Print this page
Вівторок, 11 лютого 2020 19:40

Зиминема

Додала
Зиминема Зиминема

 

Зими нема в печерах старих кромі́шних,

нема її на полях, горбах і вежах.

А всіх, що минули, у всіх колишніх

у паспортах позначка про виїзд за межі.

Так трапилось, і трапилось якось незвично,

бо звичні речі видають зраду.

Планета глянула в дзеркало критично,

і побачила стіну білу позаду.

Не засніжи́ло, не проморо́зило

і втіхи від віхол бракує за вікнами…

У кедах біжиш купувати морозиво,

зими нема, каже продавчиня, між нами.

Нема її в печерах забутих і ближніх,

на подвір’ї, у хмарах, що бігають парами.

Зима, як коханка колишня,

стоїть на столику в золотій рамі…

26.12.19.

 

***

Обі́йми.  Теплі, як мамина хустка пухо́ва

у тих сімдесятих, з морозом таки мінус двадцять.

Метнувши у пічку маленьку тонку галузку-дрова,

полум’я влипне у душу, якій одванадцять.

Направду уже від народження ти самостійно

рахуєш копійки на чай і дні до закінчення року.

Щезає вогонь, догорають поліна спокійно,

та довго ніхто не протягує руку.

А далі, як човен покинутий, днище якого промокле…

Кого ти чекатимеш, стиснутий кригою лютою вранці?

Коротких обіймів, короткого щастя… Коротке

затемнення долі, затемнення вічно гарячого сонця.

І довге мовчання, як давня спокута, висить за плечима,

та мамина хустка лишилась наза́вжди у мами.

Зима таки жити на волі поволі навчила,

та стерла шляхи, що завжди існували між нами.

15.01.20.

 

***

Вага свого тіла, Землі і сонця

в руках спекулянта розмінна монета.

Видавлює з тюбика магму і стронцій

далеко-далеко чужа планета,

що сиплються крихти дебелої башні

на голови юних, на тіло преста́нно.

В руках спекулянта, як ниточка, сажні

клубочок життя первозданний.

Мотається ролик, скрипуче п’ють воду

хто спрагу пізнав, на диво ще й вижив.

Любов на обличчях – аналог турботи

до овочів з ринку, що свіжі.

Світ вибродив фальшем, лисніє, як глянець,

та лисина вкотре вражає ще й розум.

А той спекулянт – презент-самозванець

не витримав, бачте, морозу.

7.02.20.

 

***

Щось залишає зима ця примарне й голодне,

щось довго незріюче, страдне, розбите й скупе

на дивних, із гострим сюжетом, розбитих полотнах,

яких за життя чудотворця ніхто не купив,

І наче метелики сірі, від снігу лапатого плями

мереживом пірваним землю у кляп огорта.

Щось дико сумне, що лишає у по́слід фатально цунамі,

щось надто постійне – ковчег на горі Арарат…

Можливо побачимо довгі та хресні дороги – убогі,

що зараз нудьгують, бадиллям сухим оброста.

Метелики сірі, як попіл, упали стерильно під ноги.

Зима ця прикута, як в’язень, за щось до хреста…

12.01.20.

 

***

Гріють немічні старці морозом кістляві руки,

вправно заєць втікає густим бездоріжжям, і

весело діти малюють себе та вдивляються у малюнки

жовті пташки, собачки руді, півники і…

Хочеться знати про теплі місця на просторому світі,

хочеться вірити – у цієї зими, що провка́жеться, є ексклюзив.

Старці мовчать, пеленою туману крізь сонце прикриті,

діти кричать у музеї покинутих див.

Знають про все та стараються вперто забути

видерті з книги й кинуті в піч сторінки́.

Що там для них? Запозичені холодом виблідло лютим

теплі на дотик, густі, мов мотуззя і чорні як вугіль, рядки.

Звісно, адреси обох полюсів, і котрогось із старців.

діти і час розітру́ть, як залояну фарбу, і

заєць спішить, і короткі сліди залишає на Марсі.

Нам би його чи то душу, чи ноги прудкі…

11.01.20.

 

***

Голос болючий по́криток босих в снігу,

голос пробуджених демонів, льоду, що тріснув…

Вкотре в потилицю сам же дихнув,

в клітку вчепився залізну

довгий, на вшитих ногах, як дебелий верблюд,

пастир-тавро, тамуючий вічно голод і спрагу.

Рветься на волю мороз – поневолений похіттю спрут.

Голос. Ще голос… Той голос, як шпага.

В просіки довгі втикається й рве вже старе полотно

білих сорочок по́криток, чорних хустин і намиста…

Скрикує кожна, втрачаючи цноту, як дно.

Мовчки над світом являється тільки Пречиста…

6.01.20.

 

***

Усі, хто вкотре приходить і голосно каже – так,

гидливо ногами топчуть листя гниле й щурів.

Стріляють в голодних бродячих собак,

усі, хто в собі небожителя й манну уздрів.

Вони уже вийшли із темних своїх печер,

які їх зробили глухими, тупими й сліпими.

З-під ніг виростає спрут-зілля й болюче пече

та кожен лишається там – лишається з ними.

Це – так, не інакше. А довга вервечка впаде.

розсиплеться притчами, знаками Зодіаку…

Порожнім ніяк не зостанеться місце святе –

хтось кине туди убиту недавно собаку.

І вдавано скаже, втикаючи руки в кишені, – не так…

«Не так» упаде недо́палком куцим, і стопчеться під ногами.

Провис над землею подертий старий гамак,

усі, хто прийшли, вчепилися в нього руками.

І виснуть над листям гнилим та хвостами щурів,

і довго подертим лахміттям на вітрі гойдаються – 

усі, хто в собі небожителя й манну уздрів,

між небом й землею хитаються.

7.01.20.

 

*** 

Цієї зими якось сумно, ніби приречений помирає.

Синоптики застерегли про аномалію, що вбили кілок у голову.

Переступивши дідівські прикмети, сказали про неврожай

снігу й зерна. Зостанеться їсти відли́гу й поло́ву.

Але стежки залишилися вишкрябаними, подертими чобітьми.

Будинків побільшало, а півнів замало співає на ранок.

(У Африці, певно, торгують купці саньми)

І важить щось грам, а щось, як картопля в  мішку, кілограми.

Заряджені всі батарейки і повний аншлаг у мережі сліпій інтернет –

то віримо в диво, то диво беремось зробити своїми руками.

І плюсик, і мінус з’єднавши, як лампочка світимось, і уже не секрет,

що довга розмова з цим світом у нас затяглася роками.

Так тягнуться зими, хронічно втираючи нам у прогнутий хребет

оту аномалію, видану, ніби романи бестселери.

Синоптики прагнуть якийсь навести на землі марафет,

і просто рекламу нову ставлять на банерах…

7.01.20.

 

***

Виспатись не дають зорі спа́лені.

Рік впав в безодню роздертий на кла́пті.

Спалахують вогнями ялинки зелені –

Новий рік, і свято салатів.

Не спить, задивляється з цікавістю у вікно

тваринка смішна із Зодіаку.

Вітають один одного приємно і звично

під зорями, що спалили усі знаки.

І попіл на землю, замість снігу,

і радість зішкребують янголи предвісники

із роздутих хмар, як кригу

та обливаються воском підсвічники…

31.12.19.

 

***

Мороз пахне маминим хлібом,

сушеними яблуками і полотном.

Пахне теплом із пічки, довгим сухим поліном

та доброю казкою перед сном.

Пучком сухоцвіту на старому столі,

квітами вишитими на подушках,

голка́ми ялинки, що з підлоги змели,

молоком, розлитим у кр́ужки.

Пахне книжкою, чаєм із гілок смородини,

випраним одягом, змерзлим на дворі.

Ароматом хрещення при народинах,

і мишкою, що живе у коморі…

2.01.20.

 

***

Зимою зважуєш кожну крихту снігу, як хліба,

бо комори нашої радості наповнити неможливо.

Як небо наповнюється тільки небом,

а лижами тільки перша лижва.

Ти не вбивай сніжинку і крихітку не розтопчи –

живи, як зима наказує.

Хурделиці білої пливуть повні човни

і паляниці рум’яні дідівські хати показують.

І майже нічого не важить одна сніжинка і крихітка,

і майже все – безпечне відчуття радості.

Холод гартує, і голод постійний влітку

відпускає людей нишком у гості.

Спершу зігрійся, отямся від спраги й задухи,

руками заміси, як хліб, у діжі снігу

та й став у піч…

Ой, налетіли білі мухи, білі мухи!

На втіху…

4.01.20.

 

***

Протяг весняний в легенях, як шквал.

Фари авто засвітились рожевим.

Як ти сьогодні? З війни і на бал –

по́тріб й непотреб дешеві.

Зовсім знецінений завтрашній день,

власне, візьми передплату.

Взимку ніхто крім весни не зайде,

протяг пульсує крізь грати.

Шквал від рожевих сумних маячків

трохи мурашить по спині.

Рвуться папери, скрипа́льські смички

та помилки́ – стрибуля́чки зелені.

Брунькам так тісно, прив’яла кора

мозок ледь втримує це божевілля.

На світлофорі рожевий. Пора!

З тої війни – на весілля…

23.12.19.

 

***

Як обирати? Померли всі квіти, вигоріло листя

та виблідла в полумиску блакить.

А хмари витаращили непомиті лиця,

в безпеці лиш одна єдина мить.

І відгребти від себе хочеться руками

кипучий спекою вогонь і сіль.

Не обирати те, що залишаємо роками,

що забирає в нас багато сил –

не поливати квіти вижухлі, сгоріле листя,

в помийну яму вилити блакить.

Як ангела схопити із безмежного повисся

безпечну й не стривожену ще мить…

22.12.19.

 

 

***

Мріє… хмарка кинута груднем у небі,

дивиться в очі мені, як в бездонну криницю.

Кричить одинока стара ворона, що втрапила у халепу,

І дерево тішиться, вкравши на мить синицю.

Холодно… навіть коли вкладаєшся в ліжко спати.

У снах відчуваєш спітнілий мороз в повітрі.

Зябко дивним деревам, що вміли подорожувати,

стовбури оголяючи на вітрі.

Край невеликої з довгим перилом тераси,

як корабель у північних льодах, завмерший.

Голосно лає, мабуть вітається, песик.

Ранок сьогодні, як поцілунок перший…

16.12.19.

 

***

Брудна алея мокра і беззахисна.

Вчорашній сніг, що вірний був недовго

ще вранці, як коханець-перевізник,

позаочі утік убогий.

І все пропало разом з ним –

довіра, правда, честь і совість,

в поламаних п’яти хвилин,

олія льонова із живописних плям,

фрагменти дат і чисел, і тепла…

На серці в перехожих повно ям

та повно віддзеркалень цього світу.

І платонічно тулиться земля,

запалює гірлянди старе місто.

І «зимно» заховалося в «таємно»,

і голос пропадає в темноті…

10.12.19

 

****

Це химера – засніжений білий начос,

що вкриває горбате й пузате тіло.

У букмекера грає, наляканий тишею час,

програють горобці на даху, з перельоту присіли.

Поповзли черв’яками бу́рульки униз,

і химера заплакала, слізьми людськими.

Раптом виник з-за хмар не то меч, не то спис

та втікали рядками густими

білі мавпи й вели́чні, як хмари, слони,

як гарбузи́-опецьки стікали молочно...

Вбили матір-химеру її же сини,

у канаву втоптавши багнючено-стічну.

Пролунав тільки свист у старий мікрофон,

горобці налякалися й зграйкою зникли.

Бив туман по плечах, з чотирьох бив сторін,

танцювали химери-каліки…

8.12.19.

 

***

В пам’ять про світлий вчорашній день,

снігу, що випав, ночі, що спала

і серцю, що б’ється

ранок прозорий безстрашно іде,

голос нізвідки несеться…

В пам’ять про вчора – сьогоднішній щем,

лід на воді, іній на гілках.

Знаю, скорочення речення й визрілих тем

теплі лежать на тарілках.

Чай, як посвята щоденна у справи зими,

влється в гортань, пробіжить дітворою.

Вчора блукали цим світом – не ми,

гості з майбутнього, гості-герої….

3.12.19.

 

****

Перший мороз по шкірі. Грудень. Чужа зима.

Поламаний лід на калюжах, без блиску

калюжні дзеркальця і варти нема

над немовлям, кинутим у колиску.

Спить, як листок, прошитий холодом-цвітом.

Чужими руками сповитий та недарма

колесо сонця, як дзиґа, котиться світом

і відмерзає проміння прудке. Зима…

Знову згадає старі пережиті моменти

і до синюшності спучених дикістю вен

будуть вмирати сторінки і Ніцше, і Канта –

вижити зможе забутий недавно Марк Твен.

Вижити, звісно, в чужих підземеллях і станах,

вставши з колиски, розбивши калюжі гріхів.

Перший мороз, ніби сутичка збройна й погана,

холод убивств – поволока білеса рядків…

1. 12.19.

 

***

Перший, як сльози благого маляти.

Сніг. Заперечення реченню – йти.

Хочеться вірити, хочеться знати, являти…

Мокро, бо біло, а хочеться в розкіш лягти.

Густо краплистий, крупнистий просіяв,

зернами проса вберіг від вогню.

Перший в той ранок, як юний месія,

раб і пророк, не прийнявший броню.

Ризи вдягнувши фетрово-вовняні,

благо маляті – всеблаго прийми.

Хитро і лагідно просить обняти

первісток юної Діви-зими

2.12.19.

 

***

Жінка придумує кожну з прийдешню зим.

Довго вилежуючись у затіненому ліжку,

збиває думки, як подушки, читає просебе вірші без рим,

пестить довгими пальцями себе і кішку.

Довго, так довго придумує одяг, як ремесло,

довго вдягає білі, як сніг, ретро-панчохи,

приміря́є білизну, і згадує – куди її занесло:

в царську палату, чи в хижку убогу.

Придуманий нею крихкий отой сніг-завиванець,

де кожна сніжинка – її графічне зображення,

і навіть коли він без неї трагічно розтане,

не покаже йому, що просто ображена.

Буде мріяти й гаяти час, одягаючи светри і гетри,

буде плакати тихо в поцуплену в Нього жилетку…

Жінка придумує зиму на сотні земних кіломе́трів,

так, ніби уперше створюється абетка.

11.12.19.

 

***

Ще не звучать скам’янілі церковні дзвони,

значить подія не поспішає у гості.

Меланхолійно втрачають життя прокльони,

ніби співзвуччя – берег і дикий острів.

Проповідь дьогтем вимаже обрії сині,

вилощить крівлю розбитих давно гробниць.

Студінь зморила, і заєць на підвіконні

просто лежить собі ниць.

Пара із вуст, дихання холоду з тісного лона.

Бачиш, як берег і острів іде навстрі́ч.

Осиротілі зчепились церковні дзвони,

заєць втікає пріч.

Холодно. Сплять в усипальницях миротворці,

голені вітром. Як діди-козаки.

Одяг чернечий вдягає розгніване сонце,

чорну сутану вкривають зірки…

6.12.19.

 

***

Слова упали на обмерзлу стежку,

слова пекучі впертих намагань.

А на обочину хтось кинув чорну пляшку –

лишився слід людських перебувань.

А далі – піци грубий недоїдок,

серветка м’ята, попіл і сірник…

І я мовчу, як винуватець-свідок,

хто йшов попереду, недавно кудись зник.

Ворона злякана біля окрайця сіла.

Слова упали, як їх підберу?

Та снігом стежку замело-прикрило,

і навіть пам’ять припорошило стару.

Іти би далі, вітер запиячив,

слова так швидко стали не чіткі…

Та прикро так від гострої невдачі.

Слова на вітер – по́світу  чутки.

5.12.19.

 

***

Вилитий з срібла домоклів меч

всю зиму висітиме над нашим тім’ям,

а ноги в підковах готові до втеч,

а голос тремтить в середзим’я.

Кулі зашиті в подоли пальто,

там вигріватимуться до повноліття.

В них ще попереду руки й пістоль

і снігове кровопролиття.

Нам зрозуміти б життя гостроту

лютість морозу і загрозу.

Меч зависає, а ми на ходу

Топимо крихти морозу…

6.12.19.

 

Валентина Костьо

Фото: з мережі

Валентина Костьо

Малювати почала в 2008 році. Самотужки опанувала техніку живопису. Першими були роботи на склі. Згодом почала малювати на картоні, полотні мастихіном. Працюю в техніці графіки, акварелі, настінного розпису, ілюстрації художніх творів, карикатури, художньої вишивки. Перша персональна виставка відбулася в замку Паланок м.Мукачево в 2009 році; 2010р. – персональна виставка в м.Хуст, галерея «Митець Верховини»; 2012р. – м.Виноградів арт-кафе  «Helena». Брала участь у колективних виставках і мистецьких фестивалях м.Виноградів, м.Ужгород, галерея с.Пийтерфолво Виноградівського району. Дві роботи експонувалися в м.Київ.  У 2009 році написала перші казки і колискові для дітей. У 2011 році вийшла друком перша збірочка поетичних оповідок «Намистинки», яку сама ілюструвала. У 2013 році виходить друком українською та російською мовами збірка казок для дітей «Відчуття щастя». У творчому доробку – поетичні твори, оповідання, гуморески...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Останні пости від Валентина Костьо

Related items