П'ятниця, 19 грудня 2014 00:00

Думки заміжньої жінки. Любовно гарячий чай коханого чоловіка

Автор

А мені нічого не треба...

Мені треба нічого. Нічого з того, що поза Тебе. Мені треба Тебе.

 

Тебе у всій своїй красі насиченій сльозами жінки тієї, яка не вміє молитись лише Любити. Любити те, що в залишку світової війни – крихти надії, мерехтіння віри... в обличчях такої старої, поморщеної долі.

Господи, як хочеться свята!

Та я ж свята у рясі Твоїх сподівань стою на вулиці боса у калюжі і вже готова  простелитись під шаром мокрого пилу нерозуміння й абсурду. Боляче.

А світ, насправді, неймовірно прекрасний!

І цей дощ, що мочить мою осяяну голову стікає краплями по волоссю та затікає в душу. Розперезую груди, щосили кричу – мовчу. Мовчки, Господи, мовчки... йду калюжами осуду й нездорового глузду йду і грузну в обвалі чужої провини. Біла одежа замащена кровю не моїх заслуг, але я йду, бо Ти велів іти.

А там... десь там на кінці мого шляху, тепла ковдра і такий  любовно гарячий чай коханого чоловіка. Ти стоїш на передодні Раю і просто чекаєш, коли я дійду.

Нічого мені не треба. Нічого з того, що поза Тебе. Подай мені руку на зустріч. Я йду.

Торкаючись Твоєї долоні відчуваю, як спокій пронизує душу, а тіло в легкім тремтінні покидає себе там, аби зодягнутись у Любов тут. І немає вже  відстані між нами, є тільки Ми – Ти і Я. Десь між реаліями сну і бажання лягаю на м’якуш, на осердя твого «Я»  та засинаю у рівновазі сподівань в очікуванні ніжності. Рожевий світ змінює довкола палітру на пурпурові смужки і золоті. Золото сонця  стікає краплями тепла у дотику наших неіснуючих тіл і лише ефимерна пелена, наче примара у якій ми возєднались бентежить  схвильованим подихом. Легко дихати. Легко  і безпечно у обіймах Тебе. А мені більше нічого й не треба, нічого з того, що поза Тебе. Та це ж щастя –  розтелене небо, зоряна ковдра сповзає і Ти нарешті взріваєш плід нашого кохання. Він неперевершеною сферою живе у моїй утробі, якої  сьогодні уперше торкнувся – пройшовся пальцями і з Заходу на Схід та із Півночі на Південь. Коло Твоєї ніжності охрестило Дитя майбутнього часу. Його імя – ... Не має в Бога імені. Але він є у імені Нас.

Тоді Нас хрестили водою, а сьогодні – огнем невгасимим і Духом. І якщо я дихаю в озоні без  земної атмосфери, то тільки тому, що для Тебе. Наука тут ні до чого, а ні фізика, ані астрономія хвилювань, ні вибух Початку, ні людська історія... ми вже не люди. Ми іпостасі Твого чтива, що Ти вклав у вуста жінки, яка думками заміжньої корегує сутність Едему – у відсутності дотику язиком, але Словом. І нічого, чуєш, там – на Землі, їй треба нічого, нічого з того, що поза Тебе  у всій своїй красі насиченій сльозами жінки тієї, яка не вміє молитись лише Любити.

Грішно.

Та  вона, таки,  одягає крила. І гріх її в тому, що Бога полюбила.

 

- Тобі чай з лимоном?

Спитав подаючи кружку, а насправді торкнувся пальцями пальців, на мить застигнувши парою тепла.

- З Тобою.

Усміхнено відповідаю і ковтаю нектар гарячого поцілунку. 

 

Світлана КЕДИК

Світлана Кедик

Я нестандартна   у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене  тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре. Живу, радію життю та дарую радість іншим. В 2012 році вийшла друком  книга жіночих одкровень  «Світ Добра». 2013 року «Світ Добра» був інсценізований в рамках творчого вечору.

Свого паперового втілення чекають кілька збірок для дорослих та дітей...

 

 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.