Любов до рідної землі у зболеній душі проніс

З Америки надійшла сумна новина. 10 травня в містечку Саут-Баунд-Брук в окрузі Сомерсет штату Нью-Джерсі на єдиному українському пантеоні слави – цвинтарі святого Андрія відбулося поховання доньки Василя Гренджі Донського – Зірки (Аліси) Данилюк, яка померла на 96-му році свого життя.

Не дожила двох тижнів до 120-річчя від дня народження улюбленого батька. За свого життя вона упорядкувала і видала 12 повних томів творів письменника по 250 примірників з кожного та стала автором книжки «Ми є лишень короткі епізоди…» яка стала найгрунтовнішим дослідженням про життя та літературну діяльність нашого земляка, вірного патріота Срібної Землі Василя Гренджі-Донського. До речі на цьому цвинтарі, де зараз покоїться Зірка знайшли свій вічний спочинок понад 6 000 відомих українських діячів: політиків, державотворців, вчених, служителів церкви, письменників, художників, меценатів, музикантів, книговидавців, тлінні останки яких сюди були перевезені з різних кінців світу. Щоб у цім райськім куточку Землі злитися в єдину націю, благословенну Всевишнім.

…Золоте перо письменник тримав у руках завжди. Писав коли його переслідували, цькували, катували і судили. Коли його ім’я замовчували і вперто не визнавали. Однак слава знайшла його. Вже по смерті. Через 20років, як покинув світ… Люди зачитувалися його творами «Ділили землю», «Бунт у твердині», «Продана дитина. Правдива історія», збірками поезій «Квіти з терням», «Золоті ключі» (1923), шляхом терновим (1924), «Китиця квіток» (1925), «Мій рідний край» (1925-1928 з журналу «Наша земля»), «Тернові квіти полонин» (1928), «Пісні зелених гір» (1925-1938), віршами із циклу «Трембіта» (1926), «По Верховині» та «За гратами» (1939), «Туга» (1939-1974), поемами «Князь Лаборець», «Олена-верховинка», «Василина-князівна Гуцулії», «Червона скала» (Князь Богдан), «Епос про Хустський замок», повістями «Ілько Липей-карпатський розбійник», «Петро Петрович», нарисом «Чари Карпатських гір», драматичними творами «Скам’янілі  серця» та «Зруб», іншими виданнями.

Як треба було любити свій край зрошений кров’ю і сльозами, щоб з такою синівською любов’ю описати красу рідних полонин Бужори, Боржави, Красної, гори Кам’янки і Кук, щоб навіть по усіх роках тривалої розлуки так достовірно описати життя своїх земляків, таких простих, гостинних, добросердечних і привітних як верховинці.

Рід Гренджів походить із української етнічної колонії Апша, що на теренах Молдавії. На початку ХІХ століття Гренджі добралися і поселилися в Міжгір’ї  (Воловому). Його прадід Степан (1802-1860) був плечистим ставним і вродливим юнаком, який між ровесниками ще виділявся кмітливістю й розумом. Він наважився висватати попівну, дочку священика із Соймів. Бунтівний за характером вмів за себе постояти скрізь. Якось на Великдень селяни знесли свої кошики до церкви. Але святити їх волівський піп відмовився. Наголосив, допоки люди не закінчать роботи на його ґаздівстві свяченого їсти не будуть. Першим зірвався Степан Гренджа: «Хай це на вашій совісті зостається»… З великоднім кошиком покинув церковне подвір’я  і подався вулицею вниз. Слідом за ним розійшлися і інші селяни.

• 

• 

• 

Та біда не оминула Степанового двору. Несподівано померла його дитина. Ховати її піп відмовився. Чоловік сам повалив смереку, витесав дощок, змайстрував труну. Сам викопав яму і поховав дитину. Пішки пішов до Ужгороду. Самому єпископу поскаржився на попа. Заки з обласного центру знову пішки подолав 154 кілометри і повернувся в село, за попом і слід простив.

Прадід виростив трьох синів: Олексу, Йосипа та Дмитра. Дідом письменника став Олекса (1824-1896). Був бокорашем. За водою усе життя сплавляв ліс. У його родині народжувалися одні дівчата. Вже під старість Господь обдарував Гренджів сином Степаном (1872-1925). Коли юнак підріс, змужнів, одружився. Його дружиною стала проста селянська дівчина Олена з роду Скунців. У 25 років з рук сільської повитухи перебрав сина Василя (1897-1974). Він і прославив свій рід Гренджів. Став визнаним у світі поетом, прозаїком, драматургом, публіцистом, редактором газети «Нова свобода» – органу Карпатської України, яка відіграла важливу роль у пробудження самосвідомості Закарпатців, як господарів своєї землі і долі. Рахував, щоб відродилася нація, потрібна своя інтелігенція. Потім Олена народила Михайла (1900-1981), Марію (1903-1962), Василину (1906-го, втопилася під час повені в 12-річному віці, коли  з гір у долину понеслися каламутні потоки бурхливої води, які своїм гребенем накрили її), Дмитра (1908-1968), Гафію (1910) та Параску (1911), які померли малими, Івана (1913) і Олексу (1922-1941) загинув на фронті Другої світової війни.

У Воловому Василь закінчив початкову церковнопарафіяльну школу. Став помічником учителя-дяка Емануїла Бокотея. Гарно співав у церковному хорі. З 12-ти років почав працювати листоношею. По всьому Воловому розносив пошту людям.

Перша світова війна сколихнула свідомість усіх верховинців. Звідси мобілізований до війська. Спочатку потрапляє на східний, потім на італійський фронт. У одному з боїв його важко поранило. На лікування потрапив до Будапешту. Тут знайомиться з 16-річною угоркою Монцікою Вільгельм. В столиці закінчує 2-х річну торговельну академію. Працювати починає у банку. З молодою дружиною перебирається до Ужгороду. Тут стає працівником страхового агентства «Бескид». На самісіньке Різдво 1921 року  в родині народжується Аліса, а в 1928 році – Ольга. Та особисте життя письменника не склалося. У подружжі щастя не зазнав. Відчутна різниця у поглядах на життя,  переконання, на морально-етичні людські цінності унеможливили їхні подальші сімейні стосунки. Змушений розлучитися. Аліса залишається з татом в Ужгороді. Ольгу мама вивезла до Будапешту…

У 1933 році Василь Гренджа наважився на рішучий крок  оженився вдруге. На цей раз його дружиною стала Маруся Рущак з Волового. Тривалий час дітей з нею не мали. Однак в Братиставі, у 1945 році у цій сім’ї народився Іванко, який і зараз проживає в цьому гарному місті на Дунаї. 

Суворі випробування часу випали на долю письменника. Вони загартували його витривалий  характер. Своїм пекельним вогнем його обпалили дві світові війни. Людські страждання, тріумф і трагедія Карпатської України вкарбувалися в пам’яті переслідуваннями і полоном в угорських таборах  Криві (біля Хусту) та Вор’юлопоша (біля  Ніредьгази), вимушеною еміграцією на Словаччину. Сюди був змушений перебратися від жорстокого розгулу свавілля, переслідування як січовика, якого чекали  репресії, безпідставні звинувачення у націоналізмі. Як літератора його насильно відсторонили від творчої діяльності. Свій щоденний хлію заробляв на кіностудії, де працював бухгалтером. Цей чоловік середнього зросту одягався скромно, але з особливим смаком. Своєю педантністю, життєвою обізнаністю, культурою поведінки та високим професіоналізмом виразно виділявся в колективі. Та з його колег ніхто тоді не знав, що поруч з ними трудиться відомий дослідник, письменник і літописець, який постійно живе у світі своїх героїв, тужить за Верховиною і ночами пише літопис-хроніку «Сини Верховини», яка стане його лебединою піснею.

У 60-х роках закінчив роботу над романами «Запропащені роки», «Світанок над горами», драматичною легендою «Скам’янілі серця»… З величезним успіхом вона ставиться на сценах театрів у Сніні, Братиславі, Празі, югославському містечку Вуковар. Він перекладає поезії словацьких поетів Ф.Цітовського, П.Штефаніка, чеських – Г.Лішкова та Ф.Грубіна, угорського Ш. Петефі… Його твори видаються в Польщі, Угорщині, Румунії, Канаді, США… Композитори А.Каршко, В. Кассараба, О. Дутко, А.Дулеба та М. Аркас  написали на його слова десятки мелодій до відомих пісень «Люблю тебе, мій рідний краю», «На горбочку», «Стоїть каштан старий, високий», «Перший сніг», «Ой, чому біліє біла полонина» та інші. Його прийняли до української філії Спілки словацьких письменників. Літературна праця Василя Гренджі-Донського була відзначена високою урядовою нагородою – орденом «За заслуги у будівництві».

Двічі приїжджав на Україну: у серпні 1971-го та у вересні 1973-го. Тоді відвідав Ужгород, Київ, Мукачево, де зустрівся з відомим краєзнавцем Василем Пагирею. З ним сходили на місцеве кладовище і віддали данину поваги пам’яті письменників Луки Дем’яна та Андрія Карабелеша.Побував на рідній Міжгірщині: відвідав Шугаєву Колочаву, Синевирське озеро, Торунський перевал, скелю над Репинним де загинув народний месник і опришок, його відомий літературний герой Ілько Липей, зустрівся із земляками. У Міжгір’ї ще добре пам’ятали його. Теплі спогади про ці дні гріли його душу до останніх днів.

Помер 25 листопада 1974 року у Братиславі. Похований на пагорбі Слави у Славічовому удолі (Солов’їній долині). До столітнього ювілею з дня народження письменника, тодішній посол України у Словаччині поет Дмитро Павличко при підтримці голови Закарпатської обласної державної адміністрації Сергія Устича  обновили надмогильний обеліск. На урочисте відкриття його прибула з Аиерики донька письменника Аліса-Зірка  Гренджа (це ім’я- кличку взяла собі  у молодіжному Пласті), з сином Марком Данилюком, численна група письменників та літераторів Словаччини та Закарпаття. На чорному мармурі зображення нашого відомого земляка. Зліва – тризуб, справа – герб Срібної Землі. Далі вибиті слова «Видатний політичний діяч, батько нової літератури Закарпаття Василь Гренджа-Донський (23.04.1897-25.11.1974).

«Люблю тебе, мій рідний краю,

Мов до матусі я горнусь.

Ридаєш ти – і я ридаю,

Смієшся ти – і я сміюсь…»

Тут завжди людно. З букетами квітів сюди приходять друзі і знайомі. У задумі добрим словом згадують невгамовного трудівника і сівача літературної ниви Закарпаття. Любов до рідної землі у зболеній своїй душі письменник проніс через усе своє життя. Відсвіт її залишився на сторінках його епічних і неперевершених художньо-літературних творів. Наших сучасників  вони  знайомлять з героїчною минувшиною нашого народу, з невмирущою славою дідів і батьків. Це вони торували дорогу до нашої незалежності й залишилися взірцем щирої і відданої любові до отчого краю, які так прагнули передати нащадкам.

Марія Конкіна