині ще зберігає традиційне профілювання криси. Отримав назву „горничка”.

Особливою формою переходу горщика в „широкоденце”.

В горщиках не лише варять, а й носять страву в поле.

Гончарний посуд в порівнянні з металевим народ вважає кращим, бо він надає страві приємного смаку.

Для пиття води вживаються „горнятка” – невеликі судини кулястої форми з вухом та специфічно профільованими вінцями.

Важливе місце займає виробництво „довжанок”, або „купаней”, для зберігання молока (від 1,5 до 3 літрів завбільшки) та вазонів, які звуться „черепами для косиць” з „підчерепками” – підставками.

Миску в Дубовинках  називають „блюдо”. Основні види мисок в пропорціях майже однакові. Під впливом фабричного посуду з′являється миска  з вертикальною крисою та миски, схожі до тарілок, – з широкими вінцями. Ширша криса дозволяє її рясніше прикрасити.

Горщики залежно від величини дещо міняють свої форми. В Дубовинці „пук” (черево) великих горщиків менший від їх висоти, дно рівне верхові. В менших горщиках „пук” більший від висоти, а верх – від дна. В більших горщиках найширше місце черева припадає нижче середини предмета, в менших – посередині.

Перехідною формою від горщика до глечика є „пивник”, що вживався для перевезення води. Характерне випукле черево, яке завершується високою шийкою, дзьобиком і вухом. Давні великі „пивники” мали маленьку і вузьку шийку, закривались покришкою. В них квасили огірки або зберігали крупу, горох.

У „довжанки” (глечика) від досить широкої основи виростає трохи випукле „черево”, яке непомітно переходить в коротеньку шийку, що закінчується вінцями традиційної форми. Найширше місце припадає на середню і нижню частини черева. Від шийки горизонтально  відходить вухо , яке круто заломлюючись, з′єднується з черевом.        

Майстри села Ком′ят та виноградівський майстер Федір Черницький, що очолював керамічний цех артілі інвалідів (середина ХХ століття) перейняли стиль розпису села Вільхівка Іршавського району – зберігаючи класичні народні форми, розписувати вироби орнаментом, створюваним технікою „урізом”. Черепок покривали „борщаєм” і орнаментували лише „урізом”. Після цього предмет випалювали. Прикраси були графічні, тональні, з незначним вкрапленням  кольору. Вони були набагато густіші, мали рясні геометричні та рослинні мотиви.  Вироби Ф. Черницького рясно прикрашені: густа орнаментика вкриває навіть нижню частину корчаг, довжанок. Чимало геометризованих елементів.

Керамічний цех

У 1965 році створений промкомбінат (працювало 1400 людей) з керамічним цехом. Керуючим був Розентал Герман Зельманович.  Першими гончарами були запрошені самодіяльні майстри з Виноградова – Степан Чернецький, Іван Драгун . Чернецький полюбляв виготовляти пивники, Драгун – гончарив високі вази. Прикрашали невибагливими візерунками. На основі їх виробів, на основі їх майстерності і виробленим традиціям почали виготовляти предмети посуду, сувеніри, свічники, вази,  а згодом і декоративні панно, скульптуру, кахлі. Далі прийшли працювати гончарами Іван Пішпекі, Йосип Марушка. В новому цеху (працювало понад 600 людей) вже працювали учні цих майстрів – Адальберт Баник, Іван Бобик. Також радо приймали на роботу випускників профілюючих училищ та інститутів. Начальником керамічного цеха був Петро Гершкович, потім – Василь Макар. 

В художній майстерні працювали – Марія Ковальчук, Ніна Новікова, Іван Гецко (1983), Кейкеші Зіта, Тимофій Марія, Ярема Тетяна, Дешко Михайло, Горват Ганна, Жодані Єва, Славка Чловечко. Головним технологом працювала Катерина Василівна Матій.

 Вже в 1972 році виробляли кахлі. Начальником цеха був Василь Горват.

У 1978 році промкомбінат перейменували в керамічний завод. Чисельність працюючих вже налічувала близько 1800 чоловік.

А далі вже готовий матеріал подавали в цех для формування виробів.

Перший випал – 800-850 *С

Другий випал – від 850 до 1000 *С

Глину використовували з Онока, Копані, Дружковки, Мідяниці. Барвники отримували з Вишневого (Україна), Дулєво (Росія). Також у роботі використовували і шамотну масу, адже це зменшувало деформацію, стабілізувало усадку. Шамот здебільшого робили самі – після першого випалу браковані  вироби перемолювали, добавляли до звичайної глиняної маси. Або привозили з Доробратова  З 1993 року завод перестав виробляти продукцію. Деякий час виготовлялись тільки кахлі.

З 1989 по 2006 роки працювала АПС „Королівська кераміка”, яку  очолював Андрусь Павло Семенович. 

Працювали 3 печі, 3 гончарі, 5 заливальників. Виготовляли предмети посуду, кашпо, корчаги, сувеніри.  

Глина з Оноку та Дубовинки, яку використовували в роботі, проходила обробіток і ставала керамічною масою на Виноградівському керамічному заводі. 

 

Довідково:

Юрій Полянський народився в селі Хижа в 1922році. У 1925 році сім′я переїхала у Дубовинку. У 7 років пішов у школу. Закінчив 6 народних класів. З 16 років навчався у місцевого майстра-гончара Василя Гевкана. Тоді ж за 25 крон придбав найціннішу для себе річ – гончарний станок. У 21 забрали до армії. Після повернення з німецького полону і до 1950 року займався виготовленням  виробів з глини. Далі працював у колгоспі „Україна” різноробочим. У 1982 році у колгоспі був створений гончарний цех, де і працював до виходу на пенсію. Скрута змусила його знову згадати давнє ремесло. Тоді й валькову піч для випалу кераміних виробів збудував на своєму обійсті.

Глину знаходили поблизу села Гудя. Глину товкли, розрізали на тонкі пластини „сапою” (короткий серп), переминали руками. Все це робиться для того. Щоб вилучити корінці та тверді грудочки і зробити масу однорідною та чистою. Вироблену глину рвуть на кульки – „грудки”. Вони були різні по величині, кожна має своє призначення – відриваючи частину глини, майстер вже знав, який саме виріб з неї буде „витягувати” на гончарному крузі.  Виготовляли вироби тільки для використання в побуті. „Довжанки” (на молоко), „ковшан” (на вино), „пивник”, „корчаги”, „силки”, „букси”, копілки. Вироби були місткістю до 12 літрів. Висотою сягали до 50 см. 

Корчагу робили з шістьох частин. Черево, верхня частина з „шиєю” і „писком”, для зручності пиття. Шия обо′язково перегороджена пластинкою з 5-7 дірочками – „цідилом”, яке затримує все зайве, коли набирають воду в річці чи криниці. Ручку обов′язково за допомогою „пробойника” робили з проходом і отвором („цицька”) для зручного пиття.

Оздоблювати гончарні вироби допомагала дружина Юлія Полянська (Марканчук) (1924-2004). Видумувала для оздоблення різні прикраси – „фіглі”. Це були просто „кривульки”(хвилясті лінії) або рівні смуги, прутики, „цяточки” та „очка” (велике коло в оточенні цяточок) –вони складалися в орнамент на тлі посудини. А могли бути різні зображення квітів – „диндь віраг”. 

Ольга Гал

"Талан художника змішаний з любов’ю до глини"

"Ажур у глині"

"Традиційна вишивка Виноградівщини"

 

Ольга Гал

Після інституту майже 15 років «витоптую місце під творчим сонцем»  Виноградівщини – від своєї праці  дійсно отримую задоволення. Оглядаючись на всі буденні негаразди оте самоствердження себе, як особистості втілює найкращі миті в житті... 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Детальніше в цій категорії: « Ажур у глині