Вівторок, 27 січня 2015 00:00

Поспішна ранковість

Автор

При зустрічі він здався мені невдоволеним, а можливо не повністю пробудженим. Ранок був дуже раннім.Місто важко просиналося з-під важких, навислих дощових хмар, що ледь стримували свої душевні болі.

Першим рейсовим автобусом приїхала до знайомого міста і мала близько двох годин вільного часу між пересадками.

Ні, він був спокійним. Холодно спокійним, як осіннє небо. Воно чекало нашої зустрічі, щоб вирішити, який подарувати день сьогодні. Спокійною була і я. Після поспішних ранкових збирань, коли мене нудить від дотику до самої себе, в момент вмивання, розчісування і одягання на своє тіло якоїсь одежки  з манжетами, поясом і ще всякими дрібними застібками. Я не навиджу ранки, як ненавидить їх Андрій Любка! Справа не в тому, що ночі короткі, чи сни гламурні перериваються, а певно в незручностях, які чомусь нав`язує нам день. Ми противимося цьому? Авжеж ні! День – це наше кредо, наше відкрите вікно, де наші завдання, обов`язки, обіцянки, вимоги, зізнання, суперечки, невдоволення і задоволення роблять з нами геть не те, чого ми прагнемо. Я думала ні про що. Я не думала. Так мало часу, щоб обговорювати щось значиме, на то є телефон, соцмережа. Знаю, що буде приємністю просто помовчати з ним цього поспішного ранку, чи посидіти десь на лавці в парку. Транзитом через жовтень.

Ти здогадуєшся куди їдемо?

Стараюся впізнати вулицю. Ми направлялися в парк Лесі Українки. Якимось чином пробудження проходило синхронно між нами – двома суб`єктами прогулянки, між парком і містом, між землею і небом. Це і викликало ту приємність, що єдино задовольняла зустріч в інтервалі цього часу.

Зайшли до парку не з парадного входу, а з протилежної сторони. Так давно не гуляла Лесиним парком, а цю частину і взагалі не відвідувала, тим паче такої ранньої пори. Пахло не сирістю, а осінньою свіжістю і млою. Хмари завмерли над нами мовчазними свідками. Дерева причаїлися, споглядаючи на легко одягнених бігунів і вигулювачів собак. Декілька моржів купалися в Стиру. Дзеркальне відображення дерев з  протилежного берега примагнітило мій погляд. Повітря бездиханно творила аморфність. Зачудувалась таким незвичним зображенням у таку похмуру погоду. Вода не мала кольору хмар – вони виглядали брудними і трохи гидкими, а річка створила віддзеркалення чогось не природного, ніби дно посріблене створило цю ілюзію.

Глянь, перервала його слова, показуючи на річку, я такого ніколи не спостерігала.

Саме в цю мить закричала одна із сорок. Зграйка розкішних, з чорно-білим оперенням пташок бадьоро здовбувала рештки піцци з коробки, залишеної недбалими відвідувачами.

Влітку – це пляж, та я не був тут. Купаюся взимку, часто гуляю такої ранньої пори. Недалеко є невеликий зоопарк. Там жив мій друг – зубр Крон. Я купував буханець хліба і щоранку годував його. У важку пору існування я це називав втіканням від…

… і витіканням можливостей, гостро відповіла я і замовкла.

 Воду на річці подробили хвильки. Все. Магія закінчилася. Коротка пауза і довга алейна доріжка з виструнченими високо ліхтарями запропонувала нам вхід і вихід одночасно.

Вхід і вихід… продовжила вголос  свої думки.

–     Що? – перепитав.

–     Така поспішна ранковість, як вхід і вихід. Ось і Леся. Візьми камеру, сфотографуй.

Я пригадала, як більше двадцяти років біля цього пам`ятника в таку ж осінню пору стояла біля Лесі перед камерою СМЕНА і посміхалася.

Хіба ж я поспішала? Ранок не любить себе. Ранок любить свою ранковість.

Двоє солідних пенсіонерів, минувши нас, оглянулися. Вони були схожі на дерева в парку – давні, рідні один одному, тому що так трапилося. Вибачте, перехожі, ми вам трапилися! Будьте обережні, заглядаючи на нас. Ми не палітурка журналу, який ви часто читаєте і яким згодом б`єте мух. Ми лише мить, яку ви розсекретили тільки за рахунок збігу обставин.

Парк чекав вранішнього сонця, енергії, спроможної зарядити день. Сьогодні природні сили, що виробляють її, складаються з рисочок ,, мінус-мінус’’. День передбачався мокрим, холодним і байдужим. Зовсім не поспішаючи, під віртуозне прокачування коліс авто, поверталися з території дотику.

 В місті нічого особливого.

Тому, що ти тут живеш щодня, бачиш все надто часто і конкретно. Ти думаєш про матрицю всього створенного і дорікаєш собі в пасивності. Поспішно даючи заключення вивченому, прирікаєш себе на бездіяльність. Я шукаю помилки в матриці. Це безглуздо, зате не бездіяльно.

Автовокзал відправляв усіх бажаючих на всі чотири сторонни. Я взяла білет на захід, вийшла на платформу. Сідаючи  в автобус, випустила з рук декілька монет, що повернули в кассі. Добрий знак, я ще приїду сюди коли-небудь. Та не впевнена, що це буде саме такий ранок, чи така пора, адже я шукаю помилки в матриці.

 

Валентина Костьо

 

 

                                                                          

Валентина Костьо

Малювати почала в 2008 році. Самотужки опанувала техніку живопису. Першими були роботи на склі. Згодом почала малювати на картоні, полотні мастихіном. Працюю в техніці графіки, акварелі, настінного розпису, ілюстрації художніх творів, карикатури, художньої вишивки. Перша персональна виставка відбулася в замку Паланок м.Мукачево в 2009 році; 2010р. – персональна виставка в м.Хуст, галерея «Митець Верховини»; 2012р. – м.Виноградів арт-кафе  «Helena». Брала участь у колективних виставках і мистецьких фестивалях м.Виноградів, м.Ужгород, галерея с.Пийтерфолво Виноградівського району. Дві роботи експонувалися в м.Київ.  У 2009 році написала перші казки і колискові для дітей. У 2011 році вийшла друком перша збірочка поетичних оповідок «Намистинки», яку сама ілюструвала. У 2013 році виходить друком українською та російською мовами збірка казок для дітей «Відчуття щастя». У творчому доробку – поетичні твори, оповідання, гуморески...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Детальніше в цій категорії: Я буду любити тебе завжди »