Понеділок, 27 березня 2017 12:43

Коли ви останній раз дивилися на небо?

Written by
Коли ви останній раз дивилися на небо? Коли ви останній раз дивилися на небо?

Одного ранку, йдучи на роботу, мене зупинив чоловік. З вигляду напівбожевільний, старенький, з сивим волоссям, в пошарпаному одязі. Кажуть, з такими навіть бояться розмовляти – а ну ще поцупить що-небудь.

Він схопив мене за руку і запитав: «Коли ти останній раз дивилася на небо?»

Я навіть не знала, що йому відповісти. «Роззирнись кругом. Що ти бачиш?» – спитав він мене.

Першим моїм бажанням було просто вихопити руку, і прямувати собі далі, але слова старенького зачепили мене. «Ну що я бачу? Місто, людей, вирує життя.» – така була моя відповідь. «Згоден. І все?» – якось розчаровано запитав він. « Ну…» – я задумалась. Дійсно. Хоч і весна надворі, а якось сумно, похмуро. Люди в темному одязі, переважають чорні та сірі кольори. Без усмішок, кудись поспішають. «Куди, куди – на роботу.» – подумала я. Ось пройшов чоловік сварячись з кимось по телефону. Теж без усмішки. Хоча хто усміхається коли з кимось свариться. Я стояла і дивилась на перехожих. Всі заклопотані, нахмурені. Автомобілі – як безликі привиди, проїжджають мимо, і через затоновані вікна не видно хто там. І тут мій погляд здійнявся вище. «Ооо! А тут веселіше!» Справді… Пташки весело щебечучи, перестрибували з гілки на гілку, дерева потроху оживали від довгого зимового сну. І тут погляд метнувся ще вище. «Яка краса!» – мимоволі вихопилось в мене. Небо… Неймовірно блакитне, з маленькими білосніжними хмаринками. Вони поволі та якось статечно пливли собі по вражаючому кольором небу. Поволі… Дійсно, а куди ж їм спішити? А нам куди? Пригадалась чомусь фраза «Спішити треба повільно». А небо було просто… та слів немає таких, щоб їх описати.

«Ось бачиш.» – мовив до мене старий.

Я всміхнулася. Вперше за останні декілька днів. І подивилася прямо у вічі старому. Його очі були такого ж кольору, що й небо над нами. Небесного. І якщо можна так мовити вони усміхалися до мене, і не тільки до мене, а до всіх – до перехожих, до калюж, до дерев, до пташок. Його усмішка була щирою і відкритою для всіх і кожного.

«Дякую! – промовила я до старенького, – дуже дякую!» «Тільки не забувай підіймати очі догори» – порадив він наостанок і пішов далі.

 

Цілу дорогу на роботу і цілісінький день на роботі я усміхалась. Хочете вірте, хочете ні, але люди всміхались мені у відповідь. І я хочу запитати тебе, читачу, – коли ти останній раз дивився на небо?

Тетяна Орос

Тетяна Орос

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Latest from Тетяна Орос

More in this category: « Занадто холодна