Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/models/item.php on line 877
Субота, 24 квітня 2021 06:48

Лідія Повх-Ходанич: маємо навчати бути щасливими

Додав
Лідія Повх-Ходанич: маємо навчати  бути щасливими Лідія Повх-Ходанич: маємо навчати бути щасливими

Інтерв’ю з письменницею, педагогом,  науковцем і однокурсницею.

25 квітня  святкує свій день народження відома українська поетеса Лідія Петрівна Ходанич (літературне імя – Лідія Повх).

Її твори введено в програми для дошкільних закладів, у підручники та хрестоматії для дитячого читання в початковій школі. Її книги були відзначені престижними  преміями – вона лауреат всеукраїнських премій «Благовіст» (2012), ім. Зореслава (2009), ім. Наталі Забіли (2015), обласної  - ім. Ф.Потушняка (2016, 2020), міської – ім. П.Скунця (2018). Лідія Ходанич - кандидат педагогічних наук, доцент; відмінник освіти України, лауреат Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-1997» у номінації «Вчитель української мови та літератури» . Член НСПУ з 1997 року. Ми разом навчалися на філологічному факультеті УжДУ, який без сумніву відіграв для кожного з нас  доленосну роль. Тому й розмову починаємо зі спогаду про студентські часи

 

Твій перший виступ на університетській літстудії ім. Гойди мав ефект бомби.  Майбутній дипломат, а тоді студент Міша Юнгер не міг стримати усмішки, слухаючи нарешті справжню поезію особливо на тлі початкуючих намагань. Та й усі ми були в захопленні. Ти явно проминула період учнівства. Кому й чому завдячуєш?

Пам’ятаю наші літстудійні засідання. Здається, це було найцікавіше, найбільш хвилююче  з усього, що  відбувалось з нами в університеті. Нехай вибачають наші наставники, їхні лекції і практичні заслуговують на високу оцінку, особливо завдячую неординарному Павлові Павловичу Чучці, строгому, монолітному Кирилові Йосиповичу Галасу, заглибленому в своє Йосипу Олексійовичу Дзендзелівському, а найбільше - світлому й ліричному Василеві Степановичу Попу, водночас і керівникові літстудії… Однак так уже влаштований одержимий творчістю молодий розум. Я ж закінчила школу з «золотою медаллю», університет - з відзнакою, синдром відмінниці. Мені подобалось навчатись. Ці особливі години в університетській бібліотеці, колишній єпископській резиденції, де ще були в наш час –пам’ятаєш?- старі столи, що пам’ятали, може й Лучкая, а в коридорі  висів старовинний канделябр, у якому кожен наче крізь димку часу бачив себе не менше ніж ті, що на портретах у тогах…

І учнівство було, ще й яке. Десь і донині у мене зберігаються десятки товстих зошитів, дрібно списані віршами. Перші вірші я написала ще в початковій школі і щиро принесла своїй першій вчительці на суд. Вдячна, що Ірина Йванівна  не почала  виправляти помилки, а сприйняла зміст, головне - схвалила, подала зошит своєму знайомому, тоді вчителю з Великих Лазів Юрію Шипові. Так з’явились кілька віршів дитини у районній газеті. І я багато читала, тепер мало хто так читає у школі.

Ким ти бачила себе після університету? Письменницею чи педагогом?

Звичайно, письменницею. У школу  йти не хотіла: ще свіжою була пам’ять про сіру рутину. Ця праця здавалась нецікавою. Однак коли настав час розподілу, у мене вибору не було: маленький син, хвора мама, творчий чоловік… Скільки було таких митей, коли доля чи то випробовувала на міцність, чи то по-справжньому зіштовхувала з письменницької стежки. Однак тепер уже розумію: все, що відбувалось зі мною, це, як у вірші М.Рильського: «два рівних є крила», поезія і педагогіка, творчість і праця, що злились для мене воєдино.

Невдовзі ти поєднала свою долю з Петром Ходаничем – художником і письменником, причому дипломованим письменником. Наскільки це вплинуло  на творче мислення?

Це як дві копиці: горіти веселіше. А якщо серйозно, то Петро був старшим, він на час нашого знайомства закінчив Московський літературний інститут і мислив якось широко, масштабно. Його навчали ті, за чиїми підручниками ми тут навчалися, чиї твори обговорював весь Радянський Союз. Його однокурсники стали літературною елітою в Молдові, Киргизстані, Росії…До  думок Петра я прислухалась і сьогодні це роблю. Його оцінки точні, судження далекоглядні. Та й він звик прислухатись до мене, бо ж є таке жіноче чуття, що дається без дипломів. Емоційний інтелект, таке модне сьогодні поняття, а по-нашому інтуїція.

 

ПЕРША КНИГА НАКЛАДОМ 108 000 ЕКЗ.  БУЛА РОЗКУПЛЕНА ЗА 2 ТИЖНІ

Попри публікації твоїх «дорослих» віршів першою була книжечка для дітей «Йшла ворона по перону». Це була справжня літературна подія – у захопленні від віршів були і діти, і їх батьки. Чи надходили тобі відгуки від батьків – усні або листи?

Я була дуже щирою мамою, тож писала для  сина, а потім і для доньки від усього серця. Василь Степанович Поп на літстудії підтримав мій запал. Мені ж дитяче давалось так легко! Я творила свій світ, де ростуть груші, говорять жабки, у діда живе баранець… Це тому, що я стала мамою в 20 років і добре розуміла дитину. А з іншого боку, моя мама саме тоді лікувалась в онкодиспансері, і я розуміла, що вона нас покидає. Я дуже страждала від того, і  між радістю життя і невблаганністю смерті світ дитинства видавався сонячним острівцем. Дитяча література для мене, крім усього іншого, ще й  релакс.

Перша книжка ішла до читача  понад сім років, ішла через Київ. Завдячую Івану Малковичу, тодішньому редактору видавництва «Веселка», який уподобав мій ігровий стиль, відчув «запах Карпат» і не вимагав, щоб у книжці для дітей обов’язково були вірші про червоні прапорці чи дідуся Леніна. Рецензентом був відомий поет Василь Герасим’юк. А ось ужгородські редактори… На жаль, із відомих причин для них  головною  була червона атрибутика.

Зате перша моя книжка вийшла 1989 року накладом у 108 000 примірників і роз’їхалась Україною. Таких тиражів в Ужгороді не було. Та й гонорар – піврічна зарплата вчителя! А ціна  книжки «Йшла ворона по перону» - 20 копійок . Найменша шоколадка - 27 копійок. Ото мами й купляли дітям не шоколадку, а книжку. Ідеш містом – ось твоя книжечка в руках хлоп’яти, ось дівчинка з нею… За кілька тижнів книжку розкупили. Моя колега привезла кілька примірників  аж із Черкащини – на підпис від автора, для дитсадків. У мене були тисячі вдячних читачів, я ходила тоді окрилена, мені заглядало у вічі рожеве майбутнє. На першій презентації я так розхвилювалася, що вибігла із залу в сльозах. Звідки було знати вчителям-організаторам, що за кожним веселим безтурботним твором – сумні очі моєї хворої мами…

 Як сприймали поезію мами твої діти? Який вірш був найбільш рейтинговим?

Знаєш, я в повсякденні намагаюся бути толерантною, нікому себе не нав’язую. Діти знали, що пишу, дещо читали, однак без фанатизму. Приходиш з уроків із другої зміни, з купкою зошитів у портфелі, а донька тебе зустрічає з порога радісно: «Мамо, тут твій віршик у новому журналі». Найкраще читав вірш «Росла на груші грушка» син, здається, тоді третьокласник. На шкільному святі, зі сцени, в одязі козака. Сценку зіграв, як ті груші падали всім на голови. Бацав себе по маківці, аж шапка падала, і всі сміялися.

А в дитсадку – звичайно «Жабка», яка восени журилась, що «ще й досі зелена-зелена». Якось я читала лекцію про дитячу літературу вихователям дитсадків. На закінчення читаю «Жабку», а в залі добра половина скандує напам’ять зі мною: виявилось, вони вивчають «Жабку» за програмою. «Жабка» вже кілька разів друкувалась у  журналі «Малятко». Є з десяток віршів, які без мого відома  мандрують з книжки в книжку, з сайту в сайт, добре, хоч під прізвищем автора.

Приємно, коли в підручниках для початкової школи, в читанках та хрестоматіях для дитячого читання я раптом знаходиш свої вірші. Я їх не «піарю», вони самі, як ті голопузики,  пробивають собі шлях у люди.

Цього року ти  отримала премію ім. Потушняка за книгу прози.  Що підштовхує тебе до вибору тої чи іншої теми в прозі?

Мабуть, така закономірність: дуже дорослій людині до лиця щось серйозне. До прози я звернулась, щоб обговорити складні проблеми, з якими стикається кожен: сенс життя, цінність сім’ї і традицій, добро і зло, своє та чуже, сила  духовного в матеріалізованому світі,- все те, що залишається  з тобою до кінця,  до останнього порогу. Не люблю витрачати час на розрекламовану порожню макулатуру чи то проповідницького, чи то менторського типу. Люблю життя, справжнє, з потом і гірчинкою. Усі мої герої – закарпатці, сучасники, а ситуації  відомі і зрозумілі кожному, хто тут живе.

Кожен час віддзеркалюється в знакових книгах, які відображають  епоху  - «Сусіди», «Птахи полишають гнізда»… Якою,  на твою думку, має бути книга про епоху нашого покоління, що живе на зламі тисячоліть?

Можу продовжити: «Міст через Тису», «Чаша», «Перон», «Сейсмічна зона», «Дозоване повітря»… Це дуже суб’єктивно, письменник пропонує, а обирає світ. Я таку книгу пишу під символічною назвою «Битий Іван». Мій герой – закарпатець, через долю якого проноситься складна епоха. Заробітчанин, син скупої гірської землиці, недолюблений і недовчений, сім’янин і «легкар» водночас, чесний перед собою і в міру грішний перед світом. У  нього є діти і предки,  він не завжди відповідальний чи великодушний. Одне  важливе: він не руйнатор! Це інтроверт-муравель, описаний ще Духновичем. Людина з поту і крові. Я бачу цю книгу наче картину з пазлів. Сьогодні такий тип мислення. Пазл – місто, пазл – село, пазл – у вчорашньому, пу майбутньому, пазл – у творчості, у сім’ї, у світі, у громаді…

 

ПЕДАГОГІКА – НАЙКОНСЕРВАТИВНІША З НАУК. І ЦЕ ДОБРЕ

Педагогіка – ще один бік твого творчого і наукового життя. Підозрюю, що педагогіка Закарпаття має чим похвалитися перед лицем історії. Чим може гордитися наш край у цій сфері?

О, так! Уже кілька років працюю в колективі дослідників над працею  «Педагогічна енциклопедія Закарпаття». Без перебільшення, тисячі імен і фактів культурно-освітнього життя. Цікаво спостерігати, як одна людина чи якийсь факт тягнуть за собою появу новацій, і вже раптом – якісно інший рівень. А ще на тлі політичних змін. Ось, наприклад, був собі Антал Абт, випускник Віденського університету,  працював кілька років у середині ХІХ ст. в  гімназії викладачем, а потім виїхав у Румунію. Любив спорт, запалив ним гімназистів. І ось – він уже зачинатель спортивних гуртків в Ужгороді! Або ж пан Ігнатков: скромний учитель, який наприкінці ХІХ ст. створив першу граматику ромської мови. Або ж Олена Каневська чи Олександр Угрин – педагоги-новатори, чий досвід широко вивчався в Україні. Чи наша гордість Олеся Калинич: за її методикою працюють тисячі вчителів в Україні сьогодні. А ще –авторські школи З.Жофчака , З.Баконія, Л.Гайду, Е.Левадської… Важливо не розгубити, не розвіяти, бо ж не хлібом єдиним.

Певний час ти працювала у школі вчителем. Чи задоволена ти результатом? Ким виросли твої учні?

Так, я працювала вчителькою української мови та літератури в ужгородських школах №8 та №19. Мої колеги  - молоді Наталка Ребрик, Алла Галас, Ірина Даньків, Богдана Баглай, Клара Рінгер- імена, відомі в освіті нашого краю. У час зміни цінностей ми вкладали душу в усе, що робили. Організовували вечори, оформляли кабінети, розвивали знання і плекали любов до рідного. Петро Ходанич у майстерні готував стенди, малював портрети до уроків, Іван Ребрик спрямовував нас у краєзнавчій ниві… У 1997 році я стала лауреатом всеукраїнського конкурсу «Вчитель року», отримала звання «Відмінник освіти України». Я шанувала кожного учня - учні шанували мене. Повір, це приємно, коли тебе окликають на вулиці й кажуть: «Ви були моєю улюбленою вчителькою» або ж : «Ми з вас брали приклад, тепер зізнаюсь».

Я пам’ятаю, як ти  запросила на засідання літстудії свого вчителя. Тобто роль педагога для тебе завжди  була важливою. Що таке вчитель в нинішніх умовах – під час переходу на дистанційку, під час стрімкого прогресу, коли діти і внуки «розумніші» за батьків - вчать старших користуватися гаджетами?

Ого, яка в тебе пам’ять! Так, це Олександр Петрович Угрин, унікальна людина, світла йому пам’ять. Син священика, він був у наших юних очах своєрідною енциклопедією знань про культуру Закарпаття та світу, морально-етичним  ідеалом. Він багато читав і головне – розумів своїх учнів. Знаєш, як він починав урок? З театрального прийому. Заходить після дзвінка у клас і починає замість вітання монолог Фамусова. Поки ми думаємо, що це відбувається, він закінчує ремаркою: ключі падають,- і кидає ключі на стіл. А вже тоді вітається і називає тему уроку. Повір, не було в класі учня, який не побіг би після уроку шукати п’єсу Чехова. З ним радилися з усіх питань. І не було добріших людей від нього та його дружини Софії Федорівни. У час гаджетів діти не горнуться так душею до вчителів, для них авторитет – інтернет, який все знає.  Тому й живого спілкування тепер мало. А жаль. Бо вчитель здатен змінити долю учня, професійно його спрямувати. А дистанційне – це, знаєш, на безриб’ї й рак риба.

Які основні орієнтири повинно отримати молоде покоління в  умовах світових катаклізмів?

Ми – письменники, вчителі, батьки - маємо навчати бути щасливими. Це не залежить від епохи, для цього й приходимо в світ. Як знайти гармонію між матеріальним і духовним, між своїм і чужим? Як реалізувати те, що дано людині в задатках? Як освітити цей світ добром і красою? Педагогіка – найконсервативніша з наук. І головне її завдання - прищепити дитині вічні моральні цінності, а решта – технології. Духнович писав грифликом, ми – кульковою ручкою, нові покоління – комп’ютером. Однак цінності не міняються: бути Людиною, стати ковалем  свого щастя.

Запитував Василь Горват

 

 

 


Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/templates/default/item.php on line 248
Василь Горват

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.