П'ятниця, 01 серпня 2014 00:00

Таємниця темної кімнати або як я зустрічав кінець світу

Автор

Жив  був  хлопчик  з шикарним радянським фотоапаратом,  хо-ча  вірніше  буде  сказати:  жив  був  хлопчик  і  подарували йому одного дня  шикарний фотоапарат «Смена-7»  і він ним фотографував,  чи то  зображував красу цього світу на своїх фото.  Зображував     довго,   дуже  довго,  ще  з  12-ти  років,  коли  перед  сном  йому  начитували  казку  про  кольорові слайди.

 

Фоткав  хлопчик з задоволенням, фанатично витрачав час на виготовлення фото з плівки  у темному приміщенні при червоній лампі, та з хімічними реагентами. І коли нарешті диво звершувалось – на папері з’являлось зображення, то  радості хлопчику не було меж…

Певною мірою на його радість впливав величний Львів зі своєю феєричною старовизною. І хто його знає. як би склалося його життя якби не еволюція. І найцікавіше те, що разом з хлопчиком еволюціонувала і фотографія. Тепер таємниця темної кімнати і червоного світла залишилась у памяті посвячених людей. Але у тих людей пам'ять уже не та, тай хлопчик вже не такий.

Сьогодні його фотографії нанизують сучасність на тонке лезо між вимислом та реальністю. Відчуття краси та неосяжності приховані у спалаху об’єктива вже новітньої «цифри». Але як не викручуй через прогрес,  диво на тих кольорових картинках залишилось. І цим дивом є ніщо інше, як уміння захоплюватись навколишнім світом. Бачити у простих речах непізнавані, але такі теплі емоції дитячого наіву, безпосередності. Здається, що проглядаються зіниці того хлопчика, котрий марив розмаїттям чорно-білого світу.

Уперше світ став кольоровим, коли він віднайшов свою дівчинку. Вона вирвала його з Львівської античності та віднесла до сонячного Виноградова. Тут він одразу став осяяний  мрією про фотовиставку. І якщо на самому початку доводилось виставляти фото прикріплюючи їх прищепками на мотузці удома, то згодом він зажадав цілого виставкового залу.

Щож, хлопчик виріс, аби не казати, що постарів, а правильніше буде висловитись – став солідним мужчиною. І та  борідка з просіддю  дивним чином  пасує його зрілій, сповненій романтики усмішці.

У нашій розмові він зізнався, що пише вірші. Тоді мені спало на думку –  фото певно, малює. Малює в уяві той зовнішній світ, проносить через фактори буденності, розфарбовуючи сучасність, так ми маємо змогу насолоджуватись  реальним Виноградовом. І зовсім нічого, що та реальність вирвана з сьогодення крізь призму  власного сприйняття, зовсім нічого, що куточки міста так уміло приховують  відлік часу.

Так чи інакше у наших поглядах застигає чи то осінь, чи весна, чи літо, і навіть зима морозами вкрита. Вулиця  в бруківці, з затаєним блиском нічних ліхтарів, сотні емоцій в монументах застиглих віків крізь обличчя людей…  Скажете: занадто. А він відповість: «Я так бачу цей світ, як зображую на своїх фото. Хочу, щоб і інші побачили його як і я – красивим та кольоровим.» – Олег Ільчин.

«21 грудня 2012 року з самого ранку я вирішив зустріти Кінець світу на Чорній горі. І ти уявляєш – зустрів. Наростаюче сонце заполонило  рожевим світанком краєвид і заховалось в тумані. Дивні кадри думок, але я впіймав мить сонячного повернення. І це було варте того, аби порушити солодкий сон нічного споглядання та зустріти новий початок нового, ще більш прекраснішого дня. А я взагалі люблю фотографувати тишу, коли  люди ще сплять удосвіта, або ввечері після чергового жвавого дня, адже тоді місто належить мені та об’єктиву…

Я люблю фотографувати дітей. У їх погляді є якась безграничність, відчуття повноти і простору у маленькому тілі. І тільки їхні оченята  фіксують мить, а я її просто ловлю…»

 

Олег Ільчин народився 5 січня 1958 року. Закоханий у магію мистецтва творення фотографії, мабуть, більше ніж у дружину.  Власне, одружився  у 1982 році. Тоді ж переїхав зі Львова до Виноградова. На різних етапах розвитку фото-справи, займався як чорно-білою і кольоровою плівковою фотографією, так і фото-слайдами, а тепер – цифровим фото.

Є членом «Спілки фотохудожників Закарпаття». Спілка дає можливість спілкування з різними цікавими людьми йому подібними: тими, котрі  «живуть» фотографією. І тут вже спрацьовує сила тяжіння однаково мислячих. Мріє видрукувати фотоальбом про наше місто. І хто його знає, які мрії ще є у сучасного  фото-романтика…

Світлана КЕДИК

 

 

Світлана Кедик

Я нестандартна   у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене  тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре. Живу, радію життю та дарую радість іншим. В 2012 році вийшла друком  книга жіночих одкровень  «Світ Добра». 2013 року «Світ Добра» був інсценізований в рамках творчого вечору.

Свого паперового втілення чекають кілька збірок для дорослих та дітей...

 

 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.