Четвер, 17 жовтня 2019 13:30

«Виноградів – моє місто» Перед тим, як розпочати…

Додав
Іван Біланчук Іван Біланчук

Ну, що назад в майбутнє!  Якось так можна визначити жест відомого краєзнавця Івана Біланчука, автора книги «Теково. Село на берегах Тиси».

Найближчим часом Іван Іванович планує видати нову історичну книгу «Виноградів – моє місто». А зараз люб’язно ділиться спостереженнями, власне, цілим розділом «Культура і мистецтво» майбутньої книги з читачами видання «Виноградівські Вогні».

Перед тим, як розпочати…

Перед тим, як розпочати висвітлювати матеріали цього розділу розпочнемо з питання: "А що таке культура?". Це досить складне питання і відповісти на нього однозначно нелегко. Найбільш вдалим на мою думку є лаконічне визначення: "Це сукупність матеріальних і духовних цінностей створених людством протягом його історії». У більш вузькому значеннісфера духовного життя людей. Я особисто твердо переконаний, що визначальну роль у розвитку цивілізації та культури відіграла релігія, вона являється однією із основ, на ґрунті якої виникла і досягла висот духовна культура, куди входить філософія, мистецтво, політика, право, етика і наука в цілому. Зазначимо, що до недавнього часу релігії надавали вкрай негативну оцінку, яка визначалась як система "невіглаських" уявлень про світ і людину. Гаслом, що релігія є "опіумом народу" користувалися як головним аргументом на користь заперечення релігії.

Але аналізуючи історичний розвиток міста приходимо до висновку, що релігія є тим фундаментом, який формує спосіб нашого мислення і всю систему моральних почуттів. Особливо тісний зв'язок релігії із мистецтвом. Можемо стверджувати, що мистецтво виникло із релігії. Не будемо зупинятися на тому, що необхідність оволодіння грамотою (читання і письмо) була викликана в першу чергу потребою вміти читати релігійну літературу під час богослужінь, які до речі є дуже складними. Письмо було потрібно освоїти в першу чергу, щоб переписувати книги. Вже в 1500-х роках згадується, що в севлюшському монастирі францисканців трудилися переписчики книг. У стінах церков народжувалася музична грамота. Якщо в православній і греко-католицькій церкві це було вміння співати "восьмигласієм", для чого було потрібно знати церковну нотну грамоту, то для служби в римо-католицьких та реформатській церкві потрібно було освоювати гру на органі або фісгармонії. Або ж візьмемо псалмоспіви – на кожний випадок передбачалася своя мелодія, яка найкраще відповідала тій події, через яку виконувалися псалми: смерть, посвячення житла, 40-й день і річниця від смерті, вдячний тощо. У римо-католиків та реформатів для якнайефективнішого впливу на чуття людей зароджувалися нові жанри музичного мистецтва як: реквієм, прелюдії, ораторії, кантати та інші. Якщо у Севлюші невідомі випадки, щоб місцевий композитор створював такі твори, але виконання цих видів глибоко проникало в душі віруючих, приносячи їм немале естетичне задоволення, залучаючи їх до світу музики.

Беззаперечно, що релігія і церква шукали мистецьких (в музиці, архітектурі, живописі, скульптурі) засобів для посилення свого впливу, даючи їм потужний імпульс. А митці за допомогою релігії робили свої твори доступнішими для людей. Релігія і мистецтво ніби знаходять одне одного. Але позитивний взаємовплив можливий лише за умови дотримання не так букви, як духу релігії. Прикладом може бути такий жанр як іконопис. Те що релігія була і є великим стимулятором розвитку образотвочого мистецтва, можна довести хоча б тим, що наприклад народи, що сповідують іудаїзм і іслам не дали світові ні великих художників, ні великих скульпторів, ні великих композиторів, бо ці релігії не використовують цих мистецьких жанрів в оформленні своїх церков і не використовували музики у своїх богослужіннях. Але, зате, ісламське мистецтво дало світові цілком оригінальні зразки архітектури і орнаментального мистецтва.

Під впливом релігії формувлися сучасні літературні мови. Не залишився осторонь і такий жанр як розпис вітражів, живопис на склі. У колишній греко-католицькій церкві Успіння Пресвятої Богородиці встановлені самі красиві в області вітражі на релігійну тематику, виконані відомим живописцем із Будапешта Ш. Лігеті.

У всі віки церкви намагалися зробити привабливими для людей, щоб була різниця в їх перебуванні вдома і у храмі. Для цього використовувалося внутрішнє убранство, яке виховувало у людей розуміння прекрасного. Цьому сприяли навіть одяг і деяка втаємниченість релігійних обрядів, які супроводжувалися мелодійним співом та музикою у католиків

У дорадянський час культура в місті формувалася в церкві та школі. Тут люди пізнавали моральні та етичні правила життя, поведінки у громаді, сім'ї, на роботі, в церкві, на похоронах, весіллях, танцях та забавах тощо. Все сказане в повній мірі відноситься і до розвитку культури у нашому місті. Крім того великий вплив на культуру міста вплинуло багатовікове співжиття русинів (українців), угорців, євреїв. Тут переплелися західна та східна культура, різні релігійні напрями. Водночас, це не заважало століттями вести мирне, сповнене поваги один до одного життя, тут вступали у змішані шлюби, змінювали релігійні переконання.

Не потрібно забувати, що перебування у складі різних держав дало змогу вибрати краще з їхніх культур, вплинуло на мову, звичай та обряди, але в той же час вимагало свято берегти свою самобутню культуру, духовні скарби своїх предків.

Надзвичайно великий вплив на розвиток культури і мистецтва в місті здійснили корифеї угорського і закарпатського живопису та музики.

Працюючи над цим розділом довго не міг визначитися як подати матеріали про визначних людей відомих на весь світ, які зв'язані з Виноградовом. Про них варто пам'ятати і нагадати про них сучасникам. Мені в цьому плані надзвичайно пощастило, бо вдалося поспілкуватися з живим классиком народним художником України – Іваном Васильовичем Бровді. 

Доречно сказати, що він вважає Виноградів своєю малою Батьківщиною, бо як він сказав: «У Виноградові, я зробив перший ковток повітря і це на все життя зробило мене пристрасно відданим, захопленим цим містом, незважаючи на те, що коріння маю з Оноку». Додамо до почуттів любові і закоханості у Виноградів і факт його роботи викладачем в місцевій школі-інтернаті. Так от спомини про художників, зв'язаних із нашим містом він рекомендував розпочати із Імре Ревеса одного із засновників угорського реалізму. Зараз важко навіть уявити, що це була за людина, яка ходила цими виноградівськими вулицями, тут провела свої дитячі і юнацькі роки. Звідси він пішов у великий світ, у якому були і Відень, і Будапешт, і Париж. Цікаво, коли Імре Ревес викладав у Будапештській академії, тоді він уже вважався учнем знаменитого на всю Європу Мункачі, який теж родом із Закарпаття. А учнями самого Ревеса в той час були наші відомі Бокшай і Ерделі. А закінчується цей ланцюжок на І. В. Бровді, який був учнем цих видатних художників. Іван Васильович пам'ятає ще й ті часи, коли дитиною подовгу стояв біля вітрини ювелірного магазину, в якому були виставлені рекламні матеріали, які виготовляв сам Ревес, щоб заробити собі на життя, бо в останні роки свого життя бідував. Говорять, що були випадки, коли свої роботи йому доводилося віддавати за два відра картоплі.

Але якщо говорити про художнє мистецтво, то неперевершеним є звичайно, Ревес. Іван Васильович також згадав, що під час похорону, його супроводжувала на кладовище лише його вірна собака. До речі, після його смерті, родина художника не раз зверталася до тодішньої влади (радянської) за дозволом на виїзд за кордон. Потрібно підкреслити, що його жінка померла у 1949 році, а його дочку Клару напевно виселили з будинку по вул. Пушкіна, в якому жила їхня сім'я. Старожили стверджують, що останнім часом до від'їзду вона проживала по вул. Маяковського і жила так бідно, що реформатська громада міста розробила графік прийому на обід пані Клари у вірників. Негласно було прийнято рішення, що за дозвіл на виїзд в Угорщину частина творчої спадщини перейшла до Ужгородського музею, де вона зараз й знаходиться.

З Виноградовом також пов'язаний і Ерделі. Про його роботу для каплиці в лікарні читайте в розділі про релігійне життя у Виноградові.

Він дуже часто на вихідні дні поїздом приїжджав сюди з етюдником, полотнами, темами для своїх картин, ескізів. Дуже любив малювати Тису, міський парк, сади, пейзажі. Виникає закономірне питання чому він саме вибрав Виноградів? Відповідь проста і логічна. Адальберт Ерделі дружив з колишнім директором дитбудинку для неповносправних дітей Олександром Таром, у якого зупинявся на три, чотири дні, а інколи і на тиждень. Ще й зараз живуть люди, які запам'ятали його як вишуканого інтелігента в дорогих костюмах, влітку зазвичай у світлих. Він любив це охайне, чисте містечко, прогулювався ним, йдучи вимощеним бруківкою тротуаром до ресторану. Сідаючи в крісло, замовляв обід, запалював дорогу сигару, випивав фужер хорошого вина, фліртував з офіціантками всі знали, що це знаменитий Ерделі.

Якщо далі розгортати цей мистецький ланцюжок, то не можна не згадати, що Виноградово має тісний зв'язок і із Йосипом Йосиповичом Бокшаєм – соратником і другом Ерделі. 

Це дві великі постаті у мистецтві, які заснували Ужгородське художнє училище, а головне, закарпатську школу живопису. Довкола цих двох титанів згуртувалися Контратович, Коцка, Манайло, Кашшай, Глюк та інші. В чому полягав зв'язок солідного метра з провінційним містечком? Склалося так, що його син також Йосип, і також художник, женився у Виноградові він одружився з Одаркою Ком’яті. Старий Йосип часто навіщав свого свата знаного у місті педагога, вчителя фізики. Він не любив сидіти без роботи і скрізь, де була можливість писав картини. У радянські часи, як розповідають любителі живопису, картини Ерделі, Бокшая, Манайла можна було купити у магазинах у місті за 35-50 рублів. Через деякий час ціни на твори цих художників стрімко зросли. За картину Ерделі давали до 100 тисяч доларів, а Бокшая від 50 до 80 тисяч доларів. Підтвердженям цьому є те, що зараз у приватній колекції однієї сім'ї є дві роботи Ерделі, які вони відмовилися продати за 200 тисяч доларів

З цього зразу скористувалися спритні ділки, які буквально все вивезли з міста, навіть його самі простенькі етюди чи замальовки, «Брали» і дружні шаржі, які він намалював на ресторанних салфетках. Діяли вони не завжди чисто, іноді виманювали у несвідомих людей на ширвжиток, давали малі гроші, а були випадки і викрадення.

Відомий у Виноградові хірург Степан Васильович Ухач мав декілька картин Ерделі. Це звичайно довідалися і ділки від мистецтва, які намагалися від нього купити їх, як виявилося за безцінь. Але так як у нього не було нагальної потреби у грошах, то природно він їм відмовив. Через певний час про його колекцію довідалися в Угорщині, звідки приїхав щирий шанувальник живопису Ерделі і запропонував у 100 разів вищу ціну, ніж виноградівські перекупщики. Степан Васильович не встояв перед спокусою – віддав картини не торгуючись. Лише пізніше жалкував, адже міг попросити більше, бо без сумніву отримав би бажане.

Як згадує Іван Васильович Бровді, Йосип Йосипович Бокшай як і всі талановиті люди мав свої звички і традиції. Його не можна було уявити без краватки-метелика. Бокшай без метелика це був не Бокшай. Він ніколи не малював у неділю чи в релігійне свято тоді він ішов до церкви. А коли брався за картину завжди зверху в лівому кутку на полотні покладе хрестик, сам перехреститься, прочитає молитву і лише тоді починає малювати.

Автору цієї книжки пощастило,  я познайомився з батьком і сином Бокшаями в 1971 році, коли старший Бокшай на відкриття кінотеатру «Промінь» намалював велику картину на стіні буфету і удвох із сином встановлювали її на місце. Приємні люди, особливо сподобався мені син, високий, красивий, імпозантний мужчина. Каюся, але Метр мені здався старуватим. Їм подобалося, що у мене не було ніякого чинопочитання до них, але це було просто з незнання їхньої величі і місця в закарпатському живописі.

Згадав Іван Васильович і знаного художника з Фанчикова Степана Кутлана. Навчаючись на другому курсі Ужгородського художнього училища, для нього була велика честь виставити свої роботи разом з Степаном Васильовичом у залі райкому партії у Виноградові. Він презентував свої перші роботи з різьби по дереву, а Кутлан великі картини з натюрмортами, пейзажами.

Користуючись нагодою я спитав у Івана Васильовича, як він дізнався, що в нього є дар Божий, хист до образотворчого мистецтва. На це він відповів, що першим такий вияв стався завдяки колись дуже славній Оніцькій глині каоліну. З покладів цього матеріалу каолін возили до Відня, де виготовляли найкращий після китайського фарфор. На околиці села були цілі шахти, де нижні пласти глини були сніжнобілі. Звідси малий Іванко брав кубики цього чарівного матеріалу і ножем вирізував фігури звірів і людей.

По-друге, йому надзвичайно пофартило, що в перші роки радянської влади в село був направлений вчитель зі Сходу – Білоус, який закінчив Харківську художню академію, був професіональним художником, в школі вчив біологію та малювання і природно що вів гурток живопису. Він навчив Івана Васильовича основам художньої майстерності, які разом з обдарованістю дозволили йому успішно скласти вступні іспити в Ужгородське художнє училище. А далі пішло-поїхало до звання народного художника. За словами художника є три стовпи, на яких держиться його живопис. Перший це бути незвичним у темі, в композиції, у виконанні у будь-чому, але робота має бути незвичною. Другий професіоналізм, ти маєш виглядати в роботах професіоналом, а не дилетантом. І третій це колір. Цих трьох критеріїв він завжди дотримувався, що привело його до успіху. Наше місто прикрашає одна його робота скульптура ангела-охоронця міста, яка стоїть на місці пам'ятника Леніну, вона не тільки гідно змінила "творця" комунізму, а по художніх якостях набагато перевищує його. Свідченням цього є те, що всі і жителі  і гості Виноградова залюбки фотографуються біля цього витвору мистецтва, чого не спостерігалося при попередньому монументі. Одним словом ця скульптура стала однією з візитівок міста.

Іван Бровді акцентував мою увагу ще на одному виноградівському художнику Миколі Ігнатику,  який був великою постаттю, але не до кінця оцінений ні сучасниками, ні теперішніми жителями міста.

Він був великим другом Івана Васильовича. З 1959 року Микола Михайлович жив і працював у Виноградові. Він був різноплановим митцем, його роботи були відомі не тільки в Україні, але і в Москві, Кошіце, Сату-Маре. Він автор обеліска Слави односельчанам добровольцям Червоної Армії в с. В. Копаня, надмогильних пам'ятників воїну-стрілку-радисту І. С. Соломіну в с. Олешник, видатному угорському художнику-реалісту Імре Ревесу, меморіальної дошки видатному угорському композитору Бейлі Бартоку.

Микола Ігнатик надавав значну практичну допомогу самодіяльним художникам та майстрам народної творчості. Великою є його роль в естетичному оформленні міста і населених пунктів району. Він був надзвичайно креативним, перебував в постійному пошуці. Його роботи по живопису були менш відомі широкому загалу. Мене особисто вразила висока оцінка одного його невеликого полотна в спілці художників Словаччини. А сталося так, що я подарував своєму другу у Кошицях одну картину, яку купив у Миколи Михайловича. Мій друг, пристрасний колекціонер і знавець живопису та нумізматики вирішив експертно оцінити свою збірку полотен. Його, як і мене приємно вразила оцінка знавців-експертів роботи М. Ігнатика, бо була занесена в каталог цінних творів Словаччини і була належним чином оцінена.

Після того, у кожний приїзд до мене він неодмінно спілкувався з М. Ігнатиком, став його шанувальником і постійним покупцем його картин.

І ще таке. Микола Михайлович дав путівку у життя надзвичайно успішному художнику Миколі Паппу  який у 1960-1970 році вчився в міській школі 4, по закінченні якої вступив на історичний факультет УжДУ. Проте, після першого курсу кинув навчання і почав малювати. Основам живопису та новітнім стилям у малюванні  талановитого хлопця навчив Микола Ігнатик. Упродовж 70-80-х років минулого століття ім'я Паппа було відоме у творчих колах Закарпаття та за його межами. У 1989 році відбулася перша виставка Миколи Паппа, яка викликала широкий резонанс. Згодом митець представив свої роботи у Москві. У 1990 році його запрошують до США презентувати творчість у Нью-Йорку, де після закінчення контракту він залишається. Тут Микола багато малює, його картини з'являються в Голлівуді, Білому домі. У 1999 році президент США Білл Клінтон подарував картину Миколи Паппа "Дихання ранку" Леонідові Кучмі. Картини художника знаходяться в колекціїяхвищого дипломатичного корпусу, бізнесменів і приватних колекціонерів від США до Японії. Мистецький часопис Японії серед п'яти найбільш відомих художників Заходу називає ім'я Миколи Паппа. Роботи художника були виставлені у галереях Нью-Йорка, Токіо, Ніцци, Лос-Анжелеса, Ложг-Айленда, Москви. 

Попри художній талант, Микола писав вірші, музичні композиції. У 2012 році П. Папп втретє і востаннє приїхав на батьківщину, досить плідно тут працював, провів персональні виставки в Ужгороді та у Виноградові.

Помер у Лонг-Айленді (США) у червні 2013 року.

Готуючи матеріал до цього розділу, я переконався, що більшість жителів міста не має про Імре Ревеса навіть елементарних понять, попри те, що ім'я його на слуху, і сприяє тому ще й те, що в нашому місті є вулиця його імені і деякий час школа № 4 носила його ім'я. Тому вважаю за необхідне внести деяку ясність, поповнити наші знання про нього. Почнемо з того, як він потрапив у Севлюш? Народився він в 1859 році в місті Шаторолйоуйгелі, шо в Угорщині. Його батько, Чеброї Кароль, був учителем релігії в школі євангелістської конфесії. Це також реформати, але лютеранської течії. Переважна більшість угорців реформати-кальвіністи. Так як в Шаторолйоуйгелі не було євангелістської громади, то викладав батько майбутнього художника у школі при кальвіністській церкві, в ній же хрестив своїх дітей дочку Маргариту-Кароліну та сина Імре-Кароля. Коли хлопцеві було три роки, батьки розійшлися. Мати (Павліна Лоішу) із старшою донькою Маргаритою та сином Імре переїхали жити в Севлюш.

Купили будинок з величезним садом по вул. Короля, 35 (тепер вул. Пушкіна, 52). Мати працювала поштмейстершою. У 6 років Імре віддали у школу. В нашому місті минули дитячі роки майбутнього художника. Тут він отримав перші уроки живопису в народній школі. На жаль, поки що не вдалося встановити хто був першим наставником майбутнього класика. Зв'язок молодого Імре з Севлюшом був більш тісний, ніж прийнято думати. Навчаючись у Дебрецені, Відні, Будапешті, він всі канікули проводив у мами.

 Тут він багато часу проводив на березі Тиси, робив замальовки, композиції, портрети своїх друзів-юнаків, серед яких найвідомішим вважають портрет Онтола Шкултеті.

На початку 1880 року він організував свою першу персональну виставку в Будапешті. Коли почув про конкурс М. Мункачі вирішив спробувати щастя з своєю роботою "Чарда" (Корчма).

Що являла собою премія Мігая Мункачі? Відомий угорський художник написав картину "Христос перед Пілатом", яка мала шалений успіх. За два місяці лютий і березень у Будапешті її переглянули 80 000 чоловік. Імператор Франц Йосип нагородив його орденом Святого Іштвана з малим хрестом. Він став почесним громадянином Будапешта, а згодом і Мукачева. Мункачі в подяку за таку високу оцінку його мистецтва, оголосив конкурс, на якому можна було виграти головний приз стипендію в розмірі 6000 франків молодому угорському художнику та 3 роки навчання в Парижі в майстерні самого М. Мункачі.

 Цю премію виграв молодий Імре із своєю роботою "Чарда", яка мала серйозний успіх. Це засвідчує і той факт, що імператриці Єлизаветі так сподобалася робота, що вона купила її за власні кошти.

У 1882 році поїхав на три роки в Париж. Через рік змінює прізвище Чеброї на Ревес. У архівах є дозвіл Міністерства Внутрішніх Справ Угорщини на зміну прізвища, але не вказано чим вона викликана. Різні автори по різному трактують цю подію. Можливо, на молодого Імре справила велике враження переправа через Тису паромом, бо по-угорськи ревес означає паромник, перевізник на човні або плоті. У ті часи, як відомо, з'єднання двох берегів Тиси здійснювалося за допомогою паромної переправи. Не виключено, що прізвище Ревес означало перехід у більш високий світ мистецтва, який, на думку художника, він домагався здійснити своїми творами.

31 серпня 1884 року він одружився з дочкою свого друга-художника Філіпа Курбіша. Весілля відбувалося у Севлюші, наречену звали Герміна. Вона також була художником. У свій час Герміна вчилася у свого майбутнього чоловіка у Відні. Малювала портрети та ілюстрації до казок. З задоволенням виконували дружні шаржі. У них було двоє дітей Клара та Ельза.

Опис всього творчого шляху І. Ревеса зайняв би дуже багато місця, тим більше, що з ним можна познайомитися в багатьох джерелах. У даній книжці висвітлимо лише його зв'язок із нашим містом.

Біографи розходяться у визначенні терміну, коли він повернувся додому. Деякі стверджують, що у Севлюші він жив і працював з 1921 року, одночасно будучи керівником Кечкеметського творчого центру. На цій посаді він залишився до 1932 року. Але, і після виходу на пенсію, продовжував приїжджати до Кечкемету, вже як простий учасник пленерів, аж до 1939 року. Через Кечкемет в різні роки пройшли практично всі відомі закарпатські майстри пензля.

Інші пишуть, що Ревес повернувся до Севлюша тільки напередодні Другої світової війни з дочкою Кларою та другою дружиною в 1939 році. Проживав він у будинку своєї сестри Маргарити, яка після смерті їх матері, займала пост начальника пошти. Невідомо коли і чому розійшовся Імре Ревес зі своєю першою дружиною Герміною. Пояснення може бути зовсім просте не зійшлися дві творчі натури.

У другому шлюбі він перебував з Маргаритою Кобілець, яка померла після нього 22 лютого 1949 року. Дітей в цьому шлюбі він не мав. Потрібно підкреслити, що останні роки він уже не малював через втрату зору. Деякі біографи пояснюють цей стан важкими нервовими потрясіннями, особливо втратою доньки Ельзи, яка потонула. Але сліпота могла настати і через банальну катаракту, перед якою лікарі в ті часи були безсильними.

Жив Ревес дуже скромно і помер у бідності взимку 1945 року. Це було природно, бо була війна. Як уже згадувалося доводилося заробляти на хліб і рекламними роботами і віддавати за безцінь свої роботи. А він був надзвичайно плодовитим. І. В. Бровді нагадав нам, як примусово збирали картини до Закарпатського художнього музею зараз в ньому більше 50 робіт митця. Потім в Ермітажі є 20 творів І. Ревеса, які виставлені у відділі угорського живопису. Крім Ермітажу в Києві зберігається 10 робіт, у Львові 27, в Ужгороді 57. Багато його робіт є в музеях в Кечкеметі, Сегеді, Дебрецені, у Москві в Третьяковці, невідомо скільки в приватних колекціях, в тому числі є вони і у виноградівчан.

Одна із них "Старий добрий вчитель".

Це дуже простий малюнок, до речі, він з однаковою любов'ю працював різними техніками: олівцем, вугіллям, крейдою, аквареллю, пастеллю, олією – на ньому зображена старша людина, трохи згорблена під вагою прожитих літ, з великою люлькою в руках. Вся його постать випромінює мудрість і любов. Одягнений він трохи старомодно, в довгий сюртук і жилетку. Ця людина немало пережила, але своє життя присвятила навчанню дітей, погляд умиротворений життя прожито не даремно. Чим довше вдивляєшся в картину, тим більше розумієш велич митця через прості лаконічні малюнки показати багатогранність життя, яке зачаровує.

Він – вірний своїм звичкам – підписав картину своїми ініціалами І.Р., великі картини підписував повністю.

У Виноградові вже не залишилося людей, як бачили митця за його життя. Цікавим і непростим виявилося післявоєнне життя його дочки Клари. Містянин (між іншим теж художник) Андрій Йокоб згадував, що їхні будинки були неподалік. Його мати, хоч була і набагато молодшою за Клару, дружила з нею.  Клара його особливо виділяла з дітей, а їх було 10. Він приходив до неї, бо було приємно отримати якийсь смаколик. Одного разу, коли він черговий раз прибіг до неї, солдати в кашкетах з червоним облямуванням вантажили на вантажівку речі з хати. Вона його затулила собою і сказала: "Це погані люди. Більше не приходь сюди". Йому дотепер згадується приємний аромат її сукні. Більше він її не побачив. Але є люди, які ще довго з нею зустрічалися.

Якщо виходити з того, що розповів А. Йокоб, то найбільш вірогідно її виселили з хати, бо у спогадах інших виноградівчан є те, що вона знімала куток по нинішній вул. Маяковського. Про це згадують Густав Качур, Мар’яна Пребуш (Тийчі), Тиберій Тийчі, з батьками яких вона дружила і часто приходила в гості, грати в карти. Ймовірність того, що її лишили житла збільшується ще й тому, що реформатська община міста визначила графік, згідно якого вона харчувалася в реформатських сім'ях. Якщо б вона продала житло, то не потрібно було вживати таких крайніх заходів.

Згадує про пані Клару і городянка Єва Цірох (Болдог). Її мати дружила з нею. Це засвідчує і весільна фотографія її батьків, на якій вона виділена хрестиком, вона займає центральне місце на світлині, одразу за нареченими. 

Похований Імре Ревес, як і його друга дружина на місцевому кладовищі. Могила з двома пам'ятниками:  дерев'яним, вирізьбленим від угорців та від українців із шліфованої мармурової крихти. Раніше її прикрашали бронзовий барельєф та алюмінієва композиція, яку спроектував відомий виноградівський художник Микола Ігнатик.

Але ці унікальні речі вкрали шукачі кольорових металів. Серця і душі небайдужих городян і досі щемлять від болю і ганьби. Активістами угорського культурного товариства приведена в порядок могила його дружини Маргарити.

Особливе місце в мистецькому житті міста займає Ольга Гал, творчою спеціальністю якої є кераміка. Має відповідну фахову освіту – навчалася в Ужгородському училищі прикладного мистецтва, закінчила Львівську  національну академію мистецтв. Професійно займається виготовленням виробів із глини місцевих родовищ. З 2012 року член національної спілки майстрів народного мистецтва України (майстер художньої кераміки).

Одночасно з основною спеціальністю зацікавилася історією гончарства і кераміки. Детально вивчила і пропагує світ гончарства на теренах нашого району, вважається найкращим знавцем у цій галузі.

Але цим вона не обмежує коло своїх захоплень. Не менших, а можливо й більше успіхів вона досягла у вивченні вишивки. Нею комплексно опрацьовано більше 100 складових традиційного народного одягу (сорочки, спідниці, гаті, тайстри), понад 400 предметів побуту (скатерті, серветки, рушники, подушки). Замалювала та розробила схеми орнаментів, які систематизувала в три альбоми. Стала справжнім експертом у цій справі, може по вишивці визначити з  якого краю походить дана робота, хто її вишивав, сімейний та соціальний стан, кількість дітей, тощо. Активно знайомить спеціалістів і жителів району з результатами своїх досліджень, дописує в газети, журнали, спеціальні видання, не забуваючи про творчу роботу по своїй основній спеціальності

Було б несправедливим не згадати про самодіяльних художників, які живуть і працюють у Виноградові. Не виключено, що серед них є справжні талановиті постаті, бо у мистецтві, особливо в живописі художники стають відомими часто лише після своєї смерті. Тому пройде ще багато часу, коли стане зрозуміло, хто із сучасних художників був дійсно майстром і патріотом своєї землі.

Серед них слід згадати Вячеслава Поповича, який за його словами весь занурився у мистецтво.  Крім багато чисельних робіт, виявився хорошим організатором різних пленерів, мистецьких зустрічей. Відомі своїми роботами Федір Сільваші, Андрій Йокоб,  Іван Токач, Маргарита Тегзе, Магдалина Бірак, Гелена Матій, Тетяна і Любов Шпак, Ірина Товт, Петро Коцан, Олександр Маринич, Габріель Йоно, Карло Керечанин, Павло Кутлан, Микола Садовий, Микола Ізай, Олександр Шандор, Василь Гудак.

Починаючи з 1989 року тривалий час центром образотворчого мистецтва став, як не дивно музей. На першому поверсі у великому залі започаткували проведення виставок. Ініціатором їх був тодішній директор музею Олександр Клапійчук, цим самим він пожвавив творчі процеси серед митців-художників. Зробити персональну виставку в колишньому монастирі було модно і престижно. А сам ініціатор мав на меті дати розголос про самодіяльних художників міста, а згодом з області і всієї України і із-за її меж. Сприяв цій справі і Олександр Копча, новопризначений директор друкарні, який залучився до цієї справи  тим, що розпочав випускати кольорові буклети і каталоги творів художників, хоч з тими технічними можливостями це було досить складно. Але наскільки це підняло престиж цих заходів. Після того, як будову монастиря віддали колишнім господарям ця справа заглухла.

Візитівкою образотворчого мистецтва в місті є виставкова зала "Імпасто". Появилася на світ вона в 2013 році на день міста (28 серпня). Ця картинна галерея розпочала свою роботу персональною виставкою живопису відомого закарпатського митця, скульптора, народного художника України Івана Бровдія, який вважається уродженцем с. Онок, але сам він ідентифікує Виноградів своїм рідним містом. Потрібно відмітити, що стовідсоткова заслуга в тому, що у Виноградові діє такий заклад мистецтва належить її організатору і творцю  Валентині Костьо. Крім того, що вона талановита мисткиня  поетеса і художниця, вона ще геніальна пропагандистка мистецтва і мабуть останнє в ній переважає, незважаючи на те, що і в малюванні і написанні віршів вона не пасе задніх. Її заслуга в тому, що виноградівці і гості міста мають можливість постійно знайомитися з різнобарв'ям робіт сучасних митців. І дійсно, наскільки обділені долею поцінювачі прекрасного в інших містах Закарпаття, які не мають подібної можливості.

Потрібно підкреслити, що Валентина Костьо своєю невтомністю приємно вражає – виставкова зала щомісяця презентує нові обличчя, але вона не обмежилася лише живописом, іноді теми вражають  за період свого існування "Імпасто" представила свої площі – фотохудожникам, графікам, вишивальницям, ілюстраторам,  дитячим талантам, учням Виноградівської школи мистецтв, фотовиставці "Розпис древніх храмів", творчим роботам з бісеру, соломки, різьби по дереву, вишивки стрічками.

Окрім виставок у галереї проводяться також інші культурницькі заходи, такі, як концерт баянної музики, виступи самодіяльних митців сестер Ганни і Магдалини Кедик, літературні читання, творчі зустрічі з найрізноманітшими обдарованими людьми, презентації новинок, які з'являються у місті, творчі акції до Дня туризму та Дня художника, тематичні зустрічі з учнями шкіл міста і району, майстер-класи.

Дуже цікавими і різноманітними були роботи жінок з міста, відвідувачі виставки навіть не здогадувалися, що в нас є такі талановиті мисткині, і якою широкою є палітра їх захоплень від живопису до скляних пляшок, які в руках майстрині стали справжнім витвором мистецтва. Вражає і географія учасників, які презентували свої роботи тут ви знайдете представників з усіх куточків Закарпаття і України, і із-за її меж

Все, що робить Валентина Степанівна виходить у неї легко і невимушено, але за цим таяться значні зусилля і підготовча організаторська робота.

І насамкінець, дещо про створення виставкової зали. Вона знаходиться у приміщенні колишнього кінотеатру "Промінь". Тут особливо привабливі торгові площі в центрі міста, поблизу малого базару, культура не дуже могла розраховувати на місце під небом, але вихід знайшовся. Дя виставкових площ використали реконструйовані вбиральні кінотеатру, які знаходилися в підвальному приміщенні. Дуже рідко, хто з відвідувачів знає про це. При бажанні можна досягти мети. Побажаймо Валентині Степанівній здоровя,  креативності, фантазії, щоб і надалі тримати марку свого закладу, який по суті був організований її стараннями.

 "Музична культура – від Севлюша до Виноградова" - читати   

Іван Біланчук

Іван Біланчук

"Мабуть, ніхто не заперечить, що такі високі поняття як “батьківщина”, “національна гідність”, “патріотизм” починаються зі знання рідного краю – своєї малої батьківщини" 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.