Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/models/item.php on line 877
Неділя, 20 червня 2021 09:29

Любила і чекала все життя…

Додала
Любила і чекала все життя… Любила і чекала все життя…

Це було 9 років тому. Із своїми вихованцями – маліжанами збиралися в поїздку на Міжгірщину, де мали приймати участь у Міжнародному фестивалі обдарованої юні України та сусідніх і дальніх зарубіжних країн «Рекітське сузір’я». З підліткового кабінету мала взяти довідку про стан здоров’я кожного з учасників поїздки. Доки завідуюча кабінетом Ганна Іванівна Качало робила виборку по школах, я уважно стежила за її роботою.

Знаю цю жінку давно. Енергійна, покладиста, дуже відповідальна до своєї роботи. Громадська активістка. Роками виконувала обов’язки старшого лікаря призовної комісії при Виноградівському районному військкоматі. Викладала курс внутрішніх захворювань (терапія) у Виноградівському медичному училищі, яке випускало медсестер, акушерок та фельдшерів для лікарень всієї України та окремих регіонів тодішнього нерушимого Союзу. Була ординатором терапевтичного відділення районної лікарні. Обслуговувала хворих на четвертій міській дільниці. Була заступником голови міського осередку Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. Роками очолювала ветеранську організацію медичних працівників Виноградівщини.

Коли завершила роботу і по моїй виписці передала всі зроблені дані, мовчки зняла білий халат. Перед дзеркалом причепурилась. Ми не спішно покинули її кабінет. Місто зустріло нас звичним гомоном рухомого потоку легкових автомобілів, людською суєтою.

Може завернемо на чашку кави, – запропонувала Ганна Іванівна.

Вона нас підбадьорить і дасть можливість поговорити.

В кав’ярні «Фортуна» було затишно і чисто.  Грала не нав’язлива музика. Зробили замовлення і офіціантка поклала перед нами чашечки з ароматним напоєм. Ми й далі продовжили перервану розмову.

Кажете про любов, – призадумалась Ганна Іванівна.  – Якщо вона

справжня, то і часу не підвладна. Це не видумана історія, а спогад із життя моїх батьків…

… У Буштині не було вродливішого за юнака Івана Монича. Всевишній щедро наділив його вродою і силою. І руки дав золоті. За все, за що брався, доводив до кінця. У господарстві всьому давав лад. І до життя був дуже здатний. Молодий майстер вподобав собі бідну, але дуже вродливу дівчину Марію Гичко. Не довго вагався, засватав її. Батьки Марії вважали за велику честь за такого газдівського сина  віддати свою доньку. Але Марія не хотіла Івана. Всупереч її волі відгуляли весілля. Вдень Марія була зайнята роботою по господарству. Надходив вечір, знаходила десятки справ, щоб на кухні затриматись як найдовше. Молода жінка не витримувала погляду чоловіка. Чим більше Іван приділяв їй уваги, тим ясніше Марія відчувала, що він їй чужа людина. Це завдавало страждання обом.

І Марія не витримала. Втекла з дому. Поїхала в Ужгород. Найнялася до хазяїв і стала вести їхнє домашнє господарство. З обов’ язками справлялась чудово. Ніяких нарікань в свою адресу не мала. Роботи в неї було завжди багато: і кухня, і прибирання будинку та двору, стирання білизни та одягу молодих господарів, але Марія у всьому давала лад. У вихідні вибиралася в місто. Відвідувала відлюдні місця, щоб випадково не зустріти когось із знайомих. Старалася не відходити далеко від дому.

І своє щастя зустріла саме тут. Зранку, на стадіон, на муштру виводили вояків місцевого гарнізону. Могла годинами дивитись, як солдати марширують, відпрацьовують окремі елементи бойової підготовки. Якось повз неї пробігав юнак.

Що, подобається? – запитав її. – Це – наше життя. Схвально

кивнула головою. А потім частенько бачила, як очима шукав її. Інколи підморгував, мовляв все гаразд.

Коли зустрілися вперше, вже відносилась до нього, як до добре знайомого.

Микола Філяк, - назвався просто, – з села Вовчанське, що поблизу

Самбора. З цього і почалася їхня дружба. Юнак заполонив її думки, серце, увійшов у її звичне  життя. Вирішили одружитися. Підшукали собі квартиру. Так почався відлік найщасливіших днів у житті Миколи та Марії. Невдовзі завагітніла і народила первістка Миколу. Потім на світ прийшов Мішко. Далі появилася Ганнуся. Микола тішився дітям, своїй родині. Та радість виявилася не тривкою. Як січовика Миколу Філяка змусили виїхати за межі Закарпаття. З трьома дітьми Марія залишилася сама. Було їй важко, але тягар життя не надломив її. Не втрачала віри, що все скоро минеться і вони разом знову будуть щасливими. Та розлука виявилась тривалою і розтяглася на десятки літ. Почалася Друга світова. Короткі і рідкі листи доходили до неї з фронту. А згодом сліди чоловіка загубилися. Марія Василівна вже змирилася з тим, що мабуть її Микола десь в Сибіру і загинув…

Життя ішло далі. Своїм розміреним ходом. Не помітно підросли її діти. Вже і наймолодша Ганнуся стала студенткою медичного факультету Ужгородського державного університету. Після четвертого курсу Ганна вибрала стипендію і потайки від матері поїхала у місто Кам’янець-Подільський. Звідти родина мала останню звістку від тата. Дівчина вирішила пройтися по його слідах, а раптом, щось почує нового. Коли ні, то може хоч могилу батькову побачить, дівчина тішила себе такими думками.

Поїзд прибув  у місто на світанку. Вийшла з вагону.  Ранкова свіжість одразу збадьорила її. Вирішила присісти у скверику і почекати ще годину, поки місто прокинеться, оживе. Короткий перепочинок пішов їй на користь. Чітко працювали думки. В уяві склала план своїх подальших дій. Коли подалася до виходу з скверика і вийшла на привокзальну площу, звернула увагу на будку «Міська довідка». Приблизилася і на всякий випадок на листку паперу написала батькові дані та подала жінці у віконечко. На її не очікуване і превелике здивування їй назвали конкретну адресу: вулиця Пролетарська, 13. Там, виявляється, проживає чоловік, якого вона зараз шукає.

Ганна розхвилювалася. Серце защеміло. На очі навернулися сльози. Невже батько живий і вона його зараз побачить?! Мусіла зібратися з думками, заспокоїтись. Вирушила шукати вказану на візитівці  вулицю. Ноги самі понесли її до тринадцятого будинку. Наважилася натиснути на дзвінок. З хати вийшла жінка і попрямувала їй на зустріч до воріт. На своє прохання, що розшукує Миколу Лук’яновича Філяка, у відповідь Ганнуся почула: – Проходьте, будь-ласка, Микола Лук’янович зараз на роботі. Скоро буде. На поданий жінкою їй стілець Ганна присіла і відчула, як від хвилювання в неї  у горлі все пересохло.

Після п’ятої години, тихо рипнула хвіртка і чоловік у засмаленій робочій спецівці пройшов у двір. Звелася, пішла йому на зустріч.

 

Тату, – несміло покликала.

Ганнусю, – донечко моя, – батько впізнав її одразу. Наблизився до неї, пригорнув до себе. Це для неї було таке неочікуване щастя, тато живий, що не стрималася і гірко заплакала на взрид.

Два тижні погостювала у батька. Після роботи гуляла з ним по місту. Їхні розмови не вщухали. Розповів їй чому так сталося, що не повернувся до дітей та дружини Марії. У таборі Катерина Олексіївна врятувала йому життя. Не наважився їхати до Ужгороду, щоб не накликати нещастя на своїх дітей Миколу, Михайла та Ганнусю, адже носив на собі ярлик «ворога народу»…

Ганна повернулася додому. Про все розповіла матері. Марія Василівна довідалась, що її Микола живий і… цього їй було досить. Цим відчуттям вона тепер жила, бавила онуків і незчулася як підкралася до неї старість. Тим часом Катерина Олексіївна помирає. Батько залишився один. Важко захворів і немічним залишився на самоті. Про це скупо написав у листі до своєї першої родини. Крім них, у нього на цілім світі немає нікого.

Марія Василівна зібрала за столом дітей і вперше за багато років завела розмову про батька.

Я все життя любила і чекала його. Якби не ті страшні часи, ми б були щасливі і жили разом. На мить призадумалася, а далі сповістила дітям про свій тверезий вибір і тверде рішення забрати батька додому і останні роки життя провести з ним. Знову найняла в Ужгороді квартиру. З дітьми забрала чоловіка і привезла у Закарпаття. Мати одразу помолоділа, наче скинула з плечей тягар прожитих в тривалій розлуці років. Стала підтягнутою, веселою, уважною. Її очі світилися турботою і ніжністю до дорогої людини. Та не довго судилось їм прожити разом. Далися в знаки підірване здоров’я. перенесені випробування і біди. Батько непомітно згас. Незабаром померла і Марія Василівна. Померла спокійною, бо високу ціну людської ЛЮБОВІ вона сплатила сповна.

Марія Конкіна

 

 

 


Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/templates/default/item.php on line 248
Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.