Авторська проза (34)
Присмак насиченої серцевої недостатності, у повній мірі і дуже достатньо відригував минулий день…
Остання
Може би опустився сніг серед білої пітьми,
зачепив краєм даху низини наболілих ран,
де ще вчора босими ходили ми
й не вірили чужим, запиленим слідам.
А, може, сніг би сів скраєчку там…
Вижити
І вмерти.
Розкинути сльози крізь простори болю без відчуття ненависті до Того, котрий прирік на страждання. Приречена у безпам’ятцві мовчки… стиснути зуби і мовчки проковтнути гіркоту реальності.
Дозволь мені впасти траєкторією ображеного світу.
На себе.
Дозволь викликати біль натщесерце й померти не від нападу.
…ще ненароджена мрія живе в утробі. Живе і марить дотиком до реальності. До занурення, до пірнання у глибокий світ людськості. Але де його знайти?...
Зникла задума манила мороком.
Білим мороком сповненим снігу.
Снігова пітьма ховала ще незвичну, але таку дорогу весну – хотілося щирості.
Різдво малює візерунки спокою. Щодня.
Щодня незалежно від заметілі за вікном, чи дощу настає тепло нової доби, тої самої Зірки, яка споконвіку осяює шлях виміряний часом. І коли мені зауважують парою тисяч я мовчки усміхаюсь, бо добре знаю – релігія спокутує мовчання.
Біль у спині аж надто відчутно подразнює мозок. В голові гудить, пече, стискає. Я прикладаю до скроні спокій. Він зменшує ризик інсульту душі, яка загубилась в капілярах тіла й до найтонших нервових закінчень тіпає серце.
Ні.
Не хочу.
Не буду.
Не можу.
Мушу?
Ні.
Хочу.
Буду.
Можу.
Не мушу!
Ванна збовтує вечірні години краплями вологи. І хто б міг подумати, що вода може заспокоювати. Чи то випиваєш її, чи занурюєшся у неї ефект однаковий – насолода.
More...
Сьогодні не спати. Ця ніч народжена днем для пристрасті.
Бачиш як воно – Ти мовчки сидиш на своєму камені Абсолюту і споглядаєш, як МИ тут будуємо своє особисте Пекло, тут – прямісінько посеред Раю.
Мало змісту для буденної порожнечі. Тисячоліття ідей плюндрують суть життя. І вже не творіння і вже не творець, а звичайна людина, навіть вже не вінець.
Тиха, оманлива ніч засопіла на моїх оголених колінах. Обійняла пасмами сну і вирієм мрій, крізь плин спокою, повела краплями дощу у мерехтіння зірок.