Середа, 11 лютого 2015 00:00

Ще один день життя – Через слабкість людина приходить до Бога

Автор

А сьогодні нашу розмову з Ним перебила подруга гучним – Привіт!

Привіт! – гукнула їй у відповідь.

– Як ти?

– Та як завжди, ти ж бачиш – живий труп.

 

– Ну, чого ти? Ти щось сказала, чи мені почулось? Знаєш, прийшла відповідь на наш лист з Інституту Охорони Здоровя.

– Справді!?

– Так, дивись.

 Ліна тримала того заповітного листа, наче, мою мрію у своїх тендітних руках.

– То читай.

– Я вже читала.

Змовкла, на мить затамувавши подих ледь чутно промовила:

– Тебе лікуватимуть… бетафероном… безкоштовно…

Я дивилася на Ліну розгубленими очима, і ніяк не могла дійти до тями, дійти до розуміння сказаних нею слів. Тому боязко перепитала:

– Мене лікуватимуть?

– Так, моя дорога. Ти будеш ходити, от неодмінно будеш…

Вона цілувала мене в щоки і зовсім зненацька натиснула на ноги.

Боляче! – вигукнула я.

– Що?

– Кажу, мені боляче, ти трощиш мені ноги.

– Що? Ти їх відчуваєш!?

– Справді. Може це від хвилювання. Ну, звісно від хвилювання.

Тішилася я думкою і з нетерпінням чекала Остапа з роботи, аби все розповісти. А коли Ліна пішла мені нічого не лишалось, як  подякувати Богу.

Ти вже вибач, Боже, що я лежачи, а не навколішки, вибач, що так, а не церковними канонами, як умію, так і молюсь… Знаєш, дякую за те, що Ти є. За те, що Ти є у серці небайдужих людей.

Невдовзі повернулися дітки на хвилинку забігли до мене і гайда робити домашнє завдання. Софійка старша тому  швиденько готує своє та допомагає Назарчику. А потому  наказує йому митися, їсти та готуватись до сну. Тим часом, сама мишкою прокрадається до мене, лягає поруч і розповідає як справи у школі, показує  відмінного щоденника. Коли нарешті ванна кімната вільна Софійка бігцем вмивається і повертається до мене, вірніше до нас бо на її місці вже дрімає Назарчик. Отак обсядуть мене з обох боків мої пташенята, стільки радості маю, аж поки не увійде свекруха та відведе їх до дитячої, адже пізня година. Ось так проходить  ще один день, наче ціла вічність  – у чеканні.

Уже всі сплять, навіть ніч стихла затамувавши  стрілки годинника на дванадцятій.  Остап вже годину тому мав бути вдома. Кожне мерехтіння  автомобільного світла відкриває мої незакриті зіниці розплющеними очима, що дивляться в пусту стелю. Перша, друга, третя… світанок. Його нема. Вчора я була ладна зненавидіти світанок за те, що він  забирає в мене його, а сьогодні… сьогодні полюбила ще більше за те, що у сяйві світанкових променів він зявився у відчинених дверях.

– Не спиш?

Шепотом промовив.

– Та ні, тільки-но прокинулась. Я тобі маю щось сказати… А ти вже зібрався на роботу? Вчора пізно прийшов, я навіть не чула коли?

– Та я, знаєш, сьогодні, взяв відгул…

– Хочеш вдома щось поробити?

– Ні, треба зїздити з Сашком, допомогти йому…

– Яким Сашком?

– Та кумом нашим.

– Ага, точно, нашого кума звати Сашко. А що йому треба допомагати?

– Та, не забивай собі голову дурницями.

– Ти вже йдеш?

– Ну, прийму душ, переодягнусь, поснідаю тай буду йти.

– То вже й дітей до школи відвезеш.

– Звісно. А що ти хотіла мені сказати?

– Та, так, нічого, не забивай собі голову дурницями.

– Ей, ти, чого? Що такий настрій похмурий? Зараз ми відвідаємо теплу ванну, зробимо масаж, вип’ємо кави, як завжди…

Він говорив і робив усе, як зазвичай та мене чогось не полишало відчуття присутності іншої жінки. Я добре знала, що вона є, так само як добре розуміла, що не можу йому дати те, що наразі дає вона. А вона дає сповна… Натомість, що можу дати я молодому, вродливому, здоровому чоловікові? Що я можу, коли звичайна хатня робота стала повсякденною мукою, коли ти хапаючись за голі стіни неслухняними руками, виходиш з кімнати в кімнату, ноги прогинаються, крутяться і врешті вже не тримають тебе, не несуть… але ти йдеш, йдеш сльозами сумлінності, інколи повзеш і доповзаєш до того родинного столу аби нагодувати дорогих людей смачним обідом. Що я можу йому дати? Довгий час  не могла прийняти наполовину пусту істину. Валяючись по лікарняних палатах не хотіла жити, не хотіла аби діти бачили матір такою, а коханий чоловік носив на руках не від щастя.  Ще рік тому мене кололи гормонами. Від таких ін’єкцій я гладшала та на певний час хвороба відступала і я поверталась з лікарні на власних ногах, хоч і з паличкою. Та він любив мене і такою, називав красунею. Голив мої ноги на яких від гормонів  росло чорне, кучеряве волосся… Він любив мене і такою, до останнього любив, навіть і тоді, коли любити вже стало не сила. Саме тому сказала йому нехай покине мене, нехай не мучиться. Я не мучуся –  сухо відказав він. То виходить, що його мучу я.  Вирішила більше так не робити,  от і   попросила маму забрати до себе. Але не  дозволю нікому його осудити за людську слабкість, бо тільки людина  може бути слабкою, і тільки Бог сильним, бо тільки через слабкість людина приходить до Бога за силою, яка допомагає їй подолати слабкість. 

 

Далі буде

"Віддзеркалення не в повний зріст" (частина перша) - читати

"Заручниця онімілих почуттів" (частина друга) - читати

 "Божі пороги іменами усіх святих і не святих"(частина третя) - читати

"Тепер ти щаслива" (частина п'ята) - читати

 

Світлій пам’яті Єлізавети.

Вона хворіла на розсіяний склероз впродовж багатьох років. 

 

Довідка: Розсіяний склероз — це хронічне захворювання центральної нервової системи, при якому уражаються її провідники, точніше, їхня оболонка. В результаті проведення імпульсів усередині центральної нервової системи унеможливлюється. Це призводить до порушень основних функцій людини — пересування, координації, чутливості, зору.

В Україні нараховується 18—21 тис. хворих, кількість яких постійно зростає. Хвороба часто уражає людей працездатного віку (від 18 до 50 років) і без активного адекватного лікування може швидко призвести до інвалідизації, і навіть до того, що людина не зможе обходитися без сторонньої допомоги. Причини виникнення розсіяного склерозу медицина поки вивчає. Але відомо, що зовнішні ознаки, психологічний стан, географічне розташування, спосіб життя людини, генетичні дані… це все чинники, що впливають на розвиток недуги.

 

Лікувати хворих на розсіяний склероз дешевше, ніж утримувати інвалідів. Так вважається в усьому світі. І в нашій державі існувала та  існує спеціальна програма в рамках якої  щороку виділяють  певні кошти на придбання препаратів превентивної терапії.  Проте, кількість коштів  і надто дорогі препарати... найчастіше залишають хворих на самоті зі своїм болем...

 

 

Світлана КЕДИК

Світлана Кедик

Я нестандартна   у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене  тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре. Живу, радію життю та дарую радість іншим. В 2012 році вийшла друком  книга жіночих одкровень  «Світ Добра». 2013 року «Світ Добра» був інсценізований в рамках творчого вечору.

Свого паперового втілення чекають кілька збірок для дорослих та дітей...

 

 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.