Вівторок, 05 грудня 2017 11:23

Осіння драма

Автор
Осіння драма Осіння драма

Осіння драма

Осіння випнулась дуга.

Безплідно гілками гойдають

старі дерева без верха

і прозапас всі дні ховають

вже не хвилини, а думки,

що відлетять у дирижаблі.

Замість птахів стоять крапки,

розмокли від вологи краплі.

Встигає внутрішнє тепло

комусь відправить телеграму.

Її не приймуть і «Алло…»

закинуть на̀силу до СПАМу.

Так стане холодно комусь,

як тим деревам без обіймів.

Я здогадаюсь, та чомусь

подумаю, що безнадійний.

А він зігнеться на паркан,

як перекинута верета.

Промиє дощ дірки від ран,

в останнє згасне сигарета…

30.11.17.

 

Знову зима

Холодна пляма загориться

від сірникового морозу,

і іній стужно задимиться,

то ж не минути вже неврозу.

Побічних явищ не уникнуть

На цьому світі добрі люди,

А паперовий дотик зникне

І попелом устелить груди

Згорівша осінь ненароком

а лікар констатує смерть,

і неозброєним вже оком

я зрозумію: віку чверть

одквітували теплі плями,

відпанував мій добрий люд…

Зима приходить із боями,

а серед нас багато Юд.

Від сірникового морозу

протліють плями на х/б.

Ну як уникнути неврозу,

і врятувати знов себе?

30.11.17.

 

Листопад

Холодний, мокрий місяць

листопа̀д.

Чад сирості і

безлад, безлад, безлад…

Стільці прономеровані валяються без місця

і скотчем стягнуті попарно нові весла.

Трактати руху поїздів у перемішку з кулінарними

чомусь в кіосках продаються по одній ціні.

І вирушає хто куди.

Не парними

здаються пари, що гуляють в далині.

Мені так боязко стояти під дощем самій –

калюжі всмоктують думки і білий вакуум,

як пухирець під серцем, жде зими,

щоб хижаком все проковтнути.

З переляку

знов буду думати, що зайвий раз живу,

і без причини

знайдеться вкотре виправдання холоду і сміху…

Я – листопад, і безлад мій задіяно первинний.

У закутках мого життя щось незвичайно тихо.

29.11.17.

 

У листопаді

– Не дихати! – сказало піднебесся,

і впала я на плац твердий землі.

А лист осінній зго̀рі простелився,

з плечей сповзав годинником Далі.

О, як тобі, крихка моя надіє,

під прожилками осені ожить!

А піднебесся порухом  розвіє

маленьку хмарку, у якій мій світ.

І вже нема стежини під ногами,

ні поряд того, хто носив би меч,

бо листопад простер між полюсами

останній журавлиний клич.

9.11.17.

 

Сьогодення

Силуети геть розмитих буднів

доторкнулись непритомних крон,

і відлунням вулиці безлюдні

напилися, як вина із грон.

Піруетно збіглися собаки –

недомашні, кинуті, слабкі

до сміттєвих незакритих баків

і якісь

замотались вузлики напам’ять

ні про кого, ні про що, ніде…

Заплелось між пальці моногам’я,

із сміттєвих баків хтось краде

вже вчорашнє… Там усе вчорашнє –

бутерброди, смайлики, любов.

І блукає сьогодення справжнє

безпритульним псом…

15.11.17.

 

Вбрання для королів

Вже скільки площ міняли карту,

вже скільки карт пішло у піч.

Новий володар, нова варта,

нове вбрання, відома річ.

На площах помирали люди

за новий одяг короля.

Той клявся тим, що має в грудях,

що він з народом. Вуаля!

Напевно Андерсен злукавив,

що не сказав, хто той король.

Вбрання вирішує хто править?

Кому належить «гола» роль?

Народ вирішує і …плаче,

сміється з дурня короля.

Хвала історії, та затче

і тигра, й свійського кроля

собі за пояс досить вправно.

Крутне нам колесо – біжіть!

А королі вже з дуже давна

оголеними звикли жить.

19.10.17.

 

Дві зірки

Зірка, чи то Віфлеємська, чи то Давида

посеред неба далеко-далеко…

… Скріпляємо факти й події для виду,

чіпляючи бирочку ЕКО.

Стираємось в дії, злітаємо з рейок,

спиваємось в пошуках щастя…

Знаходимо гвинтик в руці Одіссея

живого… Та хай йому трясця!

Ходити по колу, де зірки ще вогник

живий, як ніколи раніше.

Та проситься пам’ять у вигнутий човник.

Ну що ж ти, сідай сміливіше!

…Зірка, одна Віфлеємська, а друга Давида

світять вночі у холод і спеку.

Життя наше – поле, де править корида,

та потай шукаємо Мекку.

Стираючи пам’ять, ламаючи човен –

останню з моделей Помпеї,

і кожен звичайний до крайності певен:

«Нехай же святиться ім’я твоє…»

19.10.17.

 

І ні душі у цій хвилинці

….і ні душі у тій хвилинці,

що скаче наче козеня.

Малюю горбики на стрічці,

пливу по них, як каченя.

Розумно гладить мене небо.

В коротких штанцях жовтий ліс

стуляє лікті коренево,

і тільки чути миші писк,

що влазить в нірку і не може,

бо розтовстіла не на жарт.

А сонце блимає вороже,

осінній плюскаючи жар.

І ні душі на цій стежині,

що в’ється, наче довгий змій.

Збираю в кошик довгі тіні,

що гнуться по землі сирій.

Ще півхвилини. Може тихо

хтось до кишені увійде.

Закриє двері довгий видох

і листя зі стола змете.

Присядь, послухай себе, брате,

поки душі в тобі нема.

Хвилина каже: «Ви-ну-ва-тий…»

Часу на відповідь катма.

19.10.17.

 

 

В осінню днину

У затінку похилих крон

прилеглі кутаються хатки

не традиційних рельє-форм,

кумедні не пришиті ла̀тки.

Дахи гострячать і зубрять

лелечі думи поминальні.

Із вікон горлиці їдять

краплини восково-сакральні.

Зшиває вітер полотно

настінних розписів гапнину.

Сміється неба чисте тло

в осінню днину…

19.10.17.

 

У жовтні

Глузливих декілька питань

від незнайомого ще вчора

святого жовтня. Перестань,

бо безпритульністю я хвора!

Пробігла вулицею мляв*,

солодка карамельна річка

і жовтень обруч святий зняв

й мені вчепив на тонкі вічка.

О, жовтню, жовтню! Стяж* мені

свою безсмертність, а не святість.

Морози вб’ють на чужині,

давно чекають вже прокляті.

Я глузуватиму із них,

як робиш ти тепер зі мною.

Я буду плакати від втіх,

хворіти буду лиш собою.

І тільки жайворонка жур*

мене пробудить, та не встану.

Ти станеш поряд, наче Мур

і жити я не перестану.

О, жовтню, жовтню…

 

*мляв – млявість

* стяж – подаруй роль (автор.)

*жур – сумний спів (автор.)

 19.10.17.

 

Перукар для пензлів

Заклякла, бачиться, я в листі,

а перукар помалу стриг

мої незаймані і чисті

шовкові пензлі та й навѝг*.

Це катування. Плями зборищ

стоптали листя на землі.

Вінок від осяйної Флори

зів’яв у мене на чолі.

Перетворився на терновий,

заклякла я, мов на хресті…

Займався вечір пурпуровий

чи фарби патьоки густі

із ран текли, де пензлі лѝсі

лукаво серце протика.

Пив перукар у барі хѐнесі

до ролі блудної звика.

*навиг –  наголо (автор.)

 

Немає слів…

Немає слів. Принишк мій словничок,

і жабкою стрибнула в річку думка.

Погожий день збирає у пучок

лляне проміння і ховає в сумку.

У подорож, мій друже, забери

моє «сьогодні», бо піде вчорашнім…

А хтось озлоблено мій словничок дере,

І я у бій вступаю рукопашний.

«Сьогодні» вивчило прогаяний урок,

а я ловила довго в річці жабку.

Погожий день. Розсипався пучок

проміння божого на сьогодення латку.

28.11.17.

 

 

 

Валентина Костьо

Малювати почала в 2008 році. Самотужки опанувала техніку живопису. Першими були роботи на склі. Згодом почала малювати на картоні, полотні мастихіном. Працюю в техніці графіки, акварелі, настінного розпису, ілюстрації художніх творів, карикатури, художньої вишивки. Перша персональна виставка відбулася в замку Паланок м.Мукачево в 2009 році; 2010р. – персональна виставка в м.Хуст, галерея «Митець Верховини»; 2012р. – м.Виноградів арт-кафе  «Helena». Брала участь у колективних виставках і мистецьких фестивалях м.Виноградів, м.Ужгород, галерея с.Пийтерфолво Виноградівського району. Дві роботи експонувалися в м.Київ.  У 2009 році написала перші казки і колискові для дітей. У 2011 році вийшла друком перша збірочка поетичних оповідок «Намистинки», яку сама ілюструвала. У 2013 році виходить друком українською та російською мовами збірка казок для дітей «Відчуття щастя». У творчому доробку – поетичні твори, оповідання, гуморески...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Детальніше в цій категорії: « З Любов'ю до України