П'ятниця, 22 серпня 2014 00:00

Я тебе люблю. Усе інше неважливо

Додала
Я тебе люблю. Усе інше неважливо Я тебе люблю. Усе інше неважливо

Якщо вважати життя театром, то у кожного з нас своя сцена, а доля у ролі пера  думками Режисера  записує сценарій. І вже точно ми маємо свою публіку – оцінювачів харизми. І беззаперечний фактор  «Х»  по принципу закону тяжіння притягує собі подібних.  

 

«Якось мій друг зауважив: а ти знаєш є одна дуже крута дівчина Олька, вона малює класну  графіку» розказує Роберт.

Оля поруч  нього сидить, усміхається, а вже за мить зауважує.

«Памятаю, подружка сказала, що у Виноградові проходить молодіжна  виставка, я подумала: та ну, хіба у Виноградові хтось щось робить? Але таки з цікавості поїхали. То був  2009 рік. На занедбаному колишньому цегельному заводі  рух молодих  мистецьких аматорів влаштував арт-пекнік. Я була вражена. Найперше  самим дійством, по-друге  місцем проведення, адже певною мірою стара, майже зруйнована будівля набула статусу, як такого собі окремого об’єкту мистецтва: цегляні стіни дихали прохолодою  та подіями пережитих років, що самі по собі віалізували картину минулого побуту, а тут арт прямісінько на стінах, таке собі мистецтво, що виробив, особисто для мене,  вибуховий, шокуючий ефект. По-третє – люди приїхали не себе показати і не на інших подивитись, а  для спілкування. Така тонка, легка невимушеність зовсім не пригнічувала  перебування в середовищі руїни, бо та руїна перетворилась на становище  у якому комфортно та цікаво перебувати. Бо той простір спілкування та свободи  на трішки дикій природі не замінять найпрестижніші виставкові галереї, що змушують людину поводити себе вишукано. А от «Креденс», хоч на той час він ще називався «Ідея»,  формує  дещо інакшу вишуканість – щиру.»

То, виходить, що «Креденс» не тільки спільний проект, а й місце вашого знайомства?

Роберт: Так. Мене зацікавили її роботи.

Олька: Дедалі частіше ми спілкувались, він став радитись зі мною що до майбутніх проектів…

Роберт: І вийшло так, що вже два роки вона моя дружина. (обіймає її)

Олька: А він – мій чоловік. (тулиться до нього)

Такі безпосередні усмішки просто не можуть зачепити людське єство. Ото сидять двоєчко обійнявшись, дивишся на них та відчуваєш смиренність і спокій.

А коли «Ідея» перетворилась на «Креденс»?

Роберт: Мій друг одного дня подзвонив та сказав, що його мама викидає старі меблі, спитав чи не маю бажання забрати собі шафу. Та шафа виявилась  креденсом у хорошому стані. Я  його забрав, бо є пооцінювачем старих речей. З того часу не тільки назва проекту змінилась, а  й креденс став талісманом проекту та оселився у нашому домі. Ми його любимо, він  має своє почесне місце, ще й функціональний.

У цьому році це буде вже 6-й фестиваль. Чому ви обрали місце за межами Виноградова, навіть району. І власне, як саме ви обираєте місце?

Роберт: Ну найперше, маю зауважити, що змінюємо місце дислокації, за для цікавості, завжди хочеться чогось нового. Яке б місце ми не обрали, принципово це має бути рівноправно наближене до природи та цивілізації. Адже арт-пікнік  у своїй організації потребує і води, і електроенергії…  Цьогорічного фестивалю мало не бути. З різних причин: я довго не міг знайти місце, потім фінансове питання виникло. І коли я вирішив, що його вже не буде мені несподівано запропонували провести захід  в Ужгородському районі, на базі колишнього табору відпочинку «Скалка».

Оля: Назва походить від маленької скали(гори), що там знаходиться.

Роберт: Людина, яка на даний  час слідкує за територією табору допомагає нам в організації фестивалю. Зазвичай власники подібних об’єктів не дуже йдуть нам на зустріч. А тут, ми ледве встигли сказати, що маємо намір організувати фестиваль, як нам дали згоду.

Оля: Андрій захоплено спитав: що вам для цього треба? Нічого – відказали ми, тільки територію. У нас будуть намети. «О-о!,  – вигукнув він та продовжив показуючи рукою в бік, – тут ми  влаштуємо наметове містечко». А ще ми будемо готувати всякі смаколики, типу «Бограча». На це він відповів ще завзятіше – «А тут у нас буде багаття…»

Роберт: Побільше би таких людей. Кожного року наш фестиваль набуває все більших обертів. Дедалі більше людей приєднуються, подають власні ідеї, всі  особистості дуже неординарні. Насправді  «Креденс» це проект, через який люди стають друзями.

Оля: До речі, друзів у нас дуже багато. І хоч наш дім ще не зовсім оздоблений, але дуже часто сповнений друзями. І взагалі рутинні питання не мають для нас вагомого значення. От ми переїхали до будинку на новий рік. Там практично нічого не було: ані меблів, ані посуду, ані води… ми до недавна спали на підлозі, мили посуд в тазиках…  і нічого все нормально. 

А як ви ділите побут?

Роберт: Ну, газон стригти я їй не даю. (сміється). Насправді, ми якось не ділимо  побутові завдання. Але у будь якій справі має бути головуючий.

Оля: Роберт любить готувати, тож, коли він шеф-повар, то я помічниця.

Роберт: І навпаки. Словом, коли хто хоче їсти той і готує.

І посуд по бажанню миєте, та прибираєте?

Оля: Разом. Ми більшість справ стараємось робити разом. Навіть в робочих питаннях радимось, незалежно від того чи це проект Роберта, чи мій. Так вийшло, що ми один одного доповнюємо у всьому. Роберт дає мені читати свої вірші, аби я зацінила. Я показую йому свої роботи аби він дав пораду… Ми навіть на пиво разом ходимо…

Робер: А ще я їй співаю свої пісні… І Олька також співає. У пісні «Копалам крумлі» є її соло.

Оля: Свій дім ми стараємось оздоблювати власноруч. Ну, наприклад Роберт створив декілька люстр з пластику (матеріалу, що зазвичай викидають на сміття). Дуже гарно в нього виходить, і ексклюзивно, і дешевше ніж купувати… Нам подобається жити так. І друзям до вподоби наше гніздечко, кажуть, що в ньому затишно.

Оля, хто ти за освітою?

Закінчила Ужгородський інститут за фахом дизайнер інтер’єру, потім втупила до Львівської Академії мистецтв – дизайнер-графік. Та моє призвання – поліграфія. Тобто, зараз я  ілюструю книжки, до речі незабаром має вийти книжка Михайла Чухрана, яку я ілюструвала. Також займаюсь розробкою та версткою видань, це можуть бути книги, меню для ресторанів…

Роберт,  а як ти віднайшов себе у музиці? Ти вчився в школі мистецтв?

Ні. Коли мене батьки хотіли віддати до музичної школи я був категорично проти, ну як це після звичайної школи ще кудись йти вчитися, коли всі друзі йдуть гуляти?

Мій тато колишній музикант. Оті перейняв у нього. Я самоучка.

Сам граєш, чи сам пишеш?

Сам співаю. Я більше позиціоную себе, як вокаліста. Звісно, граю й на гітарі. Тексти пишу до пісень. Але за часту вони більше близькі до філософії. Буває так, що напишу кілька рядочків та відкладаю  на тривалий час, та настає мить, коли приходять нові думки, що ідеально доповнюють попередні. Начебто ті слова вичікували одне одного.

Оля: Коли він мені їх читає, то я вишукую риму, а він завжди зауважує: зміст і суть головніші.

Скажіть, будь ласка, а чи вплинули на вашу творчість  події в Україні: спочатку Майдан, зараз от війна на сході?

Роберт: Це не може не впливати. Ми дуже переживаємо, хочеться аби все уже скінчилось; хочеться, аби у владі були люди, які дійсно прагнуть аби український народ жив краще; просто хочеться спокійної життєвої течії, що поведе Україну до заможної Європейської держави.

Оля: От ми, тут сидимо п’ємо каву, а там – люди гинуть. Часом думаєш, може взагалі ніяких розважальних заходів не треба робити. Але ж так і з глузду можна з’їхати. Я от нещодавно захищала дипломну роботу. То кожен студент нашої групи мав  видрукувати книжку…  в грошовому еквіваленті це 400 грн. У групі нас 22 людини, то ми домовились, що краще ті гроші  віддамо на армію. Тоді у Львові якраз зібралась група добровольців. Через знайомих і друзів зв’язались з ними, разом закупили  для них все необхідне, власне те, що можна було вмістити у суму 9000 грн. Ми проводжали їх. Ото стоїш на пероні, дивишся на ті усміхнені лиця, махаєш рукою і усвідомлюєш –  вони їдуть на війну. Тоді усе стає таким непотрібним, невартісним… адже молоді хлопці віком від 18 до 25 років їдуть на війну, а ми диплом захищаємо…

Дехто зауважує, що в цій війні винен Майдан. Ви також так вважаєте?

Оля: Звичайно. Завдяки майдану у нас є чи не єдиний шанс вирватись із  пострадянських злиднів і моральних і фізичних та побудувати справжню правову, сильну державу. Ціна велика. Але усі європейські країни свою незалежність виборювали, тож і цінують її. А українцям незалежність звалилась як манна на голову, і ми не знали що з нею робити. І тільки через  нинішні події нарешті йде усвідомлення не тільки державної символіки, не тільки державності, не тільки патріотизму, а й єдності, свободи…

Ще на одну хвилиночку вас затримаю. Скажіть, а коли ви запровадите найголовніший проект свого сумісного життя?

Роберт: Проект «Сімейного щастя» дуже відповідальна річ. Але ми над цим працюємо, якраз проходять перемовини.

То пооцінювачі вашої творчості можуть сподіватися, що найближчим часом у вас з’явиться маленький Роберт і Олечка?

Роберт: Цілком.

На останок, у вас є якесь життєве кредо?

Оля: Коли у Роберта щось не виходить, чи він щось забув зробити протягом дня, я кажу йому: Роберт, головне, що я тебе люблю усе інше не важливо.

Роберт: А коли в Ольки щось не так складається і ввечері  вона має поганий настрій я їй співаю: Настане ранок, настане ранок…

Що ж, неформальний світ формалів у якихось власних варіаціях диктує часу потребу змінювати людство. І сьогодні мені хочеться аби воно (людство) було саме таким, як безпосередність моїх співбесідників – просте, щире, сповнене взаємної любові…

 

Корпускул

 

Летить твій атом через світ, 
Який існує безліч літ,
 
В якому теж є існування,
 
Алгоритмічного рівняння.
 
Летить  до певної мети, 
Пересікаючи шляхи, 
Різноманітних форм життя, 
В одній із них живу і я.

 

 

Під ногами каміння лежить не одне покоління, 
На них тримається світ під тиском нескінчення літ. 
Заплітаються долі в коси, породжують нові життя, 
Душі людські не зникають, зникають тільки тіла. 

 

 

Піднімаюсь по драбині своїх літ,  
Дивлячися з неї на оточуючий світ, 
Дивлячися з неї на своє життя, 
Посмішкою стверджуючи, що існую я, 
Що існує небо над яким живем, 
Над яким я прокидаюсь, радуюся днем, 
Днем в якому відбуваються різні епізоди, 
По яким я піднімаюсь до межі свободи 

 

 

Світлана КЕДИК

 

 

Світлана Кедик

Я нестандартна   у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене  тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре. Живу, радію життю та дарую радість іншим. В 2012 році вийшла друком  книга жіночих одкровень  «Світ Добра». 2013 року «Світ Добра» був інсценізований в рамках творчого вечору.

Свого паперового втілення чекають кілька збірок для дорослих та дітей...

 

 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.