Четвер, 28 травня 2020 17:31

Весни сині

Додала
"Весни сині", автор роботи Фані Ісламова "Весни сині", автор роботи Фані Ісламова

Цикл поезій

 

 

Коли прийдуть, коли зацвітуть

латками синіми весни…

Одразу сім, одразу десять,

а проліски – благая вість

стежки протоптані залишать

для великодніх писанок.

І весен сім, а може десять

прийдуть одразу, наче плесо

на колесо млина – шубовсть!

Життя росине-синне-синє

клубок розв’яже й понеслись

гарячосині незабудки,

пурпурнобілі анемони

і шафран…

 

***

В парі лелеки кружляють під хмарами ген.

Хмари пливуть, оминаючи білих лелек.

Повна земля скоро вибухне бджолами й цвітом і день

стане у зріст, в повний зріст, підпираючи хмари.

Знову отари овець вибіжать радо з кошар,

знову дзвіночки радість людську проголосять.

Вчує веснянку дзвінку молодий ще вівчар

і танцюватимуть парами хмари…

 

***  

Гілка сміється над гілкою, діти малі на подвір’ї.

Кошик розламаний, сіре втекло зайченя.

Мамо скажи, якого кольору вирій.

Мамо, а де зимувала оця весна?

Мама сміється, хитається гілка за гілкою,

брунька за брунькою, гудзики пришива.

Мамо, дивись цей хлопчина прийшов за сопілкою.

Чуєш, веснянка стара ожива…

 

***

Живої води молозиво – навесні весняно…

Доїть корівку бабця,

з-під хустки краде усмішку

чорно-рябеньке теля.

Пий не напийся, красою вродися

у полотняній колисці дитя.

Весно прокинься, весно, умийся

теплим з відра молоком.

Свіжим теплом-молозивом,

світлом і рушниками перев’яжися та жди

сходу і заходу, сходу і заходу

ти…

 

***

Скільки  маленьких дрібних літачків

небо прошкрябали – смужки молочні.

Сняться щоночі старі орачі

кожної ночі весняної.

Кожного дня до оселі заносимо стіл,

і вимиваємо глиняні чаші.

Сіру хлібину ділимо навпіл –

небу й землі, а нам крихітки…

Ми ще в дорозі, а в полі самі орачі,

Вже й горизонт перетнули,

але не спинили малих літачків,

та й не повернулись.

 

***

Прали пралі, прали дні, білі-білі.

Ткали ткалі ночі сині четвертинні.

Ой багата, ой красна

Весна!

Ой, щаслива, галаслива

пацьорками в переливах

Діва…

Чути гомін, чути дзвін,

у долоні сім краплин –

моря половина.

Пралі в морі дні попрали,

посушили, прасували.

На поля розклали,

льон засіяли

ночі сині четвертинні…

 

***

Легко дихає день… може це березень,

Або якийсь, розбитий на дріб’язки, квітень?

Де лінія фронту і довгий Чумацький шлях?

Дивна пора на білому світі…

З дива й птахи залишилися в рідному краї на все.

Тільки гуде і клекоче тривожно щось під землею,

немов літаки, поїзди у шаленому ритмі біжать

без пасажирів, маршруту і нагляду.

Легко дихаю я. Втративши ранок нудьгую й ловлю

звуки у кольорі, колір у пройми, і геть забуваю

місяць який і яка на порозі пора.

Біла моя душа над землею літає…

 

***

Весняна Анна, меди незрілі

у тонких стеблах і гілках.

На тому місці, де зріє листя

в сакральнім лоні

весняна Анна…

Як тих лелек, проміння сонця

пустило зайчиків – хай полетять!

І легко дохає старе віконце,

там де за шибкою, як обеліск

старенька мати, і давній світ

ховає залишки ікон і глечиків,

в цебрі з водою – на кужіль мовою,

у нитці льоновій весняний скарб.

Лелеки вмилися, лелеки вбралися,

злетіли в небо, а хтось співа…

А мати боса зійде на землю,

земля розступиться, але вона

лелечим посміхом, лелечим порухом

торкнеться дна.

Весняна Анна ,

молода…

 

***

У лоні серця, сонця, сон-трави,

як зайчики весняні на прозорих вікнах

вітання, усмішки і погляди весни,

весни озерної плескате передмов’я.

Сховало таємниці у зіницях,

а в грудях лет і переліт гусей

на стару річку з очеретом,

на берег біля неї, як епі́тет

до слова, і основи, і весни…

А сон-трава подушку підбива,

розчісує пір’їнки у гусей.

Мозаїкою древньою покрита голова

у покритки, у янгола, у Діви.

У руки, ну, візьми оцю красу –

обвугленими стануть кисті й пальці.

Сидить бабуся і складає п’яльці,

щоб вишити серде́чко, сонце, сон-траву…

 

***

Ранок відкрив двері, як Троя ворота грекам

і велетень із порогу привітався і замовк.

Сонце побачило на плоті руденьких глеків

і цілувало кожного в лоб.

Бігло стежкою, впало в плескату калюжу –

звечора дощ безпро́світку йшов.

Велетень бачив, ранок  озвучив

плюскіт і плескіт, сонце втекло.

А у дворі кінь троянський підвівся,

переполошилися краплі на свіжій траві.

Кінь попасеться, ранок сховається

у рукаві…

Сонце збиратиме глеків.

 

***

З вирію повернулися з крилами вишитими

мамині рушники.

Будуть гніздитися, як лелеки.

В пару весні парубка привели,

дужого красеня.  Діжку для  хліба

мили колодязьною нагою –

водою живою,

Хліба пекли, а щоб не врекли

хрестики мітили на паляницях,

сушену сипали медуницю

попід стіною. Весна благовійна!

Всіх обняла. Вишиті крила

на стіни чіпляла,

довго співала…

 

***

Вже голосно клекоче білий птах,

шукає ластівка старе гніздо гніздитись,

і любо так крізь отвори дивитись

на латочки барвисті – хоругви…

На нову зірку, як на сукню дами,

що облягає стан по лінії ребра

Адамового і добра

на світ великий посилає небо.

А нам так хочеться втекти,

вигадуючи амнезію

та ши́ти сукні і платки,

і на хоругвах вишивать надію…

 

***

Весняна  манна впала на дерева

та кльоцками висить, не в’яне…

Вимішується глина гончарем

і круг гончарний зарипить вже скоро,

кавалок глини шльопнеться на нього,

а пальці вирівняють стінки

у глечика та у тарілки,

щоб манну позбирати із дерев

та запекти в печі,

і з’їсти із горою калачів,

березовим запити соком

ще й жити до ста років,

і відчувати смак життя так по-весняному…

Можливо щастя – це весна?

Можливо…

 

***

Так журно впала пісня журавлів,

ажурно ткали пісню солов’ї,

Тепло народжувалося в муках,

весна народжувала нас.

І сповивала в пелюшки й співала,

гойдала на колінах – ми росли.

А вже пізніше, коли дощ пішов

і всі стеблини напились досхочу

нас відпустила. Люди ми та люди…

Як розбрелися. Хто за нами йшов?

Лише пустельник боязко і скритно.

Та зникли журавлі десь непомітно,

і впав у відчай раптом соловей.

Цвіли кульбаби по старій стерні,

де рій метеликів, як коні на леваді,

розгарцювалися, збираючи пилок

і їм ніщо не стане на заваді.

Ми розбрелися, нам не має ради.

Не рій метеликів, а стадо….

 

***

Дерева неохочі цілувати

надуті губи хмар.

Дерева спозирають на самих себе,

але сліпі…

Чіпляються гілляччям,

подерли одне одного,

страждають…

Але не впали до землі.

Ці велетні, ці моноліття

та й не ціловані. Хай хмари

розбещених шукають юнаків

і стогнуть від любовного томіння

десь у склепіннях піднебесся,

втамовуючи хіть і лють,

ховаючи божественність під маску

і запозичуючи чужу ласку,

для власних втіх…

Дерева не цілуються із хмарами,

і в непорочності земній сокрите

велике таїнство життя

й молитва…

 

***  

Весняні барвники,

повітря флор-текстилю

і сонце перевернуте вверх дном…

Хтось наганяє баритоном хвилю –

песимістично щільняться піски.

Навиворіт вдяглися козубці́*

як пастушки для плетених із козника* козуль.

В заквітчані хустини одягли бабуль,

пере́бігом, пере́скоком у даль,

що хвиля відлягає, дзвін-дзвіночок.

Напевно позбирає діточок –

благих хмарин та й заквітчає.

А сонце тішиться вверх дном,

в піску викачуючи боки.

Весняні барвники, як реп’яхи,

до всіх чіпляються й сміються…

 

*козуб – невеликий плетений кошик.

*козник  – болотна рослина (народна назва)

 

***

Ми з вирію давно прийшли на Землю.

У наших гніздах пелюшки із хмар,

але чому лякаємось примар?

Чому очима бачимо інакше

цю землю? В нас немає чар,

нас не рятують процедури

і дзвони заганяють нас за мури,

і в підземелля, і в утробу…

Бо ми пішли колись від Бога.

І все залишили йому:

і плід, і дерево й могилу.

Та дай нам Боже трохи сили –

збігаючу струмочком радість.

Весну приносить отой вирій

і легко дихати стає,

і добрий хтось нас впізнає.

Тож ми ховаємо примари –

очима бачимо і все!

А чари?

У пелюшках, як хмари,

поки їх вітер не несе…

 

***

Візьму перерву до кінця весни,

нажавши паузу. На моніторі

себе побачу і скажу собі.

Ні, промовчу. Яка із цього користь…

Лоб в лоб притиснутись й пірвати

тоненьку плазмову вуаль.

Замовкнути? Себе так жаль.

На моніторі світло сіє

якесь насіння. До кінця весни

нам залишатися прийдеться

на відстані, щоб не спектись.

І буде сіятись бур’ян

космічним вітром нам під ноги,

Тому так швидко заростуть дороги

якими одне одного шукали.

Перерва! Як сміливо ми повстали!

І заплішилися немов пластини 

та до спини спина йдемо.

Вже нехотя, у заборону

перерву я беру. Весна коронна

і коронова

й короновірусна…

 

***

Прийшла весна рівненька, як тополя,

гладенька, як на озері вода.

Її граційна і легка хода

у супротив поставилася вітру.

Бо ще тополі без хусток й накидок,

бо гладі́нь озера – не рівень океану,

який тривожитись не перестане.

А їй… що їй тривожитися без пуття?

Хоч вітер сукню агресивно зняв,

вона рівненько стала, як тополя.

як літери, що написав Золя.

Весна прийшла в буденне так буденно.

А як інакше, скажете, ви, певно…

Інакше не буває з оних пір,

і іграшковий це підтвердить Лір.

А юна посміхнеться десь кульбабка

в графі де числа на календарі.

Ми можемо впіймати її зграбком*,

заставку виклавши на монітор.

Побудьте вдома,

не робіть затор.

Весна легкою йде ходою…

 

*зграбком – від слова загарбати (автор.)

 

***

Вже між дольме́нів і менгі́ртів

Жака́рда зацвіла.

За мить хтось крикне: «Гірко!Гірко!»

Хтось туфельку вкраде для мірки

у нареченої з села,

яка повненька й краснощока –

чи то весна, чи то вона…

На древніх каменях соро́ка

веде лічбу до сорока́.

Рахує довгі поцілунки

і на жакарді пу́п’янки.

П’є з чаші, видовбаній в глибі,

молозиво і навмання

кладе вінок тому менгірту,

який її обняв…

 

*дольмен – доісторична споруда з декількох кам’яних брил

*менгірт – доісторична пам’ятка мегалітичної культури, стовбоподібна кам’яна споруда.

*жакаранда – фіалкове дерево.

 

***

Тепло весни, як залишок вечері,

як кинутий метеорит…

Розмова перебила апетит.

Північний вітер підпирає двері,

дає нам  шанс залишитись на довше.

Завжди буває – всупереч йдемо,

розхитуючи корабель у чашці,

і як у справжньому кіно

ми рвемо душі наші,

рвемо душі…

То падають метеорити наче сніг

на вже розквітлі без пори дерева,

нашим теплом зігріті наостанок.

Ми залишилися в суцвітті забаганок,

Що ми не виконали всупереч собі.

Тепло, що ненароком на столі схололо

бавовняна ганчірка забере,

і кожен з нас щось зайве зробить,

розтягуючи у безформу коло.

Як суперечка виглядає кволо,

як правда тліє – не горить.

 

***

Тисячу років однієї весни!

Десять тисяч хмарин постаріли й померли.

Ми одне одного давно пережили,

і ріки сині дно протерли…

Беремки цвіту на землі й трави,

голосно чути птахів сердешних…

Тисячу років кохання і снів!

Зовсім коротких тисячу років…

Гляньмо у вічі – сьогодні ми день,

що ще не встигли запам’ятати.

Ми пригадали, як довго жили,

як завжди поруч у вирій летіли.

Тисячу років весняних дощів!

Спраглу й сумну напували землю.

Сонце дивилося нам услід –

Вічне аж до здригання…

 «Хороше так вдень і вночі,

 більше нічого не треба…»

Нам би ще трішки – затишну оселю

і тисяча першу весну…

 

***

Квітнева зграба, смуги впо́перек,

розмова квітів, бджіл у сотах

і голубів у заростях ялини…

Ми радості своє майно повинні

віддати і звільнитися від світу.

А синя стрічка неба загориться

немов пустеля голубим піском,

і говори-наговорися

з весною пошепки, тайком…

Та пий до дна сумну й веселу

веселку першої  грози,

дощаний трапик принеси

та й перекинь через пустелю,

як те сідло на білого коня

і взявши в подоли зерна

розсій його в родючі душі,

щоб ангели зросли на суші…

 

***

Суха весна з мотивами абстракцій,

гострі кути ламає дикий вітер.

Зчинився вакуум із скупченням атракцій,

та кожен з нас у міру буде ситий.

Можливо зле відчуження в аорті

скулисті м’язи вимкне, як сирену.

Усі сміються – полохливі жарти,

а ще б заплакати, вколовши морфій в вену.

А ще б загинути, причаливши, як човен,

маленьких вішалок наклавши в домовину.

Суха провізія у горлі й нездорове

сумління трощить площину оцю невинну…

Суха земля пунктирами абстракцій

живе любов’ю рівної пустелі.

Гострі кути явилися як старці,

але ніхто їх не пустив в свою оселю.

 

***

Цей ранок зі смаком прісного тіста,

з буквою чорною від трафарету.

Страшно вгамований шпальтами міста,

ніби й росте – вертушки розхристі,

стелить на стіл картату верету.

Ранок зі сходом як доля пречиста,

зовсім пісна і вели́чна в законах,

тепла на дотик і трохи землиста,

лащиться променем в листі.

Так моя мати живе в забобонах,

так я наверстую вчора забуте,

вперто тримаючись за колону,

твердо втрачаючи оборону –

вірую в щастя не скуте.

Ранок загубить між шпальтами міста

чорні відбитки від трафарету

й виллється світло погоже і чисте.

Шматочок звичайного прісного тіста

загорнутий у газету…

 

***

Буяє стежка споришем до дому,

що заховався у кущах бузку.

Весняне небо промовляє громом

і ледь тримає хмарище важке.

А десь бабуся ще збира курчаток,

а на шнурку блекоче козеня.

Кінець весни збігає у початок

густого літа, повного зерна.

І заюрмились ластівки в повітрі,

згинає вітер до́низу вербу.

Хіба знайдеться фарба на палітрі

яка відтворить всю оцю красу?..

 

березень-травень 2020

Валентина Костьо

 

 

 

Валентина Костьо

Малювати почала в 2008 році. Самотужки опанувала техніку живопису. Першими були роботи на склі. Згодом почала малювати на картоні, полотні мастихіном. Працюю в техніці графіки, акварелі, настінного розпису, ілюстрації художніх творів, карикатури, художньої вишивки. Перша персональна виставка відбулася в замку Паланок м.Мукачево в 2009 році; 2010р. – персональна виставка в м.Хуст, галерея «Митець Верховини»; 2012р. – м.Виноградів арт-кафе  «Helena». Брала участь у колективних виставках і мистецьких фестивалях м.Виноградів, м.Ужгород, галерея с.Пийтерфолво Виноградівського району. Дві роботи експонувалися в м.Київ.  У 2009 році написала перші казки і колискові для дітей. У 2011 році вийшла друком перша збірочка поетичних оповідок «Намистинки», яку сама ілюструвала. У 2013 році виходить друком українською та російською мовами збірка казок для дітей «Відчуття щастя». У творчому доробку – поетичні твори, оповідання, гуморески...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Більше постів в категорії « Зиминема