Неділя, 22 вересня 2019 11:55

У полоні часу

Додала
У полоні часу У полоні часу

Авторкою нового літературно-художнього видання «У полоні часу», яке недавно вийшло з друку, у видавництві «Гражда» в Ужгороді, (саме видавництво недавно відзначило своє 25-річчя від  дня заснування) є Віра Фесенко.

Народилася в славнозвісному Конотопі на Сумщині. Закінчила історико-філологічний факультет Кримського державного педагогічного інституту в Сімферополі. По розподілу випускників поїхала вчителювати на мальовничу Міжгірщину. З 23-ох років проживає і працює в цьому гірському районному центрі. Вражаюча краса смерекових лісів, напоєне озоном повітря, овіяна легендами і переказами земля, на якій неповторні природні  куточки – водоспад Шипіт, «морське око», перлина Карпат – Синевирське озеро,  Келечин,  село, в якому народився перший президент Карпатської України отець Августин Волошин, намистинка верховинського дива – Колочава. Вона приваблює гостей і туристів нашого краю своїм унікальним музеєм – скансеном під відкритим небом «Старе село». Тут на одному місці у десяти музеях зібрані експонати, які глибоко, правдиво і переконливо знайомлять людей з дивовижною минувшиною, що торкаються цих горбистих  п'яти присілків: Горб, Лази, Меришор, Сухар та Брадолець під спільною назвою села Колочава.

Віра Григорівна – відмінник освіти України, член Національної спілки журналістів, авторка 6 поетичних збірок «Березнева рапсодія», «На семи вітрах», «У віночок України», «Світозар: легенди про замки Закарпаття», «Батуринський шлях», «Моя ти доле, чорноброва». За останню з них у 2016 році у місті Турка Львівської області стала лауреатом ХХ літературно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утриска.

І ось її нова поетична збірка «У полоні часу». Це щедрий урожай переповненої почуттями жіночої душі. Вияв її набутої на життєвій дорозі вагомої і невичерпної мудрості. Це спроба відкрити читачеві достовірний і вражаючий світ, в якому випадає і тужити, сумувати, плакати, часом ридати, щоб заново відродитися в Слові. Заявити світові про свої приховані почуття і душевні відчуття, велику як ясний світ жертовну любов, піднести душу до таких висот, аби безвідмовно навчитися і вміло робити людям лише добро

Під небом України вічно стоїть вишня-мати. Приклавши до чола руку, терпляче виглядає своїх невгамовних дітей-непосид. Від Всевишнього щиро благає їм кращої долі. У розділах «У полоні часу» «З цим іменем день починаю свій я» та «Ода жінці». Віра Григорівна наголошує, що життя людське у Господа в руках, а ім’я матері неповторною музикою бринить у кожному із нас. Пішла від нас у літню пору, коли на небі райдуга цвіла. На цей раз донька з дому взяла лише жменьку землі та 2 родинних фото із сімейного альбому. Як спогад, аби  згадки не переболіли, перетліли, відпали, серпневим зорепадом у трави не скотились.  І на пероні ніхто не проводжав її. Стояла сама, бо матусі давно вже нема. І нагадала їй осінь, і прислала їй вість, що на землі вона теж лише тимчасовий гість…

Знайде тут читач легенду «Либідь». Коли святий апостол Андрій прибув на ці місця, його вразила навколишня  краса землі. Своїм учням він прорік, що на цих горах колись засяє благодать Господня, постане великий град, в якому буде церков багато. І Хрест стане знаменням  благословення Господнього градові, землиці і народові, що його збудує і прикрасить (Антін Лотоцький «Княжа слава»). І три брати як соколи Кий, Хорив та Щек та їхня сестра Либідь зведуть цю столицю небувалої краси, яка прославить наш рід, нашу мову, наші пісні, а на вершечках диких груш поселяться лелеки. З княжих теремів і простолюдинських хат линутиме осанна і ростиме слава Києва, світами відлунюватиме. А коли навала ворожа сунула на град княжий, аби його захистити від хозарів Либідь стала річкою…

У віршованій формі дуже захоплююче авторка описала легенду «Княгиня Ольга». Запишалася левада квітами. – Олю, Олюсю, – кликала дівчинку додому бабуся. А вона з дітьми на лузі «Подоляночку» водила. Сюди непомітно підійшов старець. Поважний, замислений, сивобородий став коло броду. З Царгорода мандрував до стольного града Києва. І повела його дівчинка на нічліг до бабусі. Кажуть, коли гість у дім, то радість і втіха приходять з ним. Старенький переночував у них, а вранці свою руку поклав дитині на чоло і мовив, що бачив віщий сон. Княгинею буде колись Ольга. На білому коні за нею приїде красень-лицар. Висватає і повезе її в Київ. Там на неї ждуть і почесті, і слава, й княжий вінець могутньої держави…

Авторка захоплююче написала про Анну Ярославівну – королеву Франції. Її сестра  Анастасія вийшла заміж за угорського короля, а Єлизавета була одружена з норвезьким монархом. Вінчання Анни і Генріха І відбулося 19 травня 1051 року в Рейнському соборі і присягалася йому на вірність не на латинській Біблії, а на Євангелії слов’янській. І народила чоловікові синів Філіпа, Роберта, Гуго та донечку Едігну.  (що по латинськи означає «достойна»). На коні Вітриця мчала до замку Вітрі-о-Лож неподалік від відомого Орлеану, однак 4 серпня 1060 року серце її чоловіка тут зупинилося. І стала вона вдовою у 32 роки.

Дочка її Едігна виросла набожною. Втекла з дому, коли її мали намір видати заміж. Хотіла добратися до Києва, до рідні. Однак, у Баварії біля села Пук їй приснилося, що стане інокинею. Житиме в дуплі старої липи. Дівчина знайшла і облюбувала таке місце і 35 років проживала в цьому селі. У морози люті і в теплі дні травами зціляла людей, допомагала всім, хто просив її в цьому.  Немов паломники до Мекки, до неї йшли і вельможі та багаті, і убогі та бідні. Люди їй вірили, шанували і Блаженною в народі прозвали. За ці Богоугодні справи її святою церква нарекла. Історична поема «Ярославна», доля Роксолани, Марусі Чурай, Дзвінки у поетичній формі авторкою теж дуже цікаво описані. Приємні враження залишають по собі інші розділи. «Весни легенди кольорові», «Крим мій,Карпати і Сумщина мила», «Прости нас, пам’яте, прости…», «Щоб свічка пам’яті не згасла», «Осіння пастораль», «Весела перерва» та «З Одеського гумору» теж яскраво віддзеркалюють внутрішній світ авторки, неповторні художні образи, в які одразу поринаєш і не хочеться полишати цей дивовижно прекрасний світ думки, уяви, відтвореної чуйним жіночим серцем краси.

Марія КОНКІНА

Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.