Авторська проза (29)
Зникла задума манила мороком.
Білим мороком сповненим снігу.
Снігова пітьма ховала ще незвичну, але таку дорогу весну – хотілося щирості.
Різдво малює візерунки спокою. Щодня.
Щодня незалежно від заметілі за вікном, чи дощу настає тепло нової доби, тої самої Зірки, яка споконвіку осяює шлях виміряний часом. І коли мені зауважують парою тисяч я мовчки усміхаюсь, бо добре знаю – релігія спокутує мовчання.
Біль у спині аж надто відчутно подразнює мозок. В голові гудить, пече, стискає. Я прикладаю до скроні спокій. Він зменшує ризик інсульту душі, яка загубилась в капілярах тіла й до найтонших нервових закінчень тіпає серце.
Ні.
Не хочу.
Не буду.
Не можу.
Мушу?
Ні.
Хочу.
Буду.
Можу.
Не мушу!
Ванна збовтує вечірні години краплями вологи. І хто б міг подумати, що вода може заспокоювати. Чи то випиваєш її, чи занурюєшся у неї ефект однаковий – насолода.
Сьогодні не спати. Ця ніч народжена днем для пристрасті.
Бачиш як воно – Ти мовчки сидиш на своєму камені Абсолюту і споглядаєш, як МИ тут будуємо своє особисте Пекло, тут – прямісінько посеред Раю.
Мало змісту для буденної порожнечі. Тисячоліття ідей плюндрують суть життя. І вже не творіння і вже не творець, а звичайна людина, навіть вже не вінець.
Тиха, оманлива ніч засопіла на моїх оголених колінах. Обійняла пасмами сну і вирієм мрій, крізь плин спокою, повела краплями дощу у мерехтіння зірок.
Оточуючий світ з присмаком полуниці розірвав ранок зливою – червень. Розмахом у півгодини, кличем через день, намалював бажання минулого колами стиглості – смачно, соковито, терпко, часом кисло, але приємно.
More...
Перевертні одиноких задум методом спокою втілюють бажання без частки «не».
Коли чай застигає у склянці, а столик упівніч жене останні краплі вологи, засинаючи, ти з осердя денного тепла напівсвідомо вимикаєш лампу чуттєвості – спиш.
Коли бентежний корінь виправдань і зла толочить честь за спиною у гідності без поруху, і без вагань. А ти прострочена, немов чиєсь питво, вливаєшся у суміш варварства теплом.
(на однойменну картину Енріке Сімоне)
1
анатомія вчить що життя – часова патологія
і нервові скорочення – ще не життєві ознаки
вітер часу призводить до невпорядкованих рухів
що сприймаємо ми за набір операцій і дій