Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/models/item.php on line 877
Вівторок, 23 березня 2021 21:18

Черепки

Додала
Черепки Черепки

В шматочках ламаних кераміки

згорає погляд гончаря…

В.К.

***

На горбах черепки поламали зуби,

побили боки́, загубили зброю.

Потріскані від вітру старечі губи

пахнуть чужою кров’ю.

Із роду в рід, із глини в глину…

Боїться Мойсей перебивати.

Черепки радять – жити без упину,

і не боятися помирати.

Мойсей мовчить, болять порізи,

горби кривля́ються беззубі.

Чужі помилки́, як зубці кризи –

тріщини на глеках грубі.

Хіба імпланти… Нова стихія…

Стихають крики, рипить драбина.

Надгорбний вітер несе надію

із роду в рід, із глини в глину.

 

***

На березі каоліновому, як великі риби,

розпотрошені рештки червоних посудин.

За крок – кам’янисті затвердлі глиби,

і хвилі, мов пі́рвана сітка судин.

Агонія слабкості, зона відчуження. Зниклі

ровесники світу і часу – билин.

Розбиті уламки фортець, як чудовиська ікла

на площині  живописних картин.

Стираються форми. Де мікро? Де Макро?

До купи збивається уйма теорій…

Гарячі, як полум’я, виблідлі чакри

провисли видінням над морем…

 

***

Про́жилки стягнуті, скручені в мо́туз –

глина червона спікається в чорну.

Експерименти над формою входять у моду,

і наповнюються попкорном.

Глина червона, як паспорт, засвідчить –

нас охопила псевдомолитва.

Що не вбиває нас, певно, калічить,

перетворює в злитки.

Знову ми певні, що далі космічні

зовсім без пилу, йдемо́ на угоду,

тільки сміється фатально й цинічно

форма, що вийшла із моди…

 

***

Людина – пам’ятка да Вінчі,

Людина – черепок обпалений.

Пісні, абетка, сни, як притчі,

печера у Землі віддалена.

 

***

Х-фактор над фактором Y,

над повсякденністю – межи пластики й ліній.

Двулике зображення одного Мі́хри*,

краєчок о́бразу на поливі синій.

Так царство небесне народжує милість,

дзвонами креше глиняний посуд.

Побиті, побиті! А чи так безсилі?

Безсилі! – вигукує о́суд.

У рамці портретній із чорною стрічкою

фальсифікат із монограми:

«Х + Y» зависає табличкою,

і, здається, догори ногами.

 

*Міхр – герой вірменського епосу

«Сасна црер» («Люті сасунці»), Бог сонця

 

***

Як позбавити людей фатального згину?

Як вижити кожному у цьому білому світі?

Вивчити мову свою солов’їну,

черепки позбирати, ворогом биті,

зліпити дбайливо стару посу́дину.

Вона ж бо з руїн, вони ж бо країна!

Не переплутати «ро́д[і]ну і роди́ну

та пам'ятати, що ти людина.

 

***

У замках теракотових б’ють дзвони,

у глиняних чашах щось порожньо.

Хитаються мармурові колони.

Впасти можна…

В потоках, що розривають русла́

каламутне небо і риби, як зорі,

позбавлені сонця і зла,

вичікують пори́…

Коли замки впадуть, дзвони умруть,

чаші глиняні поб’ють мечі,

ріки наповнить ртуть.

До втечі!

Готуйся, або помри в теракотовій щілині

без мембрани озонової злетиш.

А зорі отрутно-сині –

фетиш…

 

***

В гладишку із відбитим дном

сідало сонце пурпурове.

Потвора з вогняним горбом

з’їдала тишу вечорову.

Упало й випало крізь дно,

з боками-вм’ятинами спла́сло.

Не схоже на ядро воно,

та божевілля в ньому згасло.

Пащека схожа на таріль,

зубцями писаний орнамент.

Глади́шка народила біль,

глади́шка впала на пади́мент*

Як по наказу голова

Хрестителя – для Соломії,

як гетьманівська булава

во времена лихії.

*падимент – тут у значенні основи

 

***

Сліпому незримо, глухому нечутно,

а глиняний череп спалив очерет.

Торкаючись тіла – погру́дно

крокува́в уперед.

Ріка заблищала, сліпий та й прозрів

у прожилках тонких матерії світу,

де глина є розум, а зору нема.

Молозиво зірки нагріте

тримав…

Долина прилащилася, як вдова,

здалося глухому, він чує серцем...

Той очерет згорів, як дрова́,

як самокрутка між пальців.

І все… не знайшлося бодай землі.

Та що землі? Вона безпутна…

Глиняний череп зомлів,

торкаючись тіла погру́дно…

 

***

На грубих плитах всічки курті*

глевкі вчиняє рівчачки,

як качечки і лапки курки,

а то, як сплющені зрачки́.

Ці письмена на глині вільні,

як теракотова площи́нь.

Яка ж історія повільна!

Панелька з декількох вощин,

краплини меду та нектару –

кристалізовані слова.

І гончарі, і медовари.

Табличка глиняна…

*всічки курті – насічки короткі(діалект)

 

***

Корів доїли, па́сли на лу́ках.

Місили глину, палили го́рно.

Все змінилося від факту злуки,

і виглядало, як порно.

У куточках очей павутиння:

що сліди, що сльози – самії…

Земля хо́взалася під ногами гли́нням,

як гадюки і холодні змії.

Рекрутува́ли, репресу́вали, били

черепки найменші, що в бездії.

Про що мовчали, зате й судили

козлики, козлики – лиходії.

Це виглядало страшніше порно –

і факт, і фактор місили глину.

Жагучу помсту готує горно,

як би ж хто дров йому підкинув…

 

***

Вони сміялися і боялись,

їх потоптали перепела*.

І бур’яни над ними буяли,

і їла душу омела.

А заздрили перекотиполю,

вчувався їм прибій.

У черепків немає болю,

як у дерева – сухостій.

Принципів нема, ні шкоди –

така собі руда земля,

навіть не гірська поро́да,

зрадлива до́ля...

Тому сміялися і боялись

втирати сльози із чола.

По них, як коні, гарцювали

перепела…

*перепела (рос.) – перепілки

 

***

Плач Єремії. Порожній го́рщик,

у кухлі краплина води.

Хапають повітря крила дощів,

і сухі пелюстки всюди.

Плач, Єреміє! Тужи, служи́…

Храм не дає надії.

Даремно пив із калю́жі,

там водилися змії.

Порожній горщик б’ючи,

(розбив, бо порожній)

твої соратники, не знаючи,

впізнали тебе, подорожній.

І склали у верету уламки-черепки́,

викинули край доро́ги.

Рі́дко, зовсім рідкі́

промені вибились догори́...

 

***
Витягуючи довгий шерд*,

як із лона дитину,

хмари вибилися із черг,

гори поповзли в долину.

Билися на арені бики,

оголені, наскальні.

А може то були чоловіки,

засмаглі, брутальні.

Змагалися поглядами жінки –

шерд, як дитина,

просив молока навколішки

перетираючи пуповину.

Його накормили, його вдягли,

додали до реєстру.

Визначили, коли

він був частиною пієсти*…

*шерд – в археології – черепок, фрагмент гончарного виробу.

*пієста – ступа, ступка (латиш.)

 

***

Скаженіють вітри, безсилля

розбиває, як амфору небо.

Рве дерева, як сухожилля

горн без себе.

Втікає, як перекотиполе

безпола теракота.

Життя її видноколе –

глиняна скорбота.

Розчахлі дерева, грім

відгукується прови́дцем.

Збирає черепки анонім,

анонім-Ніцше…

 

***

Сузір’я міряли багатство,

скарби на плоті, на черені́.

Сміялися люди, сміялося панство,

а чи й безглузді вони, дурні.

Збирали золото усе до купи,

Ховали в глечики, у гладишки́,

і дзенькотіли у глині звуки.

Смички.

Раби повстали, пани втікали,

побились глечики і гладишки.

як і раніше зірки палали,

скарби збирали у мішки…

 

***

Траншеї, і риба, як  огірок,

до глини земля переселилася.

Зазвичай ми викидаємо із казок

черепки, що побилися.

Із скелетів побитих живі ланцюги

перекладаються з плеча на плече.

Черепки, як один, без руки, без ноги –

життя собаче.

Крадуть, бо шукати не мають де,

кладуть на свої спини.

Риби, як огірок, не бачу ніде –

траншеї, траншеї з глини…

 

***

І не скажеш, що це візія,

не попередили, що вона, як плаха.

Достеменно не знає місію,

але рубає махом.

У пращурів теж забирали свободу,

(свобода лише у щурів і па́стви).

Ти ліпив із глини, бо мав роботу,

а свобода просилася на́смерть.

А граки кулеметники розстріляли,

(вці́лили, здається, у шию)

Як же крупинки твої плакали,

а ти казав – не вмію.

І кров вигорала востаннє до тла –

пил червоно-бурий,

переможеного пісню склав

у твоїй вигукував шкурі.

Пролисини-хмари ховали левів,

щоб часом не було самосуду,

і смак не відчули крові

розбещені сонцем люди…

 

***

Сірий, непро́щенй уламок землі.

Віддертий пластинками – боляче-смішно –  

з недоторканності. П’ять на чолі,

ти понівечений, грішний.

Сонце показує гладенький пупок,

новонароджене чи новоспечене.            

Земля закутує черепок,

як божевільна, щось приречене.

І йдуть покинуті діти шеренгою,

уламки живої глини-матері.

Сірі, непрощені запиленою ареною,

на дні велетенського кратера.

Ідуть і співають, здається, моли́тви

мовою есперанто.

Земля втомилася від останньої битви,

але б’ють кремлівські куранти.

 

***

Як повня, мале цвіркунисте горня

зі зламаним плечиком, кришеним вінчиком…

Бите копитом рудого коня,

улюбленець дівчинки.

З боків молоко, як Чумацький шлях,

у крихітні пори дме пустеля.

Кричить з переляку дикий птах,

і розбивається в скелю.

Відлуння ковтає повня й мовчить,

горня цвіркунисте в обіймах п’яніє:

зламане плечико ще болить,

кришений вінчик кровіє…

Плямує, як повня, і хлюпа на дні

відкрите вікно русокосе.

Дівчинка спить на рудому коні,

ховаючи в пазусі горнятко босе…

 

***

Білять червону глину.

В давнину-давню

називали раєм долину,

бо річка,

бо риба,

бо глина…

Заростали горби полином,

та як же вправно

білили глину,

червону глину…

Розписували пе́чі,

і сміялася малеча

в данину-давню…

Зацвітала калина,

і називали раєм

зелену долину,

бо річка,

бо риба,

бо глина…

 

***

Старими капканами тіні не зловиш,

не шкребчеш ні нігтем, ні дротом.

Вона уникає і мови, і змови –

колишня стара теракота.

Облиса і витерта гладко руками,

темніша зі споду, рудіша на сонці…

Обписана колом квітками й крапками,

обмита у гіркополонці.

То тінь не втікає – її переводить,

не шкребчеш ні нігтем, ні дротом.

Прилипла до спини, і спиною котить

колишню стару теракоту…

 

***

Ці пагорби схожі на старих дідів,

на старих гончарів,

на червоних крабів…

Напевно, море змило сліди

отих дідів,

отих гончарів

і врятувало крабів…

Довго в печі вогонь горів,

човни із червоних колод-дідів

причалили без слідів,

і в шароварах зійшли араби.

І кожен з них без упину лічив,

вино із глеків весь час п’ючи

і поїдаючи

червоних крабів.

А гончарі все продали,

жінок під руки повели.

Човни відчалили,

човни пливли

по пагорбах,

що як діди,

як гончарі,

як краби…

 

***

Рака відрубана товста клешня

на тарелі, як паляниця.

Цвіте біляво вишня,

і земля Опішня

вимальовує глиняні серця.

Виціловує боки глекам, горнятам,

тарілкам у свята

і святим..

Товста клешня боїться обняти

вінця, розписані золотим.

У вишнях,

білявих вишнях

гудуть, як орга́н, джмелі.

Чотири зірки дарує Вишну,

чотири райдуги навкруг землі.

Таять оману пахощі м’яти,

дитя злякалося товстої клешні.

Зірки розсілися навколо хати,

і довго слухають пісні…

 

***

Весняна манна впала на дерева

та кльоцками висить, не в’яне…

Вимішується глина гончарем,

і круг гончарний зарипить вже скоро,

кавалок глини шльопнеться на нього,

а пальці вирівняють стінки

у глечика та у тарілки,

щоб манну позбирати із дерев

та запекти в печі,

і з’їсти із горою калачів,

березовим запити соком,

ще й жити до ста років,

і відчувати смак життя так по-весняному…

Можливо щастя – це весна?

Можливо…

 

***

Ранок відкрив двері, як Троя ворота грекам,

і велетень із порогу привітався й замовк.

Сонце побачило на плоті руденьких глеків

і цілувало кожного в лоб.

Бігло стежиною, впало в плескату калюжу –

звечора дощ безпро́світку йшов.

Велетень бачив, ранок  озвучив

плюскіт і плескіт – сонце втекло.

А у дворі кінь троянський підвівся,

переполошилися краплі на свіжій траві.

Кінь попасеться, ранок сховається

у рукаві…

Сонце збиратиме глеків.

 

****

Ковшики глиняні літали, як маленькі пташата,

гніздилися у веретах, плакали перед дощем.

Трава склякала – змучена й пом’ята,

збита  вітром-м’ячем.

Усе промокло, спустіло, як на початку

схрещувались нитки, вибілювалось полотно.

У ковшиків глиняних народились курчатка,

та було це давним-давно.

Коли в підземелях гігантські раки

червоного кольору били хвостами,

 а на горах цвіли тендітно голубі маки,

 і земля не защемлювалася полюсами.

Ковшики мірялись на свята животами,

у будні рахували у дворі кіз.

Орли літали в горах парами

і ніколи не дивилися вниз.

Не дивилися вгору ковшики-пташата,

трава склякла, сиділи в ній…

Ковшики, ковшики, небожата

Чом ви такі сумні?

 

***

Він був тактильно незалежний,

стояв у кутку рудий без вух,

великий глек необережно

якось та й вихопився з рук.

Тепер каліка і потвора,

фізична старість кров всю п’є.

Але ще є одна опора,

і він ще знає що жиє.

Букет у ньому сухоцвітів

таких же мертвих, як і він…

Та заховалося десь літо –

на його денці чути дзвін.

І стоголосся й мальовничі

поля та пагорби навкруг.

А сльози збігли на обличчя,

обличчя глиняне без вух.

 

***

Латка на латці – і свита пошита.

Амфора бита

в старому кориті.

А над землею нове сторіччя –

промені висвітлили обличчя.

І руки зліпили черепки в купу.

Якби Христос мав хоча б надію…

То вголос кричав про втрату      

старенький ворон. Він же Месія!

Боліли рани, спекотна днина,

і неба площина рівнинна

стекла у амфору із черепків.

Чи пив Месія? Мабуть, поспішав…

Та звідкіля? Людей не видно,

порожня видиться земля.

Одна небога у свиті шитій

молиться за немовля…

 

***

То ніби кокони тверді із глини,

що пахнуть цвітом, дощем і сіллю,

порожні амфори із середини,

назовні змучені своєю біллю.

Малюнок тріщин – нервова сітка,

мімічні нарости, копальні білі.

Ще не розпалися, по формі видко

тверді як кокони, крихкі на ділі.

Та порожнеча густим туманом

штовхає кулею із середини.

Нейтринним вибухом зчиняє рани,

глибокі рани у серці глини…

 

***

Із хати в хату перелазить вітер,

виштовхуючи пил і тісноту.

В саду земному догорають квіти,

і глеки самотіють на плоту.

Їм трохи страшно зимувати оддаль,

а стежку від порогу хтось відтяв.

Та осінь дихає і гладить теракоту,

ніби своє дитя…

А осінь просить зачинити двері

і  не шукати давнього вогню,

щоб не зазнати нелюдської кари

й  правди, що гіркіша полину…

 

***

Роздавлені в роках, в роках

бояться площини і чину.

Безсмертний погребельний прах

увіковічнюється в глині.

То черепки, а скільки лих

пережили з людським поняттям.

Велике правило одне на всіх –

у друге не страшне багаття…

Вересень 2019

Валентина Костьо

Мальований глечик - читати

Анатомія глека - читати

 

 


Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/templates/default/item.php on line 248
Валентина Костьо

Малювати почала в 2008 році. Самотужки опанувала техніку живопису. Першими були роботи на склі. Згодом почала малювати на картоні, полотні мастихіном. Працюю в техніці графіки, акварелі, настінного розпису, ілюстрації художніх творів, карикатури, художньої вишивки. Перша персональна виставка відбулася в замку Паланок м.Мукачево в 2009 році; 2010р. – персональна виставка в м.Хуст, галерея «Митець Верховини»; 2012р. – м.Виноградів арт-кафе  «Helena». Брала участь у колективних виставках і мистецьких фестивалях м.Виноградів, м.Ужгород, галерея с.Пийтерфолво Виноградівського району. Дві роботи експонувалися в м.Київ.  У 2009 році написала перші казки і колискові для дітей. У 2011 році вийшла друком перша збірочка поетичних оповідок «Намистинки», яку сама ілюструвала. У 2013 році виходить друком українською та російською мовами збірка казок для дітей «Відчуття щастя». У творчому доробку – поетичні твори, оповідання, гуморески...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Більше постів в категорії « Мальований глечик Крила »