Понеділок, 28 вересня 2020 09:19

Ранки над фйордом

Додала
Ранки над фйордом Ранки над фйордом

***

Покарай мене за найтяжчу провину –

вранці проснутися поруч твоїх очей.

Покарай відсутністю сну без причини,

і думками про щастя вночі.

Так легко, ранки як фйорди* – сплять,

улестити хочеться світ звисо́ка,

на глибині знайти твої пальці – п’ять,

відчути яка рука м’яка…

Яка тінь твоя легко прозора проти вікна,

яка свіжість і пахощі росяних трав.

Голос, надщерблений піщинкою з дна,

в тілі моєму на струнах заграв.

Не йди, покаравши мене, як дитину невинну,

хочу проснутися поруч твоїх очей,

рахувати життя і твоє, і своє похвилинно

з думками про щастя вночі…

5.08.20.

*Фіо́рд, заст. норв. фйорд — довга, вузька морська затока, яка часто тягнеться далеко усередину узбережжя.

 

***

Літнього ранку дощ наступив на п’яти й затих.

Чуюся винною, вийшовши раптом за двері –

не моя територія, не мій світ, не мій поріг,

не мої уявлення людини, землі і віри…

А дощ не вдавався в подробиці – вдача хлопчи́ська,

втік у поле мочити комах і мурах.

Під ногами моїми невагомість мокра й слизька,

і замість віри з’являється страх.

Замість людини – легенький вітрильник посеред моря,

замість землі – павутина тонка і хитка.

В круглій калюжі віддзеркалюють темінню зорі

вкрадені небом високим із мого листка.

Як написати «Доброго ранку, мій друже…». Кому?

Куди переслати, як день пережити прийдешній?

Чуюся винною, поки винну бездоганну прийму,

поки приймаю, втрачаю від світу залежність…

4.08.20.

 

***

Тепло́ літнього ранку. Те́пло і боязко…

Трапилось щось? Трапилось щось.

Ранок упав на коліна так жалібно низько,

що навіть в обід на траві відчувалася млость.

Тепло́, і в пояс стоять одержимо в колодцях

цілі колонії злих комарів-кровопивць.

Трапилось щось. Ми стали того очевидці –

хмари обмінювались масками лиць…

Стали схожі на яблука спечені у жаровні,

ото на сніданок фірмова страва.

Ніхто не здогадується, що ми беззмістовно кровні,

і зовсім безпечно п’ємо каву…

 

***

Не сердься за барви, які посилаю

тобі кожен ранок, щоб день твій розцвів.

Я в ящик Пандори віршів наскладаю,

і висушу м’яту як декілька слів.

Які не затерлися поміж тернинок,

які дожили, обсипаючи цвіт.

Картини малюю, і барви невпинно

міняють і змінюють білий цей світ.

Так краще, скажу тобі, поряд вмостися,

нічого не треба, нікого, авжеж…

Кольо́ри веселки, ти бачив, зрослися.

ти знаєш, що барви ці просто без меж.

І крихітні наші, мізерні, створіння

немовби штрихи кимось кинуті – бриз,

але ми спроможні пустити коріння,

за межі, за грані, без кольору – вниз…

Таки зацвісти у погоні за щастям,

зрадіти, як диву, життю на землі.

Прийми оці барви, у них заховайся,

у світі моєму, в любові й теплі.

30.07.20.

 

***

Надовго ще вистачить поглядів ранніх,

надовго, бо схоплюю їх, наче птах.

Ловлю і чаруюсь, і мучусь бажанням

усі прикріпити до серця на цвях.

Чи мертві вони чи забуті, чи спраглі –

усі до останнього, знай, збережу.

Хоч ранки птахами рушають все далі,

у відповідь «Здрастуй!» тихенько скажу

тому, хто розвіявся сном перестиглим,

у тінях ранкових пішов назавжди…

Щоразу хвилююсь – у сутінках біглих

міг хтось так знайомий зайти.

І стати навпроти, і мовчки спитати:

«А чи й безсердешний я є?..»

Злітаються погляди знов до кімнати,

і блиск у зіницях, як цвях, застряє.

28.07.20.

 

***

Ховається ранок в печеру – у білу,

озера і зорі на стінах там є.

Приходив до неї послушник в неділю,

читав одкровення своє.

Тремтіли озера, холодні, як зорі,

кити в них ховались. Так є…

Печера під морем, де білі є гори,

і ранок, як сніг розтає.

Цвітуть там корали, рябіє бурштинно

на дні від монет золотих…

Живе там по нині русалка причинна,

за Зевсів тримаючись ріг.

Збігають по колу струмки туди й ріки,

і наче ікона – відбиток журби.

Послушник молився, здіймаючи руки,

а потім у дзвони він бив.

І чули їх люди в прийдешню неділю,

співали священні пісні

у білому храмі, у пахощах лілій,

про радощі суто земні.

26.07.20

 

***

Ромашки кажуть, скучив ти.

Із ранку в ранок ще кочуєш,

як той замріяний святий –

ніде під небом не ночуєш.

І трави в зорях не твої,

у вікнах сонячних не бачу…

Позаду битви і бої,

позаду все, одначе.

Яка ще спрага в тілі є?

і де душа твоя пасеться…

У білих травах розтає,

ромашкам бісерно сміється.

Комета падає й горять

рукописи столітніх весен.

Я бачу світло, світлу рать,

що за тобою кресне.

14.07.20.

 

***

Яка тремтлива рань зі сходу…

В ногах пустеля, а в руках

злетіла пташка на свободу,

ранковий стіл весь в пелюстках.

Примружив очі сповиванець,

(вчорашній гість ще не пішов).

Тремтлива рань, як свіжий глянець,

як на панчохах тонкий шов.

На скатертині білозубій

дві чашки кави, як свічки.

Мене цілує промінь в губи,

і я ковтаю світлячки.

Пустеля вигоріла в море,

шепоче – хочу… Птах злетів,

і сонце покотилось вгору.

і все за ним в цьому житті.

10.07.20.

 

***

Серйозні наміри не вперше,

як жуйку, викинеш в смітник.

Як зрозуміти хтивість шаржів –

у будь-що пальцем ткни.

І не належавши нікому,

Ба, навіть, самому собі

уранці в закутку глухому

ти від самотності рипів.

Який же вгаданий, брехливий

твій намальований портрет!

Зате, у соняхах пестливих

читаєш напрямки з газет

про те, як голосно і хтиво

тебе пропишуть будь-куди.

Старий, забутий сором сивий,

Чистіший прісної води

буде на тонкому папері

лежати під стіжком штрихів.

Ще й не осуджений, без кари

серед нагих порочних дів.

Це все твоє – смітник і жуйка.

Ти крок за кроком губиш суть.

Серйозні наміри – наука,

яку, як жуйку не жують.

10.07.20.

 

***

Нехай сьогодні шкло*, як па́пір*

на вікнах лопає – старе,

давно пройшли усі етапи

за душу нас лиш жаль бере.

Що світ за вікнами лиш подив,

що ранки – діти нам малі.

І хмарні, сірі небозво́ди

гарячих просять для нас злив.

На підвіконні слоїк* пластма

якийсь розкришений лежить.

Ромашок білих ціла каста

забороняють далі жить.

Удвох не вижити – не за́вжди,

бо шкло й папі́р, папі́р і шкло…

По розрахунку вирок правди –

добро рятує вбите зло.

Уже перетинки між пальців,

прола́тані рядки скупі,

як виноград, лежать на таці,

що на базарі ти купив.

Важливо БАЧИТИ сьогодні

крізь скло, папір, дощі і тьму,

бо світ за вікнами холодний,

бо світ назовні у диму…

9.07.20.

*шкло – скло

Па́пір – папір

Слоїк – скляна банка

 

***

Втративши зорі ранкові, просторіше в домі моєму.

Хочу сказати тобі: «Добрий ранок» й мовчу.

Кава без цукру і щось неземне-настроєве

колами дивними знов я кручу.

Знов забіжу у обійми твої, як у пінисте море,

твій холодок у перейми мене забере.

Ранок без змін перекотиться в змінні простори,

вкриється шаром подертих верет.

В домі залишаться сукні мої і поема –

довга й сумна про далекі мандрівки твої…

Знаю, тобі вона здавна і вельми відома,

ти ж її сам з незапа́м’ятку  якось створив.

Довго не йшов, відчуваючи шепіт світанку,

погляд відвертий у тілі моєму завмер.

Хвиля за хвилею котяться безперестанку.

межі й кордони цей ранок між нами затер…

3.07.20.

 

***

Тебе лиштвою прикриваю,

збираю бісер ніжних слів.

На ранок сонце засинає

між наших двох голів.

Хвилинне випало мовчання

на теракотове табло.

А сонце розпускало зрання

від дотиків рясне зело.

Цвіло, буяло і погасло…

Відбитки на лиштві сухі

та  бісерні рядки прекрасно

лишили відблиски жаги.

Одне незмінним та й осталось –

чи сонце? Мабуть не воно…

Воно до інших поселилось

і не повернеться вже знов.

Лишився ранок і дві склянки

налиті прісної води.

Ми нажилися аж до ранку

у прихистку звичайних див.

Були щасливі і нещасні,

були і щедрі, і скупі…

Та несподівано й невчасно

хтось ненароком розбудив…

26.06.20.

 

***

Похмурого ранку розв’язка і сум,

озон розсипаний бісером-граддям.

І вкрадливий шелест від листя і шум

по той бік, по сей бік погруддя.

Друкарська машинка вистібує шрифт:

канони, кургани, урбани…

Лише на слуху: «Як же вечір огид…»

той вечір, нагадує рану.

Нагадує вранці, вдихаючи пил

їдкої прозорості хмару.

А під тим погруддям прикопаний стіл,

відносно старий нездара.

На стільцях, що наші німі тіла

на них трамбують важкі сідниці,

рахуючи кроки, що кожен здолав,

ми брешемо іншим, що птиці.

Насправді погруддя камінне, наге

з відбитком надовбаним – шрифтом.

Повітря над фйордом на диво сухе,

бо каплі розбились об рифи.

 

***

Ранок прийшов із чистого поля,

зерня в долоні зібрав і мовчить.

В очі заглядає місяць з неволя,

котиком чорним мявчить.

Ранок заходить, без прикрощів вікна

щось теревенять, вже каву п’ючи.

Поле турбується, просячи лігма –

місяць би правди навчив.

Теплі долоні понишкують тишком,

як глаукома серпанковий цвіт.

Хто ти? Питаюся подумки в ліжку.

Дерево, пустка, магніт…

Росяні краплі ще з ночі, ще  з ночі

зерня втопили, скришився на дно

місяць рябий, утіка поза очі.

Ким станеш ти? Всеодно…

12.06.20.

 

***

Вправивши сонце у чисту корзину,

ніби білизну, чому ти не спиш?

Вже обійшла я зелену долину,

ще прохолодно, аж дриж…

Трохи волого у зарослях трав’я,

лоскітно трішки від руху повік.

Знову кортить насукати трикрап’я,

щоби не бачити заходу пік.

Спи у щілині, де просвіт проміння.

Втішно всміхнися, але ти не спиш…

Дихає втратою полисінь синя.

Втрати – не лати. Облиш!

Сонце в корзині і вранішня тиша.

Ти не забув хто ти є?

Я не забула. Ти прийдеш пізніше

вкрасти зізнання моє.

 

Ранок хитається, як павутинка,

спи ще хоча би хвилинку…

12.06.20.

 

***

Котиться сіра енергія звіри,

падає вранці дощем.

Як тобі боляче – впала сокира

тихо пером на плече.

Висохнуть криком вуста поневолі,

сплюсклі краплини омиють лице.

Як тобі хороше! В розквіті сили

бачити ранок оцей.

Кудрі хмаринні збирати у снопи,

падати ниць у високу траву.

Як тобі, мрійнику, жити в окопах

і виправляти надію криву.

Як оцей дощ ти спиняєш очима,

як переходиш озера й ліси…

Райдуга кожна тобою любима,

бідний заручник краси.

Вічний заручник енергії віри,

ти за зневіру, прости..

Ніжне жадання любові без міри,

певно, мені не знести.

…котиться сіра хмарина в подвір’я,

ранок – у залишках кинутий щем.

Райдуга також ховається, сіра,

випаде вранці дощем.

 

***

Просиш кордони не класти знічев’я –

крапки ж бо вистачить, переказав.

Смуги піщані розбитого червня

дощ перестиглий забрав.

Ранок похмурий – удосвідок схибив,

скинув наплічник і зник.

Слід, наче хвіст золотенької риби,

на передпліччя прилип.

Так призвичаїлась йти по підлозі,

наче поділений навпіл цей дім.

Вистачить крапки, яка на порозі

стовпотворінням явилася злим.

Просиш сміливості і розв’язки,

білий листок впакувавши в конверт,

я по підлозі іду на Аляску –

чиста, як аркушик-екстраверт.

І безнадійно шукаю для тебе

місце у світі і світло в душі…

Вистачить крапки. Як мило і тепло.

Добре, скажу тобі, каву п’ючи.

27.06.20.

 

***

У фе́тровій шляпці безвітряний ранок.

Прокинулись ми, і в розлогих садах

ніч скинула з тіла ліловий серпанок,

ніч втратила дах.

І ось ми під небом відкритим, озорим

гукаємо птахів, п’ємо́ удвох чай.

У спільному щасті, яке наче море,

ми просто юнак і дівча.

Щоразу щоранку в повітряній хвилі

знаходимо знову один острівець,

де в гніздах птахи поселилися милі –

ми бачимо вперше себе.

Лікуємо душі, втрачаємо грати,

будуємо замки – живемо щодня.

І нашого щастя нікому не вкрасти,

ми п’ємо його аж до дна.

Та вже за порогом безвітряний ранок,

одягнений раптом у синій мундир.

А фетрова шляпка – сріблистий серпанок

над річкою Стир…

14.06.20.

 

***

Любча́в замислимо про мене

залисиною на землі.

Прокинься гомоном зеленим –

убий дракона у дуплі.

Сережки чорні, човен, весла.

А мілина та й мілина!

У червні ожеледь воскресла,

як потойбічний сатана.

Тобі й мені він добрий дядько,

не злюбиш, то карай себе…

Дракон летів, як скоропадько –

він ніс на спині сто цебе́р.

Пішов замислимо без мене,

сторічний холод – дика жуть!

Вкрадався гомоном зеленим,

шукав, щоб вивернути суть.

Забути прагму, догму, сігму,

і колискову для малят…

Любчав, вигострюючи призму,

у діаманта в сто карат…

5.06.20.

 

***

І ти, як безвість,бе́зкурс, бе́зцінь.

Краплини, дощ, пора. Не йди…

Широкий простір – слово честі,

я чую відголос ходи.

Вкраша́лись ранки, сни, цілунки,

сорочка, дзеркальце, вікно…

Холодні промені – стосунки,

термобілизна і – кіно.

Як ти, як я, як перший скутий,

безві́сий, сущий, сотий ти…

Як безвість в безцінь перевбута

лишає не свої сліди.

Краплини, дощ, вода гля́нцева…

А ти як бе́зсліз, бе́зпліч – втиш.

Я чую вголос – це кінцева,

від променів, що гнуться звиш.

4.06.20.

 

***

У ніч на сліпому коні галопом,

шмагаючи віттям, здерши з вікна завісу.

Жінка – кремній битий ознобом,

ніч з пахощами меліси.

Рухи збиті у тонку плішку,

чорним перевертнем, що лисий.

Чого то не спиться так пізно в ліжку?

Бентежать пахощі меліси.

Ще крок до втечі, ще ризик – кара.

Б’є ранок в дзвони, над фйордом тиша.

Та жінка – вітер, шукає пару,

своє затемнення, що світліше…

Шукає ранок не з того боку

шмагає вітер по тілі з бризом.

Усе з’являється ненароком

та опускається донизу.

4.07.20.

 

***

Ну, щастя, приїжджай, полоскочи у грудях,

віночки поплети чи бантиків настав.

Нехай нас увесь світ у щасті не осудить

та попроси, щоб хтось симфонію заграв.

Ну щастя, прилітай, забий на все і га́йда

до мене у полон  –  я можу й у твій дім…

І тільки промінець уранішній нас знайде,

а потім пропадеш, як цигарковий дим.

Ну щастя, зачекай, покликати я зможу,

піднімеш руку ти, і вимовиш: « Прощай…»

Але очей своїх я з цяточки не зводжу.

Ох, щастя, щастя стій, нікуди не втікай!

 

***

Якби усе було так легко, легковажно,

і мрії залюбки нас пестили обох,

напевно інший шлях пройшли би ми не важко

і весни залюбки наповнювали вдох.

А літо завело б у ліс, у степ, у гори,

річками пропливли б, дорогами пройшли б…

Жили би день-у-день, не відаючи змори,

любили б кожну мить, нагадуючу схлип.

Широким був би шлях, а чи вузька стежина,

не розійшлися б ми, напевно, у словах.

І знали би тоді – на двох одна вершина,

і крила лиш одні на той єдиний змах.

Падіння і політ на двох – лиш коливання,

ні страху, ні жалю, ні довгих оправдань.

Якби так легко знов приходило кохання

ми перейшли б його болючо-гостру грань.

Якби усе було так легко й легковажно…

6.05.20.

 

***

Ти найгірша моя несвобода,

найтісніша з одеж моя.

І погода моя й непогода,

і медаль золотава твоя.

Та якщо в тої правди є свідки,

а у свідків є совість і честь

я піду, як прийшла та й нізвідки,

ти пригладь мою здиблену шерсть.

І щоб вранці душа не боліла,

як з похмілля бува голова,

посиджу у тебе на колінах,

посиджу, втамувавши слова,

що тісняться, як голуби в клітці.

Ти не любиш промов і прощань.

Мій годинник спіткнувсь на помітці,

затаїв коло вічних питань.

Розсипа́ла я іскри, як перли –

так безстрашно любила тебе!

віршувала любов’ю, грішила,

ледь не зняла я шкіри з себе.

Та нічого… Не квапно крутилось

твоє колесо поряд з моїм.

Як же тісно в кориті сиділось!

Я подерлась об зубців краї.

Ти не бачив, не чув, не покликав…

Острови, ви мої, острови!.

Ваша воля безмежна і дика

ще вирує у серці й крові.

7.05.20.

 

***

Усе, що тепер є – оцей весняний вітер,

гуляє він, як ти, пройдисвіт і талан.

Писала я тобі, гніздо ти можеш звити,

відповідав мені – не справлю ще й паркан.

Багато перейшов, нагадую, втомився,

а осінь набіжить, пребудеш, як же ти?

Життя усяк пусте, що кожен не нажився:

не вбережеш себе – не зможеш далі йти.

І нащо навесні про осінь говорити?

Не треба, – кажу я, –  вона прийде, однак.

А свіжий вітер дме, він десь блука на світі,

а ти давно мовчиш, пройдисвіт одинак.

Бо може океан тебе навчив тужити,

навчив любити те, що у руках трима…

А може у пустелі тебе навчили жити,

і відпускати те, чого в тебе нема?

Усе, що в мене є – оцей весняний вітер.

Я знаю він давно близь мене, назавжди.

Писала я тобі скороченнями літер,

а ти відповідав: не можу я прийти.

Напевно на межі між двох світів застряг ти,

чи в горах забаривсь, чи у пісках помер…

Весна квітує знов і відчуває свято

земля оця мала після навал химер.

Нехай минає час піском, а чи водою,

нехай гілля росте, у гніздах пташечки

найближче тільки ти весняно порою –

пройдисвіт і талан, старі два образки.

6.05.20.

Валентина Костьо

 

Валентина Костьо

Малювати почала в 2008 році. Самотужки опанувала техніку живопису. Першими були роботи на склі. Згодом почала малювати на картоні, полотні мастихіном. Працюю в техніці графіки, акварелі, настінного розпису, ілюстрації художніх творів, карикатури, художньої вишивки. Перша персональна виставка відбулася в замку Паланок м.Мукачево в 2009 році; 2010р. – персональна виставка в м.Хуст, галерея «Митець Верховини»; 2012р. – м.Виноградів арт-кафе  «Helena». Брала участь у колективних виставках і мистецьких фестивалях м.Виноградів, м.Ужгород, галерея с.Пийтерфолво Виноградівського району. Дві роботи експонувалися в м.Київ.  У 2009 році написала перші казки і колискові для дітей. У 2011 році вийшла друком перша збірочка поетичних оповідок «Намистинки», яку сама ілюструвала. У 2013 році виходить друком українською та російською мовами збірка казок для дітей «Відчуття щастя». У творчому доробку – поетичні твори, оповідання, гуморески...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Більше постів в категорії « Весни сині