П'ятниця, 27 грудня 2019 20:15

Солдатом пішов на війну, додому повернувся героєм

Додала
Солдатом пішов на війну, додому повернувся героєм Солдатом пішов на війну, додому повернувся героєм Солдатом пішов на війну, додому повернувся героєм

…Палю цигарки. Безперервно. Пробач.

Хоч вогник в ночі – це для снайпера щастя.

Розплавлена «градом» четверта доба,

Очистила душу вогненним причастям.

Ще так не молився. Ще так не хотів

Я жити. До тебе. А інше все тлінне.

Бо очі у смерті холодно-пусті.

Я бачив їх, рідна, проходячи мінне…

Я бачив тебе. Не у сні – наяву.

Ти ангельським сяйвом світила дорогу,

Щоб я не упав в спопілену траву –

Ти йшла і молилася пристрасно Богу. …

(«Небо в окопах» Олена Іськова-Миклащук)

 

Наче мить, так стрімко пролетіли ці 5 років. І досі не віриться, що під час маршу військової колони, поблизу села Георгіївка, Лутугинського району на Луганщині, під градом ворожих снарядів, на неоголошеній війні загинув наш земляк, 19–ти річний воїн-контрактник Виноградівської військової частини, молодий витязь-захисник України – Станіслав Кіш. Незмірне материнське горе і гіркоту втрати тоді відчули всі, хто знав цього сором’язливого, чуйного і уважного, старанного і працьовитого юнака. Неповних чотири місяці прийшлося повоювати йому. За цей час він підтягнувся, змужнів, добре освоїв навики військового, навчився чітко виконувати команди старших по званню, з пів слова розуміти комбата, влитися в солдатську родину, потоваришувати з однополчанами Іваном Токарем та Іллею Нодьом з Виноградова, Анатолієм Прозорою з Підвиноградова…

П’ять років тому всі водії ранкових рейсів зупиняли автобус, щоб вчасно підібрати трьох сільських юнаків: Івана Боршоша з Боржавського, Юрка Русина з Великих Ком’ят та Славка Кіша з Оноку, які на навчання добиралися до рідного училища. Коли доокіль гуляла нежить осіння чи полями мела хурделиця-сніговійниця, весна залишала свої гони-сліди, а по свіжій горбистій ріллі лелеки підбирали поживу і сороки на деревах наполегливо мостили свої гнізда, а влітку навкруги розносився запах ранньої редиски, капусти, свіжих огірків та доспілих помідорів і перцю, зелені петрушки, укропу, сельдерею хлопці жодного разу не дозволили собі запізнитися на заняття, хоча роботи на селі завжди вистачало всім. Юнаки сумлінно освоювали ази майбутньої професії будівельників – мулярів-штукатурів та лицювальника плит. З восьмої до тринадцятої години двадцяти хвилин сиділи на парах. Далі прямували до бібліотеки. Разом з Тетяною Іванівною Телеп’янович підбирали навчальну літературу, самостійно писали реферати, готувалися до іспитів і занять, переглядали новинки книжкового фонду. Сюди прямували і на виховні заходи, які проводилися нашим обєднанням «Диво моє калинове». Уважно слухали виступи поетів Івана Говбана, Юрія Потокі, Василя Кузана, Івана Готи, Юрія Погоріляка, Надії Любки, Михайла Лісіцкі, Оксани Роман та Йосипа Гаснюка, місцевих піснярів Володимира Маталасова, Миколи Фотули, Михайла Росохи, членів родин підпільників-партизан Івана та Юлії Ловгів, двох Юліїв Уйфолуші, Петра Романа, Олени Гандери, місцевих художників Василя Худана, Павлв Кутлана, Федора Сільваші, Карла Керечана, Люби Шпак, В’ячеслава Поповича, фольклориста Івана Хланти…У вільний час пропадали на біговій доріжці, на стадіоні азартно грали у футбол, волейбол та баскетбол. У Станіслава Кіша були свої наставники, яких щиро любив, поважав. Дорожив думкою майстрів виробничого навчання Василя Степановича Товта, Ільдіки Степанівни Горьової, викладача спецдисциплін Ангеліни Василівни Шуберт, викладача фізкультури, класного керівника групи, Юлії Іванівни Капустей…

 

Набуті в училищі знання завжди уміло використовував удома. Самотужки зробив євроремонт своєї та сестриної кімнат, кухні, спальні, дровітні, навіть повітку відремонтував. Батьки пишалися сином. Вправні були у хлопця руки. Що очі побачили, розум і кмітливість оцінила, руки вправно втілили в реальність. За ці три роки навчання в училищі хлопчина пізнав не лише злети і радість від життя, але і відчай та гіркоту втрат…Невиліковна хвороба підступно підкосила дідуся Петра. Далі трагічно загинув батько. У сина була особлива повага та любов до нього. Тато добре знався на діагностиці та ремонті автомобілів. У випадку поломки своїх засобів пересування односельці без вагання прямували до двору Івана Кіша. Знали, якщо чоловік взявся за справу, то відремонтує техніку так, що та справно служитиме як годинниковий механізм.

Бабауся Юлія не пережила втрати двох найрідніших людей. Слідом за ними і вона пішла зі світу. Якось одразу опустіла хата Кішів. У цій найважчі для сім’ї хвилини відповідальність  за долю матері і сестри рішуче взяв на себе юнак. Потім сестра Тетяна побралась з Крістіаном Міндаком. Навчалися разом в одній групі бухгалтерів Виноградівського вищого професійного училища №34. Коли молода сім’я поповнилася Генріеткою, його радості не було меж: як не кажи, став дядьком.

У червні 2013-го випустився. Разом з однокурсниками Володимиром Бордоком, Павлом Кормошем, Іваном Шандрою отримав заповітний диплом. Та дома довго не засидівся. У вересні пішов контрактником до війська. В колі друзів в Оноці відзначив своє 19-ти річчя. А через кілька днів, у травні 2014-го з частиною відбув на Схід Украни, у зону бойових дій. Опинилися наші військові на Луганщині. Сувора реальність життя прикро вразила юнака. Звикнути до нічних обстрілів противника системами важкої артилерії, до непроглядної пелени диму, потужних залпів вогню і наслідків цього жаху, коли на очах бійців розриви снарядів руйнували школи, дитячі садки, житлові массиви, лікарні,з дороги змітали колони біженців і поранених, нищили бойову техніку, розмітували блок-пости, нівечили і убивали вояків і мирне населення, гатили по окопах – було не легко. Бойовикам Росія поставляла військову техніку, підкріплення, гроші, направляла так звані гуманітарні конвої. Уміло робила комбіновані ходи аби пробити сухопутний коридор до Криму і Придністров’я, аби залишити Україну без виходу до моря та Півдня, щоб змусити нашу державу втратити свою геополітичну вагомість та роль у світовій співдружності держав.

У Москві не сподівалися такого опору і консолідації українців. Усвідомлення народом біди на Сході держави збило потужну хвилю наростаючого патріотизму і прискорило формування боєздатної армії, яку підтримали всі українці. На передову волонтери-добровольці з усіх регілнів України почали постачати одяг, продовольство, побутові предмети, військову екіпіровку та техніку, яких на той час не вистачало у зоні АТО.

З рідними спілкувався рідко. Однак, другого серпня мати додзвонилася до сина. Переповнена враженнями від поїздки до Боронявського монастиря розповіла юнакові, як молилася до Всевишнього за нього та його бойових побратимів. Зізналася, що купила йому іконку та нагрудний хрестик, що будуть йому материнськими оберегами на війні.

Врівноважений і спокійний голос сина теж заспокоїв матір. ЇЇ серце потішили його слова: «Днями збираюся додому. Всіх вас скоро побачу, обніму. Все буде добре. Помолися за мене, мамо…» Це щире синове прохання вкарбувалося в її пам’яті назавжди. Воно стало тим священним заповітом, якого дотримується завжди. З молитвою Ганна Петрівна прокидається. З молитвою закінчує свій день. Через сім місяців Тетяна народила синочка, якого в його честь назвали Станіславом. Хлопчикові вже чотири роки. Кажуть, що малюк успадкував всі риси Славика. Став він надійною розрадою і єдиною втіхою бабусі. І досі щемить материнське серце від тої гіркоти болі і неоціненної втрати сина. Звикає жінка до нового ходу життя – уже без Станіслава. Однак світло його щирої любові залишилося. Воно пронизує рідну землю, зрошену Славиковою кров’ю та навколишній простір, де завжди  має панувати щира злагода, довіра, надія, любов, людське милосердя і доброта, веселий дитячий гомін і сміх, якого її син ніколи  вже не відчує…Може тому, в цю неділю грудня стояла зворушена мати між 20 бойовими побратимами сина.  Вони гуртом добралися до Оноку, щоб у сільському будинку культури, разом з усіма оночанами вшанувати світлу пам'ять 5 років тому убитого на Сході України воїна-захистника Станіслава Кіша. З рідного села він солдатом пішов на війну, а додому повернувся – героєм. Щоб своєю стійкістю і мужністю надихати молодих робити все можливе, аби наш рід укріплювався, над головами людей провисало чистеє небо, хлібна нива колосилася стіною достиглої пшениці, а народ зажив щасливо і здобув визнання світу. Кращі з кращих на передовій здійснюють свою присягу, дану народу.  Це – України хоробрі сини.  У смертельнім нерівнім бою вони вистоять і розправлять свої орлині крила, і  якою б не була терниста путь, перемога буде за нами.

 

В наступі, в борні – не в обороні

Зло підступне обернути в прах,

 

Промінь сонця взяти на долоні,

Щоб душа цвіла і в небесах.

Ми землі і сонця вірні діти

 

І навчатись прагнемо щомить

Разом з Україною мужніти,

Совістю і серцем їй служить.

 

(«Україно – мати, бережи синів»

Володимир Матвієнко)

Марія Конкіна 

Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.