Вівторок, 06 листопада 2018 16:52

Душу рве і сум, і відчай, та вірю, брате, встанемо з колін

Додала
Душу рве і сум, і відчай... Душу рве і сум, і відчай...

З шкільної парти почав писати вірші. Вчителька рідної мови та літератури не оцінила дитячого таланту, першої проби його пера. Після розмови з нею на душі залишився гіркий осадок. Однак писати не переставав.

Не закінчував Літературного інституту імені Максима Горького. Вишів за собою не має. Його університетом стало саме життя, робота на землі, перечитані у сільській бібліотеці твори вітчизняних письменників та класиків світової літератури, унікального видання «Большая Советская Энциклопедия»…

У нас одним єдина Батьківщина. Одна на всіх – з Донбасу до Карпат,  – згодом напише він, Еміль Дубров – літературний псевдонім Омеляна Дзудзила. Ім’я автора мало про що говорило. Увагу привернула його книжечка поезії «Долі нескошена печаль». У серпні видрукувана в Києві, у «Сільких вістях». Невеликого формату 70х90/32. На твердій кольоровій обкладинці синє небо, сизі купчаті хмари і двоє білокрилих лелек у польоті, з теплих країв повертають на батьківщину.

Відкрила першу сторінку. Очима пробігла по рядках – зачиталася. І вже була не сила відірватись. Виношені в серці 66-річного чоловіка рядки добірним зерном лягали на душу, переконливо і правдиво розповідали про нелегку долю і пережиті біди Батьківщини, про перехрестя наших доріг. Мова автора - пряма і відверта, думки глибокі, переконливі і вражаючі. Сум і відчай перепліталися в перемішку з синівською любов’ю до свого люду, рідної землі, її мови, дивовижного душевного скарбу, народжених у серці відчуттів і почуттів, що за життя переживає сам, бо своєю пуповиною міцно прив’язаний до неньки-України.

Омелян Федорович невимушено перегорнув сторінки історії. Доступно розповів читачеві про пережиті нашими батьками часи. В далекий 1949-ий наші земляки бойки, лемки, гуцули, винні без всякої вини, селяни Лемківщини, Холмщини, Підлешшя, Любачівщини, Надсяння насильно були відірвані з рідних хат, із власної землиці і переселені на необжиті терени Одещини, Миколаївщини, Херсонщини, Криму…Густими чагарниками і чортополохом заростали опустілі села. На цвинтарях залишилися ніким не доглянуті могили. Тривога пусткою бродила над понищеними рідними хатами. Лише людська туга неслася у слід. З грудей насильно вирване серце краяла жура і в голові неоправданим відчаєм роїлися думки. Його батьки – потомственні хлібороби. Вони теж тоді опинилися в селі Григорівка на Миколаївщині. Тут він і народився 4 березня 1952 року. Успішно закінчив школу. У Кривому Розі вивчився на зварювальника. Йому вручили повістку і звідси призвався на військову службу. Після армії став шахтарем. Рік спускався у забій на шахті «України» ДП «Селидіввугілля», що на Донеччині. Серце рвалося додому, до стареньких  батьків. Тому і повернувся у рідне село. 14 сезонів пропрацював на жнивах. Був комбайнером і зварювальником, незамінимою людиною на машино-тракторному стані рідного колгоспу.

До написання віршів повернувся знову. Відчутним творчим його імпульсом знову стали пережиті незабутні буремні події Євромайдану. Писав не заради слави. Керувався відчуттями, що визрівали в його чутливій душі.  Зараз там український народ хрестився водою і вогнем, братався пролитою кров’ю. Нею рясно була скроплена бруківка столиці. Там загинули Сержик Нікоян, Михайло Жизневський і Юрко Вербицький… Небесна сотня полягла, але незворотно здолала люте зло, що стало супротив тих, хто хотів змін, хто зі словами «Україна або смерть» став непохитно на прю із владою узурпаторів. Так народився перший розділ збірки «Правдою гендлюють лихварі» (6-50 стор.). Другий розділ «Ні кроку назад!» (50-100 стор.) присвячений воїнам, які на Сході України у праведнім бою боронять цілісність держави. Як пише автор, навіть лелеки не впізнають навколо рідні місця. Села зяють пусткою, «градом» обпалені садки, поля «розорані» воронками від мін, міста і села затягнуло чадом, та, як каже автор, все одно піднімемось з колін!

Третій розділ «Катам не прощу» (100-110 стор.) правдиво передає хід подій, коли Україною йшов 33-ій, свій збираючи урожай. На землі хліборобів від прадіда-діда не хвороба косила, не тиф, не чума, а під тином від голоду вимирали люди, бо… хліба нема! Смерть людей косила, мов траву. А діти від матерів невблаганно просили: «Хоч крихітку  хлібчика, хоч жменьку зернин». За що тоді була такая кара українцям?

Духовні витоки, які кожна українська дитина отримує в родині – це зустріч Святого Миколая, коли з братом вранці під подушкою знаходили «солодкого півника», і різдвяні щедрування, коли в дитячих оченятах світилася непідробна радість і довгі зимові вечори, коли мати мережила дітям сорочечки, рушники та скатертини, як обереги, що завжди кликали на батьківський поріг, гарно передані в розділі «Вічна книга буття» (110-152 стор). Особливою любов’ю автора переповнені розділі «Цвіте калина» (152-188 стор.) та «Ти принесла весну» (188-224 стор.), в яких поет бачить кохану в обрисах тополі. Він добре знає, що його вірно чекає, чекає кохана Ассоль. І буде достатньо поглянути в її очі, як всі одразу сумніви розтануть, бо коли справді є правдива любов, її нічим не приховати.

Хай множиться слава, і далі росте, бо як у Ліни Костенко у монолозі Івана Іскри «життя іде і все без коректур».  Від талановитого автора Еміля Дуброви чекаємо нових поезій. Вони сповна передадуть наше життя у всіх вимірах і значеннях у тій красі, в якій купається його щира українська душа, його неспокійне чоловіче серце.

 

Марія Конкіна,

керівник  Виноградівського районного відділення ГО Міжнародної Академії літератури і журналістики.   Закарпатська область

 

 

Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Більше постів в категорії « "добре сказав я ось я беріть"