Нове науково-популярне видання Ігоря Царя «Україна прабатьківщина людства» видане у Львові тиражем 10 тис. примірників у вересні 2018-го.

Шкляр… Не боюся зізнатися в тому, що не прочитала жодного його роману. Я знала про що ці романи, про кого, як написані, ніби давно їх прочитувала.

 

Погодьтеся, не кожній легенді щастить матеріалізуватися. Чимало з них сьогодні, коли з вуст у вуста їх уже не переповідають, отримують життя хіба на сторінках краєзнавчих книг. А от героям синевирської лавсторі – пастуху-верховинцю Виру та дівчині-горянці Сині в цьому сенсі пощастило: їх увіковічив у дереві відомий закарпатський скульптор Іван Бровді.

***

Жахливий світ по той бік наших вікон,

здається не реальним і чужим…

Чи може ностальгую я із віком,

а чи займатися не маю більше чим…

Але вгляда́юсь довго і, змовчавши,

я напишу оці рядки собі:

хіба життя – це дві і різні чаши,

хіба Господь когось та й розлюбив?

І розділив на бідних і багатих,

на можновладців ситих і бомжів.

Жахливий світ не дозволяє спати,

і коле в серце, як мільйон ножів.

Усе що треба, все що тільки треба –

це повернути кожному своє,

щоби за вікнами прозоре було небо,

таке, яким насправді воно є…

18.08.19.

 

***

Я не́христ ваш

і ваш священний хрест,

бо сплю під лавкою, живу ніде.

Не знаю, що таке the best,

і не герой якогось аніме.

Я просто лист,

який в долонях хтось затис,

і жме до віділення соку.

А я ще дихаю й рахую крис,

які приспались біля боку.

Я амнезія ваша,

без магнезії.

Я ваш синдром НЕчуйності і зла.

Я привид вашої агресії ,

росту без вашого тепла.

І …. дичавію,

у руках міліє,

Та подих мій такий же, як у вас…

Лишень я горбитись не вмію,

і небо мій іконостас.

Я нехрист ваш,

і ваш маленький зріст,

Моя протягнута мала долонька

маленький міст, тоненький міст.

Я син ваш, певно, або донька.

15.07.19.

 

***

Боюся блискучих осель і пе́кла,

про яке розповідала моя бабуся.

Вона розказала, що якийсь лелека

приніс мене в кожусі.

Приніс, і залишив під її порогом,

а сам повернувся у теплі країни,

до блискучих осель, не таких убогих,

Що складаються із однієї жердини.

Ніколи не бачив у небі лелеки,

Мене, як могла, так втішала бабуся,

але і вона пішла десь далеко,

сказала в останнє – не повернуся.

Мабуть потрапила до пекла.

казала, що це неминуче…

Мені здається, що отой лелека

Певерне її, бо я скучив…

19.08.19.

 

***

У віконці, якому сто років,

я намальова, як принцеса,

яка не ходить до школи,

не робить уроки,

а чекає свого кортежу.

Чекає принца і манну з неба.

Не манну, краще цукерок…

А може свіжого пахучого хліба

гарненьку сукню, нову без дірок.

Коли я виросту, напевно завтра,

чи коли-небудь, я пригадаю

оце віконце і стару ковдру,

про те, як принца я виглядаю…

22.07.19.

 

***

Я пам’ятаю тільки дим

та лячні постріли назустріч.

Я заздрю певно тільки тим,

хто чує звуки милозвучні.

Жене лиха година всіх,

і нас, що до землі прилипли,

подалі від солодких примх,

що ми до всього уже звикли.

І під дощем, і під вогнем

не нарікаємо, не плачем…

Життя втікає білим днем,

нас обкрадає, наче.

Невинні випрамля тіла,

єдиним вдохом дорожили.

Я бачив, як мій друг злітав

у вись, шукаючи могили.

І як він падав, і стогнав,

ковтаючи колючий дим.

Він помирав, та я не знав,

що помираю разом з ним…

19.08.19.

 

 ***

Ці очі, як бивні могутнього звіра,

чи биті дзеркальця Венери..

Оце безпритульство б’є струмом по шкірі,

а поряд нова зародилася ера.

А поряд багато багатих, обжитих,

і ситих, і вдягнутих в неабищо́.

Чи гріх, що ми бідні і просто не вмиті?

Ми кимось засудженні, скажіть лиш за що?

Ці очі – гранати, це очі, як міни,

осколками ранять живе й неживе.

І розпач, як вибух, впирається в спину,

венерине дзеркальце, бачте, криве…

22.07.19.

 

***

Як косоокому архангелу,

мені не бути в піднебесній.

Тепер я знаю, що крім ангелів,

є божі душі підколесні.

З брудними нігтями і в сажі,

розорені й побиті градом.

Уже з малого кожен скаже,

як «відчепися» буде матом.

До чого в цьому світі мудри,

дієслова, слова з Писання?

Все зайве, бо вони манкурти* –

всі відповіді без питання.

То ж радше викупитись в Бога,

прийняти вічне заслання́,

бо інша не легка дорога –

брести по світу навмання.

Я косоокий був архангел,

колись я втратив піднебесну.

Тепер шукаю я неангелів,

дрібненькі душі підколесні…

22.07.19.

(манкурт – людина із стертою історичною пам’ятю)

 

***

Я хочу йти, я хочу бути з вами,

я хочу відпочити біля вас.

А пил сіда густими валунами,

Чомусь життя втрачає свій окрас.

Може воно зарите, як копійка,

у сміттєзвалищі, де пластик і картон.

На моїх щта́нцях не застібується змійка,

а майка без позначення «котон».

І майже без підошов черевики,

а ще не знаю хто мої батьки…

Я хочу йти, бо щастя є велике,

я йду в смітті шукати копійки́.

22.07.19.

 

***

Така тверда оця земля,

тверда, як стержень азобе*

без мене хтось його спиляв,

земля не впізнає себе.

Не впізнає вона й мене,

бо жалюгідне я дитя,

бо навіть вітер обмина,

бо я не знаю відчуття.

Та я твердіше азобе,

твердіше матінки-землі.

Лиш серце знає, що живе –

воно не чує зайвих слів.

Воно не знає, що росту,

що маю декілька зубів.

Я знаю істину просту –

мене цей світ таким зробив.

Хтось стержень озобе спиляв,

і, бачите, його гризу…

Дрижить в мені оця земля,

і хмари я топчу внизу.

24.07.19.

 

***

У краси є маленькі зернятка і квіти,

у зерняткові є мерехтіння роси.

Ну, а квіти – це всі, що народжені матір’ю, діти,

і тримають вони зледеніли земні полюси.

На плечах їхніх майже розбитий і вічний

Єванге́лівський довгий, Но́єв ковчег.

І всміхається їм перехожий і кожен зустрічний,

а в отвіт* загораються вогники їхніх очей.

Йде така боротьба, є немислимі втрати і болі –

розтає біла Арктика, і не стане колись полюсів…

А краса, як і діти, приналежні до божої волі

збереже нам життя із зернятком маленьким в руці.

25.07.19.

 

*отвіт – у відповідь (застар.)

 

 

***

Боженьку, візьми, своє ягня загублене.

Воно врятоване, дивись!

Ціле, здорове й не поскубане,

та й на мене, Боженьку, не злись

Я шукала скрізь його і всюди,

ноги об каміння до крові збива,

а назустріч йшли щасливі люди.

Я дивилась на твої дива.

Боженьку, візьми ягня і радуйся,

твоє слово повниться в тобі.

Хай твої ягнята до одного знайдуться,

хай не будуть зайвими в юрбі.

Припаду до ніг твоїх та помолю́ся –

Я ягня твоє, мене знайди…

Я нічого в цьому світі не боюся,

як і ти…

16.07.19.

 

*** 
І те і інше не моє.
Те що моє – не маю.
Стою у черзі, роздає
Бог милостиню тим, хто скраю.
Перехрестися, а ти чий?
А ти чия? Нічиї…
Без примх, без ласки і без мрій, 
ми вигнанці, чужії.
І те і інше не для нас,
і те що наше - ми не маємо.
Ми вбиті в землю, навіть час
нас виганяє, знаємо.
Ми зайвого давно зреклись,
і пам’яті народу свого.
Нам в шкіру докори вп’ялись,
тому такі убогі
навколо нас поля й річки.
Ніщо не переважить…
На тілі нашім сорочки́ - 
це все, що нам належить.
16.07.19.

 

****

Руки і ноги відкриті.

Невмита,

як рослина в засушливий рік.

Без матрацу, подушки й корита

від народження і повік

вільна в злиденності.

Хаос митарств…

Що ти сьогодні попросиш, мила?

Кірку чи чоботи, декілька пар

теплих шкарпеток і мила…

Довго баюкаєш перед сном

ганчірку,

на якій ледь помітні квіти і голуби.

На губах пересохлих

кірка.

Потріскані, ніби чиїсь відтято голови…

Руки і ноги побиті.

Чи сита

твоя вщент понищена світла душа?

Стукаєш в двері до Великого світу,

бо не маєш ключа…

15.07.19.

 

 

***

Бачиш, я плачу вікнами дому,

дому, який був розбитий гнівом.

Плачуть так грози, покликані громом,

приречені жити без дива.

Злякана, бита, і кинута людям,

мабуть втрачаю свою оболонку.

Знаю, що є десь якесь правосуддя,

ві́даю правду я тонку.

Знаю, і впевнена, що не винна.

Чуєш, мовчу про те, що я чую.

Бачиш я плачу, бо я дитина.

Бог мої сльози рахує…

14.07.19.

 

***

Що ми знаємо про естетику,

що ми знаємо про красу?

Є куточки брудної етики,

десь без етики, унизу.

Є місця, красою не займані,

є життя, яке ледь живе.

І є погляди громом пірвані,

та у дзеркало вшиті криве.

І не біль, а суцільна пляма –

нема слів, де краси нема.

і сміттєву вирощують яму,

що красу величають дарма.

І годують себе на звалищі

найпрекрасніші діти людей.

Тут краса – це миттєве згарище,

тут могила високих ідей.

В благодаті лиш небо чисте,

й кришталеві зіниці очей.

Тут не з’являться благовісти,

бо їх мотлох брудний спече.

Але важко, судити важко

цю агонію псевдожиття.

Що краса? Це прозора пляшка,

у яку залили буття…

14.07.19.

 

 

 

Пройшовши вздовж і впоперек весь світ,

До отчих повертаюсь я доріг,

І хоч мене давно не було вдома,

Все рідне тут, до болю все знайоме.

(Василь Густі «Батьківський поріг»)

«Виноградів літературний» –  нехитра назва, така що не вимагає глибокого задуму та викриття несподіванок. Проте, єдиною беззаперечною несподіванкою є те, що Виноградівщина таки має представників літературного слова.

У Вилоцькому культурно-просвітньому і духовному  центрі «Червона калина» відкрилася виставка Заслуженого працівника культури України, фотокореспондента газети «Прикордонники України», визнаного професіонала художньої фотографії, прапорщика Григорія Петровича Кравця (4 травня 1936 – 13 жовтня 2004 ).

Переді мною фото, просто фото декоратора Марії Пішпекі з м.Виноградів… Але за ним є історія життя молодої людини другої половини ХХ століття, яке перегукується з історією розвитку кераміки району.

Вижити

І вмерти.

Розкинути сльози  крізь простори болю без відчуття ненависті до Того, котрий прирік на страждання. Приречена у безпам’ятцві мовчки… стиснути зуби  і мовчки проковтнути гіркоту реальності.

ІV-ий літературно-мистецький фестиваль молодих авторів «Карпатський Пегас-2018» у Виноградові зібрав багатьох відомих поетів і прозаїків, запрошених зі всієї України гостей, шанувальників творчості, майстрів пера і слова та молодих авторів-початківців.