Середа, 21 жовтня 2020 07:38

Долі людські. Завжди був потрібний людям

Додала
Завжди був потрібний людям Завжди був потрібний людям

Своїми думками з нами поділилася Тамара Михайлівна Підгородецька, колишня вчителька англійської мови Виноградівської школи-інтернату:

–  У Києві закінчила вуз. На роботу призначення отримала у Чорнотисівську середню школу. На новому місці моє перше знайомство почалося з сусідів.  Сімя начальника прикордонної застави Івана Гвозденка прийняла мене як рідну. Якось понад вечір заглянула до них. У них застала старшину застави Анатолія Шапко. Вони познайомили нас. Ця зустріч стала доленосною. Наша дружба переросла у кохання. Невдовзі ми побралися. Коли чоловік звільнився в запас, ми переїхали до Виноградова.

Стояла тепла осінь 1977-го. З Кропоткіна, що на Кубані надійшла телеграма: молодший брат чоловіка – Євген, який обслуговував холодильні установки на рефрижераторах  дальнього слідування потрапив у лікарню. У нього діагностували крововилив у мозок. Для лікування були терміново необхідні на той час рідкісні ліки – 15 ампул церебролізіну. В місцевих аптеках були відсутні, а стан здоров’я брата погіршувався.

Як допомогти? Що робити? Де взяти такі ліки?

– Наважилась і пішла до головного лікаря Василя Гіріца. Радо прийняв мене, уважно вислухав, повернувся, відкрив холодильник, що стояв у його кабінеті.

– Маю ці ліки. Однак, це недоторканий резерв. Тримаємо для пологового відділення. Жодну з ампул дати не можу. Однак, знаю, як вам допомогти. Одразу сходіть на вулицю Гоголя, 6. Там донедавна мешкав 63-річний священник Василь Ортутай. Йому ці ліки теж виписали для лікування. Отримав їх з Угорщини через дітей. Скористатися ними не встиг – раптово помер. Думаю, у родині потреба на них відпала. Зверніться. Впевнений, що люди вам радо допоможуть…

– Вдруге з Василем Андрійовичем нас доля звела на канікулах. У мене розвився пародонтоз. Із щелепи випали два нижніх зуба. Перед учнями такою я постати не могла. Діти звикли бачити вчителя завжди підтягнутим,  бадьорим, гарним. За допомогою я звернулася до Василя Андрійовича. Час тоді був такий, що на протезування до стоматологів записувалися в чергу. Коли б вона до мене дійшла, не знаю, а час підганяв. Головний лікар саме поспішав на консультацію до хворого у хірургічне відділення. У коридорі, де ми зустрілися, вибачився, попросив дочекатися його повернення. Через якихось півгодини я вже сиділа в його кабінеті. Вислухав мене, призадумався, неквапно набрав номер завідуючого стоматологічного відділення і попросив його позачергово обслужити вчительку місцевої школи-інтернату Тамару Підгородецьку…

– І третій випадок, який мені запам’ятався. Влітку з сім’єю  ми відпочивали на березі Тиси. Чуємо розноситься багатоголосий гамір. І ми подалися на нього. У людському натовпі стоїть схвильований, збуджений, але дуже щасливий Василь Андрійович. У руках тримає велику рибину – сома, вагою 45 кг….

Андрій Михайлович Палош, невропатолог районної лікарні:

– У житті кожної людини бувають пам’ятні події. Й досі  з приємним хвилюванням згадую червень 1962-го. У школі отримав атестат. Відгуляв випускний вечір. Наостанок з класом зустрів світанок нового самостійного дня. З Сільця документи відніс до Виноградова там йшов новий набір до медичного училища. Добра слава про його випускників, які постійно поповнювали ряди фахівців середньої ланки місцевих лікарень нашої області та всіх регіонів України долинула і до мене. Як абітурієнт фельдшерського відділення був запрошений на співбесіду до голови приймальної комісії – Василя Гіріца. Чоловік уважно поглянув на мене потім запитав:

– Юначе, ви вибираєте професію фельдшера. Схвально. Нам потрібні молоді фахівці. Скажіть, а чому саме ви хочете стати медиком?

Я не очікував такого запитання. Воно мене застало зненацька, дещо знітився. Потім зібрався духом і щиро відповів: «Хочу чесно послужити людям, допомагати тим, хто потрапив у біду, своєчасно лікувати всіх хворих».

У вересні розпочалося моє студентське життя. Воно швидко поглинуло мене –  першокурсника. Згідно розкладу пішли пари, підготовка до занять, лабораторні та практичні роботи, їхнє оформлення, робота над підручниками та конспектами у бібліотеці, яка мала багатий фонд необхідної для студентів медичної літератури, вітчизняних та світових творів. В училищі ми жили цікавим і дуже змістовним життям. У вільний від навчання час ходили в кіно, відвідували театральні вистави, місцевий музей, бували на концертах, на танцювальному майданчику у  міському парку, що тоді носив ім’я Максима Горького. В училищі діяли вокальний ансамбль, учнівський хор, яким керувала самодіяльний композитор Терезія Жупанин, зустрічалися ми з цікавими людьми, їздили на екскурсії. У моїй групі навчалися юнаки та дівчата не лише з Закарпаття, але всієї України. Це була дружня, згуртована сім’я однодумців, яка жила жагою до знань, своєю настирливістю бути першими, як у спорті, так і в навчанні. Зі мною відмінно навчалися Марія Цьока з Міжгір’я та Валерія Барталош з Чорнотисова, дві Ганни – Черняк та Купар з Виноградова, Терезія Чука з Вербовця, Павло Бігорі з Королева… Ми встигали на тренування з футболу і баскетболу, грали у волейбол, відвідували спортивні секції з вільної гімнастики і важкої боротьби. Державні екзамени складали через два з половиною роки. Нас екзаменували з неврології, внутрішніх та дитячих хвороб, хірургії, акушерства і гінекології…

І знову головою державної комісії був Василь Андрійович Гіріц. Саме з його рук в урочистій обстановці ми отримали дипломи.

Через рік я став студентом Дніпропетровського медичного інституту. Інтернатуру проходив у відомого у Закарпатті невропатолога Дмитра Олександровича Снігурського. На кафедрі з неврології Ужгородського державного університету багато корисного для себе почерпнув з лекцій професора Богдана Антоновича Булеци та обласного невропатологі Івана Івановича Ігнатовича. Потім працював у Солотвинській лікарні. Був невропатологом, начмедом, завідуючим відділенням. З лютого 1981-го працюю у Виноградівській лікарні. 39 років несу свою вахту по охороні здоров’я земляків. В роботі – моє життя, радість і задоволення, бо завжди відчуваю, що потрібний хворим.

Далі буде…

Марія Конкіна

 

Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.