Неділя, 14 липня 2019 13:34

Боже, твоє творіння і землі моєї краса – неповторні

Додала
Боже, твоє творіння і землі моєї краса – неповторні Боже, твоє творіння і землі моєї краса – неповторні

У житті закарпатця Михайла Романа міцно переплелися важливі суспільно-політичні  події і долі людські. Мов у тугому вузлі чітко вирізняються доленосні мітки: здійснилась вікопомна мрія народу про приєднання Закарпаття до матері-України.

У важкі повоєнні роки розпочалася організація колективних господарств, усуспільнюється нажита роками людська земля. З небувалим підйомом, натхненням і ентузіазмом, надією на світле майбутнє народом закладаються підвалини, планово вибудовуються основи соціалістичної держави.

Підійшов серпень 1991-го. У життя народу час вносить відчутні корективи: розпався колись нерушимий Союз народів. Змінилася система влади. Перетерпів змін устрій людського життя. За неповних 27 років в українській спільноті виросли власні «олігархи» та обнищала більшість населення. За рахунок останніх триває послідовне нарощення статків заможних людей. Однак це ніяк не звільняє їх від постійного страху та відчуття неминучої кари. Вона неодмінно колись настане. І кожному доведеться складати іспит совісті перед народом.

Такі зрілі і добре усвідомлені думки побудили Михайла Васильовича написати повість «А бідні не плачуть». Книга читається з інтересом, захоплює читача своєю щирістю, переконливою правдивістю. Наводить на роздуми: молоді є в кого вчитись, є на кого рівнятись…

 

Дитиною покинув дім, щоб досягти чогось у житті

Народився в багатодітній селянській родині Василя Романа. Ще малим відчув, як важко працюється і живеться людям у передгірському селі Угля на Тячівщині. Людській нужді зарадити нічим не міг. Але твердо вірив, що із знаннями людина може досягти багато чого. До школи ходив у постолах. Носив домотканий одяг з конопель льону, а взимку з овечої вовни. Мав світлу голову, ясний розум. Добре вчився. У неповних 12 Михайлик вирішив покинути домівку. Без усяких вагань і сумнівів, без відома батьків з віддаленого куточка Карпат вирушив у невідомість. З гори Ділок ще раз окинув мальовничу Тереблянську околицю і не озираючись пішов далі.

Ризикуючи життям, хлопчик перейшов через міст швидкоплинної ріки Тереблі, яка люто розбивала в опори моста водяні вали, хижо бурлила і страшним гулом вселяла в хлопчика страх. Цю перешкоду він стійко подолав. На протилежному березі ледве розціпив зуби, в яких тримав торбинку з харчами. Неквапно присів на землю, аби перекусити. Дістав кукурудзяний окрайчик хліба з салом та зеленою цибулею, поснідав, запиваючи водичкою, і не оглядаючись вирушив у дорогу. Вантажівкою добрався до Буштина. З пересадками через Берегово доїхав до Мукачева. Темніло, коли відшукав тітчину хату. Постукав у хвіртку. У дворі загавкав Бундаш. На голосний гавкіт пса з хати вийшла тітка. Зраділа приїзду хлопчини. Провела до хати, нагодувала. Відвела у кімнату, де сон одразу полонив втомленого дорогою Михайлика. Тиждень знайомився з округою Росвигова. Документи поніс до Росвигівської середньої школи. Його зарахували її учнем. Так він зробив виважений перший крок до омріяної мрії.

 

Вибір фаху, опанування нової професії

У школі Михайло завів хороших друзів, швидко опанував угорську мову. Його наполегливість, сумлінне навчання і зразкова поведінка вивели підлітка в число кращих учнів не лише в класі, але й по школі. На літніх канікулах хлопчина вирішив підзаробити. З оголошення довідався, що в артілі імені Молотова у Мукачеві готують фахівців швейної справи. Одночасно радять поступити в ПТУ. За період навчання тут платять стипендію, а по закінченні курсів приймають на роботу закрійником пошиву чоловічого одягу.

Термін навчання з практикою склав півтора роки. Михайло прийняв цей виклик долі. Вдень вчився в середній школі, вечорами – в училищі. Юнак пристосувався і швидко звик до такого напруженого ритму життя. Успішно закінчив ПТУ. Під наглядом старшого майстра-закрійника Олмаші почав працювати в цеху, де робота тривала в три зміни. Успішно закінчив середню школу. До юнака прийшло перше кохання… до своєї вчительки. Йому постійно хотілося бути з Надією. Та перед випускним довідався, що вона виходить заміж за іншого. Випадкова зустріч з нею завдала йому відчутного болю. Надія стала ще гарнішою і привабливішою. Щоб скоріше забути свої почуття Михайло поступив до Мукачівського сільськогосподарського технікуму. Як відмінника навчання його одразу зарахували на другий курс.

 

Призов у армію. Служба на Північному Кавказі

Після медкомісії з земляками Василем Бокочем та Михайлом Станом був направлений на службу, яку хлопцям випало нести на Північному Кавказі. Михайло Васильович цікаво описує свої солдатські будні, курс молодого бійця, військову присягу, тактичні навчання в горах Сунженського хребта, свої зустрічі з генералом Пилипенком. Той з військами пройшов усю війну до самого Берліна, потім воював з Японією, був людиною високого інтелектуального рівня, щиро любив бійців і як батько дбав і  відносився до них. Він порадив старшині Михайлу Роману поступати на навчання в Академію. Навіть документи юнакові став збирати. Сказав йому, що саме такі хлопці, як він, зараз потрібні армії. І не кожному солдату випадає така рідкісна нагода і висока честь. Михайло має заслуги, користується авторитетом у командування та між солдатами. Однак юнак настояв на своєму рішенні: хоче повернутися додому, до мирної хліборобської праці у колгоспі імені Жданова села Угля, Тячівського району.

Ще рік мусів прослужити. Коли зняв погони продовжив навчання на другому курсі Серноводського сільськогосподарського технікуму механізації та автоматизації виробничих процесів у сільському господарстві. Юнак швидко адаптувався, звик до студентського життя. На вулиці випадково зустрівся із студенткою Грозненського інституту нафти і газу Валентиною Дунаєвою. Ця зустріч для обох стала коханням із першого погляду. Та перед омріяним весіллям дівчина трагічно загинула. Її смерть надовго вибила Михайла з виваженої життєвої колії.

 

Повернення додому. Стає головою найвідсталішого в районі колгоспу

Свою Надію, яка згодом стала його дружиною і матір’ю п’яти його дітей зустрів у рідному селі. В Углі перебрав найвідсталіший на Тячівщині колгосп. За 20 років роботи і вмілого господарювання виводить його на рівень передових господарств не лише району, а й області, але вже як радгосп «Іскра», що славиться своїми врожаями, працьовитими людьми і економічним зростанням.

Як досвідченого керівника, його знову переводять на нову посаду – директором Закарпатського заводу технологічного обладнання Мінавіапрому СРСР. В Союзі підприємств такого роду планувалося звести чотири. Розміщені в різних республіках – в містах Рига (Латвія), Зугдіді (Грузія), Замін (Узбекистан) та селі Угля Закарпатської області (Україна). Націлені вони були на будівництво конструкцій космічного корабля «Буран». Михайло Васильович розумів, яка велика відповідальність лягає на його плечі, але пропозицію очолити підприємство прийняв. Починаючи від місцевого до державного рівня мав вирішувати назрілі проблеми. Успішно побудував потужну інфраструктуру, оснащену сучасними технологічними лініями, вдалим кадровим підбором від станочників-токарів, слюсарів-монтажників, зварювальників-професіоналів 6-7 розрядів до головного інженера підприємства, яке мало працювати з перспективою подальшого розвитку ЗЗТО.

 

Заслужена честь, визнання і шана земляків

Як керівника підприємства за успішну роботу його нагородили персональним автомобілем «Волга» та правом щороку позачергово передовикам виробництва надати можливість для придбання цього транспортного засобу. За неповних 15 років роботи, аж до виходу на заслужений відпочинок в 1994-му отримав ряд високих  урядових нагород, а також заслужене визнання у суспільстві та належну оцінку своєї громадської діяльності. Вони ще раз стали яскравим підтвердженням того, що все зроблене за життя Михайлом Романом варте наслідування молодій генерації закарпатців, яким є в кого вчитись, є на кого рівнятись.

 

Марія КОНКІНА

 

 

Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.