Авторська проза (17)
Коли бентежний корінь виправдань і зла толочить честь за спиною у гідності без поруху, і без вагань. А ти прострочена, немов чиєсь питво, вливаєшся у суміш варварства теплом.
(на однойменну картину Енріке Сімоне)
1
анатомія вчить що життя – часова патологія
і нервові скорочення – ще не життєві ознаки
вітер часу призводить до невпорядкованих рухів
що сприймаємо ми за набір операцій і дій
Сотні промовчаних слів. Іноді вони повторювались. Іноді я їх записувала, але найчастіше мовчала з Тобою.
У долонях земних звершень крізь призму каяття стиха шепочеш мантру про життя на плечі у смерті…
У паводку бентежного зізнання здійнявши вир і круговерть… життів тоді, як небо розривалось від пізнання ідей людських у всесвіті миттєвостей і мрій.
Ідея "Українського письменника" видати прозу Васила Горвата підштовхнула до аудиту чи що. Серед друкописів натрапив на текст, написаний давно-давно, у минулому тисячолітті, за позаминулої епохи.
"Ти нічого не роби, просто слухай.
– Чому Ти завжди малюєш листя жовтим?
– Я не малюю, а розпорскую – перебовтаю фарби: жовту, червону та коричневу, закручуся-заверчуся вихором... А насправді, я просто люблю. І не дивно, що мені хочеться одягнути Її у золоті шати нестримного почуття.
– То Твої почуття багряно-жовті?
– Жовтогарячі...
Хочеться тиші і спокою…
Не чіпай мене, йди собі.
І Сину покланяючись здираючи нескориму долю із рук життя, через пекло та в Рай. На колінах, повзком за маревом снаги без крові і жаги смерті, але – ВОЛІ. Волі від себе, від болю, від долі… усвідомлення призначення свого і безвиході змінити ціль буденності на заміну … на заміну…
More...
Якщо ти хочеш змінити світ, то починай із себе. Проста істина.
Безліч риторичних питань відповіді на які не дають вільного видиху – минулося, все добре. Але за час минання проблеми, що живе у власному тобі, свідомість дивним чином викарбовує слід в історії… а тоді, десь, колись, потім… хтось надумає створити пам’ятник загиблим героям Української Національно-визвольної боротьби від кримінальної окупації.
«Всупереч усім законам Любові на моїх руках щойно перестало битись ще одне серце…
Але не це Мене вбило. Мене вбив погляд заплаканої жінки. Виявляється, люди плачуть. А Я і не знав. Я думав, що у Моїй Абсолютності немає нічого окрім сміху, вдоволення, радості і щастя.
Я сьогодні з’їхала з глузду, і вчора, і завтра…
Невиліковна суть бентежності зриває останній дах з моєї непоголеної голови. Дивна абстракція світу тече крізь плин віків… просто хочеться плакати.
Роздираючи плоть Мого Імені у Феміді думок земних потрясінь без часу у миті безвимірній глаголить Дитя: