Неділя, 14 лютого 2016 10:16

Я буду любити тебе завжди

Автор
Я буду любити тебе завжди Я буду любити тебе завжди

«Ніжно цілую! Не можу змиритися з тим, що наша зустріч не сон і не марево, а блискавична прекрасна дійсність.

 

 

Десь ловлю себе на думці, що відбулася вона всупереч  законам, які так вперто старалися диктувати нам життя, шукали дороги, що постійно розбігалися врізнобіч. А тут раптом час зупинився! І ти це також помітила. Ми дихали одним повітрям, сиділи поруч, розмовляли… А навколо нікого і нічого не існувало. Які ж ми близькі, які нереально тонкі почуття нас об`єднують. Здалося, що могли б читати одне одного, як книгу. Скільки минуло років, скільки часу десь загубилося поміж багатьох вулиць і міст, друзів і подруг. А ти так далеко і зовсім поруч. Я змирився з твоєю нереальністю,  недосяжністю і невловимістю, тому шукав і збирав тебе з маленьких частинок – спогадів, здогадок, вигадок… Так буває. Так є, що відчуття щастя в неіснуванні щастя також є. Воно в тобі –  ця велика таємниця щастя. Я буду любити тебе завжди, бо інакше не існуватиме Людина, ця Планета, цей Світ. Я буду любити тебе завжди, бо інакше просто не може бути. Думки про тебе наповнюють моє життя особливим значенням, там навіть ілюзія реальна, сни дійсні. І нехай все було миттєво, коротко та я вдячний Всевишньому навіть за цю мить. І нехай він не дозволив, щоб наші долі об`єдналися та залишив нам нашу любов – найцінніше, що може існувати в цьому світі. Ця любов нічим не сплямована, тому я смію думати, що вона свята…»

При тьмяному світлі ліхтаря, що нагадував великий помаранч, вона вичитувала літери з аркушу паперу, ніби збирала розсипані бусинки вервечки. І заодно молилася. Молилася в невідоме, несвідомо. Мороз дряпав голі руки і звинувачував за безпечність. Призупинялися і від’їжджали тролейбуси і маршрутки. Час стояв на місці, разом з нею читав листа невідомого до невідомої. Навкруги все зникло, затихло. Ця глибина спокою м`якою ковдрою огорнула душу, ревно оберігаючи непорочність бажаних слів. Хтось з перехожих зачепив її сумку з господарськими покупками, що стояла поруч і декілька помаранчів випало на тротуар. Хтось поряд голосно зойкнув, хтось поспішив нагнутися і підібрати фрукти. Підняла голову, поправила окуляри, поклала листа на лавку, де він знаходився до цього. Приклала парочкою помаранчів і на ходу заскочила у тролейбус. За тролейбусом рушив і час. З вікна спостерігала, як помаранчевий ліхтар на зупинці почав віддалятися. Довго впізнавала його серед інших, як замінену бусинку розірваної вервечки.

 

 

12.02.16.

Валентина Костьо

Валентина Костьо

Малювати почала в 2008 році. Самотужки опанувала техніку живопису. Першими були роботи на склі. Згодом почала малювати на картоні, полотні мастихіном. Працюю в техніці графіки, акварелі, настінного розпису, ілюстрації художніх творів, карикатури, художньої вишивки. Перша персональна виставка відбулася в замку Паланок м.Мукачево в 2009 році; 2010р. – персональна виставка в м.Хуст, галерея «Митець Верховини»; 2012р. – м.Виноградів арт-кафе  «Helena». Брала участь у колективних виставках і мистецьких фестивалях м.Виноградів, м.Ужгород, галерея с.Пийтерфолво Виноградівського району. Дві роботи експонувалися в м.Київ.  У 2009 році написала перші казки і колискові для дітей. У 2011 році вийшла друком перша збірочка поетичних оповідок «Намистинки», яку сама ілюструвала. У 2013 році виходить друком українською та російською мовами збірка казок для дітей «Відчуття щастя». У творчому доробку – поетичні твори, оповідання, гуморески...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Детальніше в цій категорії: « Поспішна ранковість Лист із раю »