Середа, 03 квітня 2019 15:50

Берегиня народних традицій

Додала
Берегиня народних традицій Берегиня народних традицій

У кожному регіоні Закарпаття збереглися локально традиційні особливості народного вбрання. Зберігаючи ознаки багатьох віків, вони являють собою важливе джерело вивчення етнічної історії населення, його естетичних поглядів та уявлень.

Будь-яка традиція може повноцінно функціонувати тільки за умов постійної підтримки її носіїв. Для глибшого вивчення традиційної ноші варто побувати в селі Хижа Виноградівського району. Старожили з радістю переповідатимуть про першоджерела виникнення та місцеву інтерпретацію комплексу народного вбрання, про сімейні традиції, звичаї та свята.

Керівник фольклорного колективу «Хижанські візерунки» Ірина Іванівна Турцанаш із особливою майстерністю й хистом намагається найширше і всебічно  донести до людей справжні скарби народної культури. Уважно осмислюючи творчу практику своїх батьків Ірини Степанівни та Івана Петровича, які і були першими критиками та рецензентами сценаріїв, відтворює звичаї та традиції у постановках колективу.

Переступивши поріг їх домівки, мимоволі відчуваєш присутність національного духу. Він причаровує в близьких серцю орнаментах тканих та вишиваних килимів, скатертин, рушників. Ірина Степанівна, попри поважний вік, залюбки розкриває знання і розуміння народного вбрання. Вона радо ділиться секретами виготовлення тканини: де і коли сіяли коноплі, як пряли,  ткали та вишивали.

В кожній родині виготовляли різноманітні ґатунки полотен: для натільного вбрання, постільної білизни, а також обрусів, скатертин і тканин господарського призначення. Важлива складова народного вбрання – сорочка. Насичену вишивку і декоративні шви розміщували на вставці прямокутної горловини («пуслик»), а також на рукавах, зап’ясниках, «фодорках» (ними закінчувався рукав у вигляді волану). Саму ж горловину оздоблюють вузенькою смужечкою геометричного орнаменту. В кольоровій гамі перевагу надавали бордовому та коричневому. Це характерно було як для жіночих, так і для чоловічих сорочок, які були святковим та повсякденним одягом. Жінки шили їх не на замовлення, а для себе: ходили в них на побачення, вінчалися в них, народжували і хрестили діточок, відзначали всі свята упродовж року.

Безпосередньо на сорочку вдягали безрукавку («лайбик») з вельвету, чорної оксамитової  тканини («велюр»), яка має круглий виріз біля шиї, на плечах, оздоблена різнокольоровим бісером, ґудзиками, тасьмою.

Спідниця («подолок») орнаментована вишивкою по нижньому краю з добавкою мережива. Пояс мав тканий орнамент, часто одноколірний.

Зачаровують переливами звучних барв прикраси з кольорового бісеру та намиста – «баршун», «реци», «пацьорки».  

Вінки дівчата виготовляли з дроту, який обвивали полотном і прикрашали різноколірним бісером, дзеркальцями. В окремих випадках використовували штучні квіти. Волосся заплітали в дві коси, вплітаючи в них стрічки («пантлики»). Голову покривали хусткою («ширінка» – для буднів, «англійка» – для свят), у молодих – яскравого кольору,  у старших –  темного.

Основу чоловічої ноші складала сорочка, виготовлена з того ж самого полотна, що і жіноча. Сорочка має широкі рукава, які біля зап’ястя зібрані в зборку, до якої пришитий манжет. На плечах, із зовнішньої сторони, пришиті прямокутні латки. Сягала сорочка нижче пояса і носили її на випуск. Орнамент використовувався переважно рослинний. Вишивали орнамент на комір, плечеві латки, манжети, низ сорочки. Обов’язкове закінчення низу білою ажурною  мережкою. У викот вшитий  комір-стійка, який стягується і зав’язується ручноскрученими шнурами. Сорочки підперезували шкіряними широкими пасками («чересами»).

Поясною чоловічою ношею були полотняні штани («гаті»), зшиті з доморобного білого полотна. Ширина доходила до 80-120 см. Внизу штанину прикрашали бахромою («стряпки»).

Чоловіки поверх «гатей» одягали фартух («плат»), який по периметру мав рослинний або геометричний орнамент. Традиційним є обшивка країв бахромою.

Обов’язковим атрибутом була сумка («тайстра») яка мала тканий  або вишиваний орнамент.

Головним убором служив капелюх («кресаня») темного кольору, який прикрашали  квітами, «кольоровою павою», прикрасами з бісеру («трондоли»).

На ногах у дівчат незмінними були білі носки («зоклі») та чорні черевики («топанки»), у чоловіків – чоботи («чіжми»).

З метою збереження носіїв прадавньої культури та для глибшого вивчення Ірина Турцанаш збирає світлини односельців. Ось на одному фото учні школи в традиційному сільському одязі з грубої домотканої тканини з тайстрами (1880р., надав учитель історії Р.Ф. Чернянчук).

Надалі зупиняється погляд, бо тут парубки з дівчатами в святковому вбранні «танцюють волоського» (1958р.).

А от молода пара Іван і Маріка Цифра під час весілля, на іншому – та ж пара, але вже наступного дня (1958р.). Про це свідчить їх вбрання, зачіска, прикраси.

Мальовані оболочки,

Мальовані двері,

Самі мі ся вдоперають,

Коли йду до неї.

Рухаючись у глибину осмислення традицій з великою шаною Ірина Іванівна зберігає предмети жіночого, чоловічого та дитячого традиційного народного одягу. Власним коштом придбані у місцевого населення, а подекуди і порятовані від знищення, складові народного костюму відновлювались, перешивались для використання у роботі фольклорного колективу. А деякі знаходили своє місце у колекції.

Жителі та гості міста в період різдвяних свят мали можливість ознайомитись з частиною приватної колекції стародавніх костюмів і речей домашнього вжитку в виставковій залі будинку культури м. Виноградів «Імпасто». Відвідувачі бачили автентичні речі для оздоблення старої хати, а про значення та традиційне місце знаходження того чи іншого предмета в побуті Ірина Іванівна повідала багато цікавого.

І ще м оті співаночки

Не позабувала,

Што ня мамка научила,

Як ня колисала.

Органічно «вплелися» в експозицію атрибути виступів учасників фольклорного колективу «Хижанські візерунки».

Нерідко атрибути виконані самими учасниками колективу. А для постановки ВЕСІЛЛЯ Ірина Іванівна відтворила традиційне вбрання нареченої. Його також було представлено для огляду.

А от як Ірина Турцанаш розповідає про ще одну традицію – «гуски»:

– Це вечір перед днем свальби. Дном сокачки починають печи хліб, весільний колач, готувати холодні закуски на свальбу. Дружки плетуть вінки на курагов, прибирают подвір’я. Всі запрошені починають зносити продукти, кури та спиртні напої (слив’янка). Далі від молодого до молодої приходять старости, які дарують подарки від молодого молодій, її батькам, родичам та сокачкам. Батьки молодої пригощають старостів, а дружки прибирають їм крисані та боту старости. Далі старости разом із дружками, дружбами та молодими ідуть до молодого, так само роздають подарунки від молодої і сідають шити курагов. Дружби і дружки шиють, а інші співають. Потім всі гостяться, танцюють і розходяться. 

На відкритті можна було сповна зануритись в атмосферу народного свята. Самобутній одяг, предмети побуту, музичні інструменти, які були використані в постановці,  переконливо показують,  що в пам’яті людей ще зберігаються неоціненні багатства рідної культури минулого.

В фольклорному колективі виступають діти та дорослі віком від 6 до 60 років. Оспівування рідного краю, окремо життя села в різних його проявах, знаходять відображення в роботі фольклорного колективу. В пригоді стають спогади раннього дитинства Ірини Іванівни, розповіді батьків, сільських старожилів, які вона з цікавістю слухала, старанно занотовувала. Чимало пісень та коломийок, щедрівок чи колядок  запам’ятовувались на вечорницях.

Ой біла дівка, біла дівка,

Докі яблок їла,

Прийшла зима – яблок нема,

Дівка помарніла.

         ***

Ой прийди мій миленький

Буду вичур плести,

Та я тобі поникаю

Великої чести.

***

Ой, дай мені, моя мамко,

Сорочку пошити,

Бо я хлопець молоденький

Хочу ся женити.

 

Не раз доводилось чути від старожилів, що вечорниці – то наче оазис у пустелі, де людина відпочиває перед наступним днем і збагачується духовно через почуті та виконані фольклорні твори. Старші зі знанням, а менші з бажанням, але кожен знаходить собі цікавим і потрібним перейнятися одвічними істинами, збагнути красу і сенс давніх духовних ідеалів, зміцнити  власне коріння для надійного вростання у сучасність.

Мальовниче с. Хижа на Виноградівщині живе своїм розміреним життям, цілоденними клопотами біля поля, саду, городу, худоби та гуртом радіє земним радощам, гуртом переболює лихо, а головне – має працьовитих і талановитих людей, які так ревно бережуть надбання минулого для прийдешніх поколінь.

Ольга Гал

(Більше фото нижче на сторінці)

Ольга Гал

Після інституту майже 15 років «витоптую місце під творчим сонцем»  Виноградівщини – від своєї праці  дійсно отримую задоволення. Оглядаючись на всі буденні негаразди оте самоствердження себе, як особистості втілює найкращі миті в житті... 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Більше постів в категорії « Виноградівська кераміка