Ніч здирала одежу  мокрими краплями дощу

торкаючись тіла стікала між проміжком дотику й часу –

далі, далі,  далі… у мокру, у хтиву, у  ту глибину,

що звивалась і пити давала із себе мов з чаші.

Червневий ранок лягає на ліжко, обіймаючи прохолодою мої голі стегна. А далі розходиться по всьому тілу та примушує мене тулитись до нього.

Не одягай мене, дай насолодитись дотиком неба торкаючись тебе. Вдихати запах знайомого поту, що зі  твоїх впрівших плечей розпалює мої щоки  –  дай.

Як мені…

Як мені скласти пазли тутешнього світу того, що поза часом виміру, скласти так, аби вийшов континент Любові з великої літери? А читаючи  Слово Ти, сповнений втіхами, відчував мене зсередини, з глибини. Як кожного разу, коли ми голими мірами міряємо миті дотику підсуваючи пазл до пазла!