Субота, 16 січня 2016 11:05

Перше кохання. Веселкові камінці

Додала

Казка про дівчинку Іриску, хлопчика Фаленопсіса та дивне почуття, яке емоційною хвилею прилинуло у зимню-зимню пору.... До Вашої уваги третя частина.

Перша частинаДруга частина

Веселкові камінці

Частина ІІІ

А може Іриска почала дорослішати? Не знаю точно, але точно знаю, що сандалі Іриски  вже давно заховалися в шафі, а рукавички, шарфик, пальто, теплі кофтини враз повилазили з далеких поличок. До речі,  Іриска це звичайна дівчинка-квітка хоч насправді її звуть Ромашкою. Отже кожного вечора  теплий одяг став одягати  її у піжаму, а кожного ранку смикати за косички – «одягни нас, будь ласка». Бабусине ягідне варення вчепилось в стола і злазити з нього не хоче… Та найстрашніше у Іриски зникли з лиця та носика  руденькі веснянки. Її личко зблідло, от тільки румяна Мороз кожного дня все красивіше домальовував. Іриска сумувала за веснянками, переживала за Природу, яка наче померла хоч і полюбляла гратись в сніжки та спостерігати за зимовими птахами.

 

От і сьогодні взявши з сараю санки дівчинка вибігла на вулицю в черговий раз покататись. Санки слухняно втікали позаду неї вчепившись у мотузку, яку міцно тримала у маленькій долоні. Йшла собі та приспівувала улюблену пісеньку, яку вивчила з мамою ще зовсім маленькою:

Летять, летять сніжинки білі

У круговерті, заметілі.

Летять з пухнастої хмарини

Палкіше за краплини.

 

А в сірім-сірім небі

Зима неначе лебідь

Сніжно-біла мама

Морозна і кохана.

 

Летять у синім небокраї

На струнах грають

Грають радісно до схочу

Нотами Морозу.

 

А в сірім-сірім небі

Зима неначе лебідь

Сніжно-біла мама

Морозна і кохана.

А в сірім-сірім небі…

Коли враз помітила під ногами дивне мерехтіння. Дівчинка зупинилась та нахилилась до низу. Піднесла руку до купки снігу, крізь який пробивалось різнокольорове сяйво та ще й зігрівало. Іриска цікаво і дуже обережно стала розгрібати ледь підталий сніг і помітила  камінці. Дівчинка взяла їх до рук і тієї ж миті зробилась веселковою, як вони. Тож якщо ти коли-небудь бачив квітку ромашку, то можеш собі уявити, як білі пелюсточки залилися різнокольоровими фарбами.

Загорнула їх у хусточку й стала собі далі кататись на самотній гірці. Цього дня чогось ніхто з друзів не вийшов побавитись в сніжки. Тому Іриска ще кілька хвилин погомоніла з сніжинками й подалась додому. Зайшла до кімнати й стала розказувати Справжній про свою знахідку. І нарешті розгорнула хусточку. Справжня здивовано дивилась на камінці, що  вигравали та переливались кольорами. Дівчинка дбайливо приклала їх до грудей, подмухала теплим диханням, бо здалось їй, що всередині них хтось живе. Усміхнулася вона камінцям, а вони їй у відповідь. Заговорила до них і вони  –  до неї,  тільки мовою не людською. Не зрозуміла дівчинка слів, зате уперше відчула найдивовижніше почуття. Воно прокрадалось з її душі на зовні та розходилось  теплом по тілу. Їй захотілось іти поміж люди і просто їм посміхатись, а ще дарувати дивовижні камінці. Адже від їх присутності людина ставала щасливішою.

А тим часом Грудень саме  готувався до Нового Року. Він завжди робить це непоспішно і дуже дбайливо. Оце  бере і вистилає сніговий килимок довкола ялинки. А на ялинку чіпляє зірки, сонце та місяць.  Він ловить їх у небі і так палко, як тільки уміє, створює зірковий ланцюжок починаючи його з місяця, а закінчує найстаршою зіркою. Тому так, щоб наймолодші зірочки не загубились на Землі між людьми, адже їх обов’язково треба повернути на місце. Невдовзі змійкою обкручує лісову красуню, яка росте і тягнеться своїми руками до неба. На її верхівку зав’язує сонце. Злегка притрушує сніжинками, які бешкетно, наче дітки, всідаються на голки, але не сидять там, а байдикують – перестрибують з гілки на гілку, граючись в доганялки, чи схованки. Тож Новий Рік завжди задоволено приходить і завжди на мить раніше ніж настає північ.

Допомагає Грудню перебирати срібло Зими  Фаленопсіс. Це звичайний хлопчик-квітка… ой так не правильно, нехай буде хлопчик-квітунчик, який дуже дбайливо чіпляє на ялинку найкоштовніші прикраси – дитячі усмішки. Та цього року, за цю справу чогось взялася Іриска, звісно,  ялинка  стала як ніколи красивою, бо дівчатко  вірило, що вона буде такою довго-довго, так довго аби радувати своїм феєрверком з  щастя, її день народження. Тож коли Фаленопсіс прийшов до Ялинки у парку маленького містечка з черговим мішечком дитячих усмішок  та побачив Іриску геть обурився.

–    А що це ти робиш?

Гукнув до дівчинки.

–  Ялинку одягаю.

– А з якого це дива!? Її завжди одягаю я! І чого це ти саме  мою вибрала?

– А тепер буду я. А хіба на ній написано, що вона твоя?

–  Слухай, дівчинко, йди покатайся, тебе он твої санчата чекають.

–  Я Іриска.

–    Цукерка чи квітка?

Голосно засміявся.

– І одне і друге.

Сполохано відповіла.

– А тебе як звуть?

– Я – Фаленопсіс.

– Ти… Фалесопніс?

Дзвінко усміхаючись  перепитала.

– Фа-ле-но-псіс.

Чітко вимовив хлопець.

– Та я ж так і кажу – Фалесопніс.

Відказала й продовжила, –  а замість мерехтливого дощику у мене є дещо краще.

– Що саме?

– Ось.

– Ану покажи.

Дівчинка витягла камінці, з котрих ще вчора створила намисто.

– Їх буде замало.

Байдуже відказав хлопчик.

Та  коли Іриска почала їх чіпляти на ялинку вони чогось не закінчувались – намисто продовжувалось з кожною новою хвилею навколо ялинки аж поки не вкрило її усю.

А Фаленопсіс взявся допомагати, торкаючись камінців він відчував дивне тепло, і ніяк не міг зрозуміти чи то від них, чи рук дівчинки. Самі по собі усмішки виступали на його вустах, чіплялися кутиками до усмішок Іриски а далі вилазили на ялику. Серце чогось стукотіло швидше, чи то від холоду, чи то від енергійних рухів навколо ялинки. І взагалі якщо глянути збоку то діти, наче, маленькі чаклуни  – творили чари навколо лісової красуні. А коли їхні погляди сходились то ялинка ховала у своєму гіллі зірочки дитячих очей. Та ті зірочки видавали себе сяйвом ряснішим за сонце, бо просвічували кожну голку невимовною радістю. А коли настав вечір, він підкрався зненацька штурхаючи дітей під боки дітки  зупинились, глянули одне на одного та замість зірочок зловили  у зіницях місяць.   І одразу обоє митнулись чіпляти його на ялинку та так сильно збились поглядами, що Фаленопсіс торкнувся губами щоки дівчинки. Може так би й застиг, вірніше примерз, якби  ніч не взяла їх за руки та повела б додому. Та спершу вони утрьох подалися до Ірисчиної хати, а вже тоді Фаленопсіс та ніч повільно розвернулись, глянули услід дівчинці, яка швиденько шмигнула вигукнувши – до зустрічі.  До зустрічі! – гукнув  хлопець, махнув рукою, лагідно обійняв ніч за плечі та й пішов. Іриска тоді забігла до хати мов снігова кулька вигукуючи:

– Справжня! Справжня, ти де! Зі мною таке сталося…! Спочатку я каталася, потім одягала ялинку…

– А ще ти закохалася.      

Спокійно відповіла Справжня.

–  Та, ні, ти чого, ми просто разом одягали ялику.

– З ким?

– З Фалесопнісом.

– Ким?

– З хлопчиком, дивне в нього імя, таке… що важко вимовити. Знаєш, ми начіпляли цілу купу усмішок, зірочок і навіть місяць, та ще й моє намисто з камінців. Вийшло дуже гарно…

– Ти спати сьогодні будеш?

–    Бу-ду…..

Мрійливо відказала дівчинка і залізла під ковдру. Навіть їсти не йшла, бо батьки одразу б помітили її веселковий настрій та стали б розпитувати.  Але той настрій так освічував кімнату дівчинки, що вона аж сяяла. І взагалі тоді у ночі зявилось дві пари очей на різних кінцях міста. Ті очі дивилися  сяйвом через скло у густу темряву. І кожне око довго не хотіло спати, то зажмурювалось  в такт другому, то прикривалось пальчиками, а то –  ковдрою, але найчастіше просто дивилось у незастелене нічне вікно… аж до самого ранку. І коли нарешті ранок став будити Іриску, яка щойно заснула, дівчинка геть не хотіла підніматися. Скрутилася калачиком, вкрилася ковдрою по самі вуха і засопла. Мама на кухні вже зготувала сніданок, навіть тато прокинувся, аби відвезти доню до школи, тільки от мрійниця нікуди не збиралась йти. Аж поки пара білих голубів не застукотіли об шибку, та так голосно й без упину, що Іриска миттю зіскочила з ліжка, відчинила вікно, поворкотала з голубами, чи то поговорила насипавши пшенички, й побігла до ванної кімнати. Цього ранку чогось волосся не хтіло розчісуватись, збивалося в вузлики; зубна щітка вибігла з склянки й заховалася певно, жартуючи; і навіть вода хлюпотіла у кранику бешкетуючи то повільніше, то сильніше.

Коли нарешті Іриска всілася за стіл поснідати мимині бутерброди так спішили з’їстися, що геть повистрибували з тарілки і стали розбовтувати фруктовий чай. Якось приборкавши апетит дівчинка блискавично побігла до вже прогрітого автомобіля.

Звісно, школа  на відмінників чекає з радістю. Саме тому перед Ірискою кожного ранку двері відчинялися самі та ще й казали  – ласкаво просимо. Дівчинка усміхалася і повільно піднімалася на другий етаж знайомими східнями. Та цього разу вона спізнилася. Двері зачинилися, вірніше не відкрилися. Дівчинка стояла під ними такими великими та сердитими, тихо примовляючи: ну будь ласка, відчиніться, ну будь ласка, відчиніться… смикаючи в черговий раз за ручку. А тоді похнюпила носика, розвернулась і вже було хотіла піти. Коли знайомий голос промовив:

– А ти пробувала покрутити ручкою, ось так?

Легеньким порухом руки хлопчик відкрив двері та усміхнувся. Іриска зніяковіла.

– Тепер ти з мене будеш глузувати?

– Та, ні.

– Ти вже смієшся.

– Я посміхаюсь.

– Хіба це не одне й те саме?

– Ні, не одне. Я посміхаюсь… бо мені приємно на тебе дивитись.

– А чого це ти на мене дивишся? У мене щось не так? Брудне обличчя… чи… та  припини, не смійся.

–    У тебе все так… так, як мені подобається.

Іриска зніяковіла ще більше.

– А ти чого на уроки спізнюєшся?

– А ти чого?

– Та я ненавмисне.

– Я також.

– Ялинка гарна вийшла. Тільки ми не за скоро її одягли?

– Справді, гарна. Та ні, це особлива ялинка.

– Чому?

Так розмовляючи діти й не помітили, як дійшли кожен до свого класу і вмить зникли за дверима.

… Тож сьогодні….

– Доброго ранку.

Несміло перебила промову вчителя Іриска.

– Доброго…

– Вибачте, за запізнення… можна…

– Хутчіше, Іриско, хутчіше.

Зауважив вчитель.

Дівчинка тихенько підійшла до парти та всілася на стільчик. Ледь чутно стала витягати зошити, книжку, ручку… Зовсім не слухаючи  Адоніса Прекрасного, аж поки до її слуху мимоволі не прокрались слова:

…Усе на світі і навіть сам світ колись  народились. І хто знає, чи у людській фантазії, чи в думці Бога, але одного дня на Землі народилось перше кохання. А починалося все так.

Якось, маленький Грім, як зазвичай, бавився з своєю подружкою Блискавкою. Вони  бешкетували не на жарт. І кожного разу, як так робили на Землі йшов Дощ. Дощ ішов стежками та дорогами, горами та долами і тільки у річках, морях та океанах лягав мокрим простирадлом аби вкотре погойдатись на хвилях. Вітер залюбки розгойдував воду, доносив на своїх крилах її аж до самого берега, а часом розбивав на друзки, коли насправді любив. Любив підносити до прибережного піску, вкладати її лагідно на його золотистий килимок і пестити сонячним промінням, що заздалегідь наловив. Від їх любові народжувалась біла-біла Піна. Та якщо добре пригледітись то можна було побачити, що Піна не одна, а безліч маленьких Піненят, котрі розбігались по узбережжю так само бешкетно, як Грім і Блискавка по Небу. Друзі не знали, що наділені великою силою, що люди, котрі жили на Землі вважали їх божками, або маленькими боженятками, або просто – янголятками. І настав час, коли янголятка виросли та отримали від своїх батьків дозвіл дізнатись про своє призначення, але для цього треба спуститись на Землю. Вони дбайливо готувались до того дня дедалі більше набираючись терплячості, впевненості, сміливості і звичайно яскравості та чистої дитячої наївності.

І коли настав очікуваний день, вони,  як завше, прокинулись, поснідали батьківської любові тай рушили в дорогу.  Та Грім  на радощах не втримався і по старій звичці загримів, але вже геть не по-дитячому. Звук розійшовся далеко за межі хмар на яких вони пливли. Хмари з переляку розбіглись по різні сторони саме тому Блискавка у всій своїй сяючій красі, але без підтримки Грому вдарилась об Землю і зникла. Грім тільки те й робив що ойкав відлунням між скель, то слабше то голосніше, та подружка не озивалась. І хоч він уже був дорослим, мужнім та  настала мить, коли спинився коло Примарного каменю, сів обпершись на нього рукою тай заплакав. Його сльози були схожими на краплини Дощу. Так само розбивались об землю на шаленій швидкості, розприскуючись маленькими калюжами. Раптом знайомий Вітер зашарудів між  горами та долами, дерева від його подиху стукотіли віттям, а зелене листя вмить стало жовтогарячим, а ще за мить опало. Оголені стовбури насупились в передчутті чогось невідомого, чогось страшного. Трава під ногами хлопця зімялась  сухими, маленькими снопами, квіти поскидали ніжні пелюстки тай засохли. А вже скоро Грім  сполохано, геть не розуміючи що коїться, поморгав віями на яких всілася перша Сніжинка.

– Привіт! – байдуже вигукнув він, – а ти чого тут!?

– Мене уперше відпустили на Землю.

Радісно відказала.

– Що, і тебе також?

– Ага.

– І для чого це все, не розумію?

– Ну як, для чого? От ми зараз з подружками зітчемо сніговий килимок він укриє всі простори Землі, а потім…

– Я знаю, це красиво, але холодно. Дивись, навіть мої сльози в долонях стали кришталиками.

Та коли Грім глянув на кришталеві сльози то помітив у них відображення Блискавки, вона наче застигла в них, вірніше, її усмішка. Він  було приклав кришталики до грудей в надії їх зігріти, але усі громи по природі своїй дуже байдужі та грубі, саме тому просто жбурнув ними на вже засніжену стежку, а сам подався бубонячи на край світу. Батько Грому побачивши з Небес що сталося невдоволено буркнув:  ай-яй-яй….!!!

Та не галасуй, – тихо промовила мати, – а ти яким був в юності, хіба забув?

–  Ну, принаймні, я тебе не загубив, а віднайшов.

– Він просто перехвилювався.

– І що тепер буде?

Втрутилися в розмову батьки Блискавиці.

– Та нічого, –  зауважив тато Грому, – щось придумаємо, правда, ще не знаю що.

– А давайте, – запропонувала мама Блискавки, – нехай, ті, хто першими віднайдуть кришталеві сльози…

Тільки я вам не скажу що саме, бо вони домовились про нове диво, яке от-т мало статись на Землі.

А  кришталики поки закуталися в пухкенький сніг в очікуванні дива. Дива довго не було, дуже довго, у людей  навіть зникла віра у тепле майбутнє. А може  так було заплановано, адже випадковостей не буває, усе стається для чогось, бо саме так на Землі уперше  настала Зима. І з рештою,  інакше Грім та Блискавка не опустилися  б з Небес на Землю, наче сніг: на двори та на дворики, на ліси та лісочки, на поля та полечки…

Невже це правда!? – Захоплено вигукнула Іриска в такт з

 

дзвоником, то вчитель певно й не почув запитання дівчинки, котра квапливо збирала усі свої речі аби скоріше вийти з класу. 

 

Перша частина казки, друга частина, далі буде.

 

Світлана КЕДИК

Світлана Кедик

Я нестандартна   у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене  тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре. Живу, радію життю та дарую радість іншим. В 2012 році вийшла друком  книга жіночих одкровень  «Світ Добра». 2013 року «Світ Добра» був інсценізований в рамках творчого вечору.

Свого паперового втілення чекають кілька збірок для дорослих та дітей...

 

 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Останні пости від Світлана Кедик