Теплом із крові, рвучкістю еритроцитів до життя, ламаєш темні плями чорного в червонім щоб білий пломінь породив нові тільця. Взаємодія світу, взаємодія втіхи, безглуздості до міри чаши сповненої болем. До дна впиватись нею будеш за для Любові. Не ЖЕРТВА ти, і люди не ТИРАН, лиш віддзеркалення твоїх чеснот малюють дивну грань між раєм пекла та пеклом раю – помираю. І світ за мною мре. Усе живе мелькне вдосвіта життя. І вже ні пекла ані раю я не маю, і не маю вже СЕБЕ.
Коли бентежний корінь виправдань і зла толочить честь за спиною у гідності без поруху, і без вагань. А ти, немов вода з криниці Істини течеш, зливаєшся у ріки джерелом Добра. Пробираєшся крізь трубопровід парканів, через фасад турбот щоб витекти у кожнім крані… людських чеснот. Вони малюють дивну грань між раєм пекла та пеклом раю – воскресаю. І світ за мною ожива. Усе живе за для життя. І вже ні пекла, ані раю я не маю, і не маю вже себе. Але живу, Любов’ю розтікаюсь плекаючи тебе у НАС.
– Не час…
– Не час, а вічність породила суть.
– Тож змилуйся.
– Нехай ЖИВУТЬ.
Несуть покрови світу до вівтаря… а кажуть – БОГ.
Не Ж_ЕРТВА ти, і люди не ТИ_РАН, лиш віддзеркалення твоїх чеснот.
Світлана КЕДИК
