Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/models/item.php on line 877
Понеділок, 14 грудня 2020 14:47

Назавжди полюбив рідну землю, на якій народився і зріс…

Додала
Василь Костак Василь Костак

За 75 років районка тричі змінювала свою назву. Була «Сталінський прапор» (з 16 грудня 1945-го), «Прапор комунізму»(з 26 червня 1955-го) і останній вибір – «Новини Виноградівщини» (з 1 січня 1991-го).

Змінювалися і редактори. Кожний у газетярстві по собі залишав свій слід. З особливою вдячністю хотіла б згадати одного з них – Михайла Кічковського. Уважний, чуйний до людей, завжди зібраний і вмілий як організатор він започаткував щотижневий підсумок кращих матеріалів у газеті. При редакції запровадив районну Дошку пошани робсількорів. На ній красувалися портрети наших дописувачів Василя Івегеша з Чорнотисова, Олексія Монди з Новоселиці, Марії Савчинець з Великої Копані, Маргарити Розгоні та Анатолія Гавриленка з Виноградова, Антона Шуби з Текова, Василя Костака з Оноку… Кожному були вручені посвідчення з фотографіями його власників.

Про одного, зокрема Василя Костака піде далі розмова. У житті чоловік досяг усього, чого прагнув. Став автором чотирьох книжок «Вінок перлин народної мудрості» та «Пісня – краса душі народної» (2003), «На дорозі з минулого в майбутнє» (2005) та «Несподівана зустріч» (2006). Його багаторічне творче розкрилля таланту не раз радувало читачів надрукованими в газетах різного рівня замітками, нарисами, статтями про життя земляків. Під ними завжди підписувався як Василь Костак-Боржавський…

Боржавське починається з Костаковиці (до Чингавок). Попри підліски і норовисту Синявку Велика Чингава вліво тягнеться до самісінької Вільхівки. Закріпилася ця назва з самого початку заснування села переселенцями села з Балкан – білими хорватами. Майже в кожному дворі тут жили родини Костаків. Люди їх розрізняли по називках. Були Костаки – Мостові, Гомлейди, Мішкури, були, Костаки – Полуденок, Фриштик, Бурі, Троянин, Капітанчин, Кості, Колесарі, Жупани, Куруци… Чоловіки  були високого зросту, гарної постави, беручкі до будь-якого діла, спритні, богатирської сили і працелюбністі.

Таким був і Василь Костак (Ігнатюк, Вербовий). Парубком одружився на Ганні Терпай. Молодожони заклали фундамент, почали будувати хату. Власноруч викопав колодязь. Двадцятирічна дружина завагітніла. Народила йому Марічку. При пологах померла. Залишився чоловік вдівцем. З малою дитиною на руках. Довго не наважувався обзаводитися новою родиною. Та приглянулася йому 17-річна сільська дівчина Марія Бровді. Довго роздумовував, вагався до неї  посилати сватів. У селі парубків – хоч Синявку гати. Врешті наважився. Коли переступив її поріг всі його сумніви одразу відпали, розвіялися. Саме йому дівчина винесла і подала вишиваного рушника…

Невдовзі зіграли весілля. І зажили душа в душу. До чоловікової донечки жінка приросла душею. Незабаром і сама народила спочатку Ганночку, а 28 липня 1931-го – Василька. Цим принесла велику радість та потіху чоловікові, бо рід Костаків продовжився. Коли Василькові виповнилося п’ять сільська повитуха Марія Пинькова прийняла на світ Михайлика, а за ним – Іванка. Над вхідними дверима хати укріпили голубу стрічку. Це була ознака, що в цьому дворі народився хлопчик. У сусідів появився рожевий машличок. Дітям старші говорили, що  звечора дід Юрко Пенько у Синявці виловив маленьку дівчинку і приніс до сусіда. За цим старим перевізником у селі давно закріпилася слава бувалого моряка. У роки Першої світової війни він  заходив у порти Румунії, Італії, побував у Марокко та Єгипті. Сільським дітлахам він цікаво розповідав про пустелю Гіза та залишки пірамід нащадків єгипетських фараонів.

Час поволі йшов. Хата повнилася дитячим гомоном і сміхом, а батько трудився. У селі зводив будинки, вапняний завод у Приборжавському, мости у Іршаві та сусідніх селах, сірникову фабрику у Чинадієві, промислові об’єкти у Кушниці, Лисичові, Довгому, церкви у Костаковиці та Білках, ставив мельниці у Кам’янському, Влагові, Великих Ком’ятах та Широкому. Від роботи чоловік ніколи не мав перепочинку. Мати поралася біля худоби, трудилася на землі, займалася хатньою роботою. Взимку закладали парники. З весни орали землю, засівали зерновими, соняшником, кукурудзою… Влітку діти бігали між гудинням огірків і гарбузів, відганяли галасливе птаство, аби не вилущувало насіння із тугих шапок соняхів. Доки дорослі згрібали сіно, укладали в копиці, жнивували дітвора досхочу купалася, пірнала в Боржаві, смагла на сонці. Взимку надходили благодатні часи. Вечорами збиралися дорослі і діти. Біля домашнього вогнища грілися, співали, жартували, оповідали легенди і перекази, влаштовували вечорниці, гадали і ворожили, забавлялися, колядували, виготовляли вертепи і звізди…

У школі уяву хлопчика будили розповіді вчительки Магдалини Пайкошової. У долі багатьох сільських дітлахів вона залишила яскравий й  глибокий слід. Згодом Її професію перебрали  і стали вчителями Марія та Юлія Ониськи, Ганна Гнетило та Марта Бровді, Ганна та Єлизавета Маргітич, три Марії Костак, два Михайли Станинці, Юлія Савко, Василь Онисько, Юрко Могош…

Про все це писав Василь Васильович. У полі його зору опинилися березневі події далекого 39-го. Були вони пов’язані з проголошенням у Хусті Карпатської України. Серед земляків тоді чітко вирізнили січовиків – братів Івана та Петра Цупиків, Мигаля та Петра Талабірів, Юрка Коваля та Лецу Романового… Організаторів січових стрільців Івана Іваничука, Степана Теринця, Василя Попіляника та Василя Ігнатюка чекало жорстоке переслідування. Якось вранці село здригнулося від страшної новини – над потоком мертвим знайшли Івана Ребрика (Жилізняка). Скалічили і  Степана Теринця. Стікаючи кров’ю він теж помер і залишив молоду дружину –  вдовою, а малих дітей –  сиротами.  Гірка участь спіткала й Степана Мелеганича. У табори в Криву та Ніредьгазу потрапили Петро Цупик та Михайло Талабіра. У цих застінках від жорстоких тортур втратив мову і став заїкою Юрко Кобаль-Костак.

Писав Василь Васильович і про Другу світову війну. Вона не оминула їхнього села. Про євреїв – багатодітну матір Генчу, чоботаря «Чорного жида», швею Рухлю, корчмаря Мошку, власника кількох крамниць Зінгера, цілу родину з Хуста, яку переховував Микола Цупик… На самісінький Великдень в селі польові жандарми вчинили облаву. На вантажній машині всіх євреїв вивезли в Сільце, далі в Мукачево. Уже  звідти їх відправили в табори смерті…

З неослабним інтересом читалися його матеріали про Юлія Боршоша-Кумятського, сільського бубнаря і бунтаря Михайла Ляха, управителя школи, чудового декламатора і першого в районі завідувача відділом культури і освіти Степана Дубровського, просвітянина Миколу Медвідя, який у селі здійснював постановки «Наталка Полтавка» та «Наймичка», до гри в яких залучав сільських юнаків та дівчат.

…Два роки Василь Костак навчався в торгівельній академії. Працював головним бухгалтером споживчого товариства у Великій Паладі. Тут добре підучив угорську мову. Середню школу закінчив у Кам’янському. Навчався на режисерському факультеті Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого. Тут йому випало слухати лекції корифеїв українського театру Наталії Ужвій, Гната Амброзія Бучми, Михайла Ткаченко, Поліни Нятко… Далі вчителював у Боржавському, Великій Копані, Чепі, у селі Михайлівці під Білою Церквою на Київщині…

В 1960-му – призначений директором Оноцької середньої школи. Одночасно обраний заступником голови правління колгоспу «Зірка». Щоб поповнити свої знання з землеробства успішно закнчив Львівський сільськогосподарський інститут факультет керівних кадрів сільськогосподарських  підприємств. З відзнакою заочно закінчив філфак УжНУ. Школі віддав усе своє свідоме життя. У Оноці звів простору сільську школу. У парі з Ганною Панасівною побудували  гарний будинок, виплекали розкішний сад і виноградник. Виховали сина Василя та дочку Тетяну. Дочекалися внуків і правнуків.

Учительське подружжя Костаків залишило по собі яскравий слід і добру пам’ять у земляків. Серцем і душею ці люди приросли до рідної землі, села і простих його людей серед яких сіяли розумне, добре, вічне.

Свою синівську любов Василь Васильович сповна віддавав рідній землі,на якій народився і зріс…

Марія КОНКІНА

 

 


Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/templates/default/item.php on line 248
Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.