Субота, 28 листопада 2015 10:15

Коли приходить Осінь

Автор
Коли приходить Осінь Коли приходить Осінь

– Чому Ти завжди малюєш листя жовтим?

– Я не малюю, а розпорскую – перебовтаю фарби: жовту, червону та коричневу, закручуся-заверчуся вихором... А насправді, я просто люблю. І не дивно, що мені хочеться одягнути Її у золоті шати нестримного почуття.

– То Твої почуття багряно-жовті?

– Жовтогарячі...

 

Коли приходить Осінь

 

Серце билося в грудях так...

Не знаю, як, якось так – ніяк...

І мені хотілося... єдине бажання, одне єдине, будь ласка.

Скотилася сльоза, повільно сповзла по блідій щоці. А коли торкнулася губ, то я відчула дикий голод і з’їла, проковтнула рідну сльозу. Хіба їй було боляче? Їй сподобалось тримати вологість вуст. Вуста шепотіли, а сльози текли, але я не плакала, бо діти не плачуть – трішки ридала. Сумно. Сумно, бо відчуваю, що мене покидає сум. Як без нього житиму? Ну як зможу не бути замріяною, задуманою, як зможу не марити дотиком Зірок, ну як я зможу...? Нічого – сказала сама собі і попросила Хмарину опустити мене на Землю.

А на Землі саме достигали яблука з запахом персиків, а ще виноград. Смачно пахне Осінь. Моя рідна, люба Осінь. Ти завжди приходиш так невчасно, швидкоплинно крадучи у мене час Літа.

– Скажи, Осінь, навіщо Тобі мій час?

– Бо дарую Мить.

– Мить, кажеш...

– Так. Ходи до мене, щось покажу.

Я боязко підійшла, ще не забула боятися, але все частіше думаю, що не варто. Страх не вартий моєї уваги. Тому дарую йому себе усю, замість маленької уваги і йду за Осінню. Цікаво, куди вона мене веде? Мабуть, за минулим? А кажуть, що в минулому живе майбутнє. Не знаю точно, але точно знаю, що особисто я живу в теперішньому. Бо саме тепер, вірніше тоді, я відкрила Двері, а на порозі – Осінь.

Почувся стукіт в двері,

Я відчинила – нема нікого.

Лише, чогось, схвильована Береза

Вплела багряну стрічку в коси,

Чогось, схилилася до самої Землі,

Небу вклоняючись, в якому

Загубились крики журавлів;

Квітам, травам, яких умили

Вже холодні роси...

Почувся стукіт в двері,

Я відчинила, а на порозі – Осінь.

Вона стояла сама самісінька посеред мого двору, інколи визирала на вулицю, а інколи тікала до саду... А я знову й знову відкривала двері аби запросити до хати. А Вона - то торкнеться Черешні у сусіднім саду, то Горіха, то покурличете у Небі над хатою... Дмухне через димар старенькою пічкою і Вогонь аж затріщить... затріщить своїм багряним Багаттям, і поволі осяде, але не гасне – жевріє.

Стільки Надії у серці жевріє. О моя Осінь. Розумієш, Голубонько, я маю Журавля у Небі, якого всім серцем кохаю. Він літає своїм білим польотом і манить до себе. А я жінка, тільки і вже, просто хочу до Нього. Але Синичка у моїй Дитячій долоні щебече про вкрадене Літо і подаровану мить.

Розумієш, Осінь, якби ти не прийшла, якби ти...

Іди собі, бо ти тільки історія. Історія? Та ні, ти – моя вічна молодість, яка плине весною, гомонить літом і дихає свіжістю морозу.

Так пахне, такий незвичний запах спантеличеної свободи і золота. Ти не тільки вільна а ще й золота. У Тебе – он скільки золота!

Вигукує маленьке дівчатко, обіймає рученьками Березу, а потім тікає і падає у перину з листочків.

Усі розуміють все і нічого. І тільки я Одна розумію Себе. Невже я одинока?

Невже я одинока у своїм безмежнім Щасті?

Багряним мереживом простяглися ліси обабіч доріг, ще дихали теплом, ще заманювали до себе літнім Духом, хоч і був уже місяць листопад. Осінь, напрочуд гарна цього року осінь. Вийду на вулицю, оглянуся, поволі підніму очі до неба – простір, безмежний, голубий простір, що десь там далеко, наче об’єднується в єдине ціле з жовтогарячою смугою землі – вечоріє. Здійметься прохолодний вітер, десь тут, десь там завиє... Я, наче вкопана, стою, ковтнувши чарівне зілля природи, і радіє серце спокою душі. Якесь дивне почуття проймає, я відчуваю дотик осінній, легкий, мов пір’їнка, і вже із нею разом я кружляю, у повітрі тану тут, десь там з’являюсь, я оживаю і начебто вмираю, щасливою вмираю я, лише для того щоб воскреснути і далі Жити...

Світлана КЕДИК

(уривок  з твору "Щоденник Святої Грішниці")

 

 

 

Світлана Кедик

Я нестандартна   у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене  тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре. Живу, радію життю та дарую радість іншим. В 2012 році вийшла друком  книга жіночих одкровень  «Світ Добра». 2013 року «Світ Добра» був інсценізований в рамках творчого вечору.

Свого паперового втілення чекають кілька збірок для дорослих та дітей...

 

 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.