Лист із раю

«Привіт, мій дорогий друже! Дозволь і далі називати тебе так. Вибач, все так раптово обірвалося через злощасний випадок…
Пробач, мені прикро через мою відсутність, через те, що такий довгий час не давав про себе знати. Тут інший світ і… я звикаю. Це не легко, повір. Хоч кажу тобі не через труднощі, а стараюся якось і щось пояснити. Та які пояснення! Це масове переселення душ зчинило протяг, тому навіть тут у раю, не затишно. Не затишно ще й тому, що не знаходжу того, що стало просто необхідним – твого голосу, сміху, поезії… Раніше мої дні ознаменовувалися одним твоїм словом і життя переверталося з ніг на голову. Тому я злякався. Це був страх втратити рівновагу чи навіть вагу. Я готовий був притискатися до землі і повзти, аби не відірватися від ґрунту. Не знав, що це відчуття без болю. Тепер знаю, бо пережив найстрашнішу біль – смерть. Я мав пройти це, бо це моє життя. Не дорікай собі ні в чому. Твої пророчі сни були моїми. Ти надто тонко, друже, відчуваєш все. Надто! Я здогадався про це досить рано, як і про те, що закохався. Я готовий був воювати, боротися, захищати,  але не закохатися. Ця боротьба точилася як зовні так і в середині мене. Я боровся ще й з власним серцем. І раптом стався вибув, ціла низка вибухів. Земля була гаряча, небо холодним. Воно дивилося на мене зрадницько і мовчало. Мовчав і я, нерухомо лежачи на землі. На тій землі від якої боявся відірвати стопи, щоб політати… разом з тобою. Шкодую за одним, що не встиг тобі сказати: «люблю», не встиг зізнатися собі у цьому і побути хоч коротку мить щасливим.
PS
Пам`ятаєш свої слова: «Люблю квіти, особливо живі…» Люби їх, оті живі і яскраві. Тут у раю їх не буває.  А вони тобі так личать… Ти незрівнянна, як сама любов.

Валентина Костьо