Сумлінною працею заслужив людську повагу та визнання

Дочекався зими. З морозною свіжістю, яскравим сонцем, прозорою чистотою небес, підбадьорюючим тіло холодом.

У святкових клопотах дні неслися стрімко. У відпустці навіть забув, що іменинник. Про це йому вчасно нагадали телефонні дзвінки. Почалися з самісінького ранку. З ювілеєм, коли літа повертають на осінь першими його привітали колеги з травматологічного відділення лікарні. Потім четверо братів та восьмеро сестер побажали, щоб у добрі, у щасті й мирі усі його роки пройшли. Прийняв вітання від коханої дружини Валерії, зятя Василя, доньки Ольги та внучки третьокласниці Олечки… У епіцентрі свого 60 –ти  річчя Євген Степанович Федорко раптом відчув, яка це нелегка ноша бути ювіляром…

Не звик до вияву такої всепоглинаючої уваги та шани. Завжди скромний у побуті, урівноважений та спокійний у праці. Скрізь керується високим почуттям відповідальності за відділення, за свою роботу, за долю своїх пацієнтів. З належною увагою завжди ставиться до кожної людини, яка потребує його допомоги. Постійно працює над собою. Систематично поглиблює фахову підготовку. П’ять років тому у травні, на кафедрі хірургічних дисциплін Ужгородського Національного університету успішно освоїв новітні вітчизняні методи лікування, запровадженні у сучасній ортопедії та травматології, поглибив свої знання у використанні компресійно-деструкційного остеосинтезу, який лікарі травматологи вживають у практиці лікування хворих. На факультеті після дипломної освіти в Ужгороді тоді отримав вищий рівень кваліфікаційної категорії.

Але це не межа. Саме життя і благородна професія лікаря постійно вимагають дисциплінованості, надійності в повсякденній роботі. У будь-яку пору дня чи ночі його можуть підняти. Безвідмовно збереться, готовий до праці поспішить до лікарні. Як провідний спеціаліст неодноразово приймає участь у складних операціях травмованих людей.

У травні цього року колектив травматологічного відділення відзначатиме своє 40-річчя. Колектив невеликий. Разом з середнім медичним персоналом охоплює 40 чоловік. Керує ним Адальберт Адальбертович Мезев. У постійному контакті з хворими перебувають лікарі Юрій Степанович та його син Владислав Юрійович Сігеті, Василь Михайлович Мисар, Анатолій Людвігович Сохацький, Віктор Миколайович Грін, Михайло Михайлович Деяк та Євген Степанович Федорко. Старша медсестра відділення Світлана Данканич, палатні – Світлана Сільченко, Іванка Ціздин, Наталія Ромачівська, перев’язочні медсестри Вікторія Кейс та Бернадет Борнеміссо безвідмовно і добросовісно виконують всі назначення лікарів. Свої знання і уміння направляють на те, щоб хворі, які перенесли важкі побутові, виробничі або дорожньо-транспортні травми скоріше видужали і повернулися до повноцінного людського життя. Правильно поставлений лікарями діагноз і своєчасне лікування дають свої добрі результати. Виходить, що не все так погано у нашому домі…

Народився Женя в селі Гребля Іршавського району, на правому березі Боржави, появився на світ у свято Богоявлення – 19 січня 1956 року. У родині священика Федорки. За відмову прийняти віру православну Степана Васильовича відсторонили від церковного престолу. Від учительської праці як ідейно – неблагонадійну звільнили і матір Февронію Іванівну. Подружжя Федорків залишилося без роботи. А жити потрібно було далі. Піднімати на ноги дітей. Мати повела домашні справи, зайнялася вихованням синів і дочок. Батько освоїв професії каменяра, штукатура, будівельника. Не цурався ніякої фізичної роботи. Всіляко старався заробити на хліб насушній. Через два роки родина Федорків перебралася у Нижнє Болотне. Потім у Виноградові придбали і перебудували невеликий будиночок на вулиці Богдана Хмельницького. Дружньо зажила в нім родина Федорків, яка поступово числено збільшувалася. Батьки вже тішилися дев’ятьом дівчаткам та п’ятьом хлопчикам.

Ще малим Женя записався до музичної школи. Грі на скрипці його почав навчати Антон Антонович Гергель. Далі у чарівний світ музики обдарованого хлопчика повів сам директор дитячої школи Євген Степанович Гудак. У літку Женя з мамою вперше поїхали до її родичів у Югославію. Випадково між туристами у Белграді хлопчик побачив свого наставника.

– Євгене Степановичу, – спантеличений цією зустріччю хлопчик підійшов до вчителя і привітався з ним.

– Оце так зустріч, тезко, – розсміявся чоловік. – Не сподівався тут тебе зустріти. Бачиш, яка наша земля мала і кругла…

Змалку любив голубів і зайців. Це захоплення ними проніс через все своє життя. Гарно фотографував. Всі важливі сімейні події зняв своїм фотооб’єктивом і до тепер у альбомах його братів та сестер зберігаються унікальні чорно-білі знімки як приємний спогад про дитинство і юність. Тітчин чоловік Микола Петрович Фотул навчив його гарно розмовляти мовою есперанто. Навіть побував з ним у Прибалтиці, у літньому таборі есперантистів.

В червні 1973 року отримав атестат зрілості про успішне закінчення  першої міської середньої школи. За спеціальністю «Лікувальна справа» поступив до Тернопільського державного медичного інституту. Будучи студентом у вузі грав в оркестрі народних інструментів на скрипці та цимбалах. Займався в танцювальному колективі. Часто виступав на сцені і брав участь у всіх святкових заходах інституту. Систематично писав міжвузівські конкурсні роботи з біології та хімії. Вони завжди були в числі кращих. Охоче грав у теніс. Щоб матеріально не обтяжувати батьків та багатодітну сім’ю у вільний від навчання час разом з хлопцями ходив розвантажувати товарні вагони. Жодного разу на канікули не приїхав до дому без гостинців для рідних. Особливо тішився, коли за святковим столом збиралася вся дружня родина Федорків. Разом з батьками злагоджено і задушевно співали 14 їхніх дітей. Це були неповторні хвилини і миті його життя.

Коли закінчував інститут і мав спеціалізуватися вирішив у цьому питанні порадитися з батьками. Вони добре знали, що Женя з малку любив дітей. Думав стати акушером – гінекологом. Та батьки відрадили сина.

– Не лише прийматимеш на цей світ дітей, але змушений будеш їх вбивати у лоні матерів, які планують перервати свою вагітність, позбутися небажаної дитини, яка своєю появою на світ обтяжувала б їх, чи навіть відмовляється від неї ще у пологовому будинку, – сказав йому батько.

• 

• 

Задумався. І вибрав професію лікаря – травматолога, бо передувала цьому рішенню дещо незвичайна подія. Під час екскурсії в знаменитій «Софіївці» в Умані, коли захоплено оглядали унікальний і неповторний садово – ландшафтний парк графа Станіслава Потоцького, закладений на березі річки Кам’янки в честь коханої дружини Софії став очевидцем такого випадку. Перед ними рухалася туристична група з Німеччини. При переході каскадів один з німців спіткнувся, впав і боляче вдарився в плече. Поруч не виявилося нікого, хто б йому надав першу невідкладну допомогу. Чоловіка  перекосило від болю і Євген Федорко наважився без наркозу вправно вставити на своє місце вивихнуту німцем головку плечової кістки. Чоловік одразу полегшено зітхнув. Вдячно подивився на свого рятівника і сказав йому: «Золоті у вас, руки, молодий чоловіче. Ви справжній лікар від Бога».

Так визначився Євген Федорко зі своєю спеціалізацією. Інтернатуру пройшов на базі Черкаської обласної лікарні, де і залишився працювати. У жовтні 1978 року одружився. Коли дружина Валерія завагітніла, на роботу перевівся до Виноградова. Потім успішно закінчив клінічну ординатуру Київського науково-дослідного інституту ортопедії-травматології.

З третьою категорією знову повернувся у рідний колектив. Наполегливо працював. На стаціонарі вів прийом хворих, у відділенні  чергував – на ургенціях, в поліклініці приймав відвідувачів у визначені по циклу місяці. Був дитячим травматологом, оперував складних дітей з патологією – клишоногість, з приводу вродженої кривошиї, хворих на ДЦП – робив міатомії (підсікання м’язів і сухожилок, які дозволяли дитині ставати більш розкутою у рухах).

• 

• 

Зараз постійно працює у парі з  Михайлом Михайловичем Деяком. Він – справжня енциклопедія досвіду, практичних навиків і знань. У всьому безвідмовний. Він охоче підкаже, порадить, допоможе і навчить, у будь-якій ситуації його щирість, надійне плече і виваженість постійно відчувають колеги по роботі. Багато вдячних слів вони по адресували Євгену Степановичу, який по-правді заслуговує на цю щиру похвалу. У Євгена гарний голос. Тенор. Саме від своїх батьків він перейняв любов до співу. Роками відвідував чотириголосий хор медичних працівників Виноградівської центральної районної лікарні, удостоєний високого звання народного самодіяльного колективу. Жодна важлива подія в районі не обходилася без виступу медиків. Були запрошені на 80-річчя від дня народження, вже нині покійного,  єпископа – синкела Івана Маргітича у Боржавське, на форум лікарів – християн світу – в Ужгород, на 200 – літній ювілей будителя національної свідомості Олександра Духновича в зал РДА, на відкриття новозбудованих після паводків амбулаторій в Шаланках, Текові, Чорнотисові. З духовними творами виступали під час Богослужінь у міських храмах. Пісні на слова Шевченка виконували у Шевченківські дні. Українські, словацькі та угорські пісні співали на численних концертах для глядачів міста і сіл Виноградівщини.

Відпустка Євгена Степановича добігає кінця. Знову повернеться в рідний колектив, приступить до улюбленої роботи. Наснаги і здоров’я вам, дорогий ювіляр! Довгого віку!

Марія Конкіна