Авторська проза (36)
Час вигорати з приводу і без – минув. Опало листя осінньої наснаги, його не підбереш. Отак згниє під снігом тамуючи спрагу вологим відчуттям живлення, бо таки стане добривом для найслабших критеріїв свідомості. Чиєї свідомості?
Остання
Може би опустився сніг серед білої пітьми,
зачепив краєм даху низини наболілих ран,
де ще вчора босими ходили ми
й не вірили чужим, запиленим слідам.
А, може, сніг би сів скраєчку там…
Вижити
І вмерти.
Розкинути сльози крізь простори болю без відчуття ненависті до Того, котрий прирік на страждання. Приречена у безпам’ятцві мовчки… стиснути зуби і мовчки проковтнути гіркоту реальності.
Дозволь мені впасти траєкторією ображеного світу.
На себе.
Дозволь викликати біль натщесерце й померти не від нападу.
…ще ненароджена мрія живе в утробі. Живе і марить дотиком до реальності. До занурення, до пірнання у глибокий світ людськості. Але де його знайти?...
Зникла задума манила мороком.
Білим мороком сповненим снігу.
Снігова пітьма ховала ще незвичну, але таку дорогу весну – хотілося щирості.
Різдво малює візерунки спокою. Щодня.
Щодня незалежно від заметілі за вікном, чи дощу настає тепло нової доби, тої самої Зірки, яка споконвіку осяює шлях виміряний часом. І коли мені зауважують парою тисяч я мовчки усміхаюсь, бо добре знаю – релігія спокутує мовчання.
Біль у спині аж надто відчутно подразнює мозок. В голові гудить, пече, стискає. Я прикладаю до скроні спокій. Він зменшує ризик інсульту душі, яка загубилась в капілярах тіла й до найтонших нервових закінчень тіпає серце.
More...
Ванна збовтує вечірні години краплями вологи. І хто б міг подумати, що вода може заспокоювати. Чи то випиваєш її, чи занурюєшся у неї ефект однаковий – насолода.
Бачиш як воно – Ти мовчки сидиш на своєму камені Абсолюту і споглядаєш, як МИ тут будуємо своє особисте Пекло, тут – прямісінько посеред Раю.