Має слово незбагненну силу і чутливої душі торка струну

Оповита яблуневими садами і неповторними краєвидами Тячівщина подарувала Закарпаттю і світові лауреатів Національної Шевченківської премії Івана Чендея та Петра Мідянко, професорів Василя Маркуся та Василя Марка, журналіста і відомого педагога Василя Танчинця…

Навіть у буденному плині часу кожному з нас важливо серцем відчути, побачити, навчитися слухати і розуміти, сприймати кожну людину такою, якою вона є. Це нелегка справа. Однак, коли тебе хвилює все: природа, люди, події, які заставляють тебе дивуватися, в свідомості обов’язково проб’ється думка. Вона започаткує неочікуване бажання з кимось поділитися своїми відчуттями, збитим гребенем емоцій, приємних спогадів і вражень.

Василь Танчинець – неординарна людина. Автор численних літературно-критичних публікацій, нарисів, рецензій і статей про творчість земляків Андрія Карабелеша, Івана Чопея, Тетяни Черненко, Івана Тегзи, Василя Ковача, Юлії Драгун, Івана Хланти, Василя Пагирі, Маргарити Фегер, Василя Білича, Галини Гренко… Він не просто розповідає про творчі пориви талановитих людей рідного Закарпаття, Донбасу, Далекого Сходу, Німеччини, а відкриває цілі «людські материки». Героями його незабутніх оповідей є учасник Другої світової – військовий льотчик Микола Тарасов, обдарований від Бога унікальний хірург-травматолог Ігор Білоус, Заслужений працівник культури Української РСР, редактор Мукачівської районної газети «Прапор перемоги» (нині «Панорама») Михайло Дашківський, однокласники з Нересницької середньої школи 1956 року випуску. Через піввіку після її закінчення з’їхалися на довгоочікувану зустріч, щоб подякувати вчителям і рідним стінам за науку… Його публікації вражають читача, захоплюють правдивістю, викликають людські роздуми і найпотаємніші порухи і спогади пережитого життя. Серед низки публікацій Василя Васильовича рецензії на нові видання науковця Андрія Дудаша «Старе Давидково. Сторінки історії, суспільного і духовного життя», Івана Хланти зібрані в Сербії фольклорні мотиви «Пісня над Дунаєм» та «Пісня – то моє життя. Українські народні пісні, записані з голосу Анни Опришко», «Народні пісні українців Банату (Румунія)». Цікаві  його роздуми в статті «Мій рідний край, мій сад квітучий». Філолог за фахом Василь Танчинець звертається до читачів і закликає любовно плекати рідну мову, мелодійну, колоритну, співучу, одухотворяючу душу, свідомість і серце кожного з нас. Окремі літературно-критичні його статті написані у співавторстві з Василем Гребою, Маргаритою Меденці, Іваном Хлантою, Миколою Літковським…

Кожний новий день Василя Васильовича розпочинається з творчої праці. Проживає в Мукачевому. З дружиною Марією Федорівною вони разом 56 років. Удвох виховали, вивели в люди, дали вищу освіту двом синам Василю та Віктору. Мають затишний дім, сад, утопаюче в барвистих трояндах і квітах, на шпалерах у в’юнкому винограду подвір’я. Коли серце полонять спогади, напливають звідусіль з полиці дістає сімейний альбом. З фотографії дивиться батько. Василь Іванович працював обхідником на Усть-Чорнянській вузькоколійці. До нього посміхається мати Василина Іванівна. Він став її таршим сином. Потім ще народилося двоє братів та двоє сестричок, які своїм гомоном  поповнили їхню родину.

Народився 25 листопада 1938-го в селі Нересниця на Тячівщині (тут Лужанка впадає у Тересву і риба збирається на нерест. Очевидно, звідси і пішла назва села – Нересниця).

Незабутні дитячі роки, юність. У 1956-му закінчив місцеву середню школу. Мріяв стати істориком, між дітьми сіяти розумне, добре, вічне. Але не добрав балу і… не пройшов по конкурсу на історичний факультет Ужгородського державного університету. За путівкою комсомолу поїхав на новобудови Донбасу. У Донецьку (тодішньому Сталіно) на шахті Фелікса Кона освоїв роботу відкатника та гірничого робітника. У листопаді 1957-го його призвали до війська. Службу проходив в Узбекистані, в місті Термез. Після звільнення в запас у 1960-му стає студентом вечірнього відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету. Одночасно в обласному центрі влаштувався на роботу піонервожатим у середній школі №22 (нині ЗОШ №7). Через рік для дітей сиріт і напівсиріт в Усть-Чорній відкривається дитячий будинок. Він переводиться на заочне відділення. Переходить туди вихователем. Доля його зводить з Марією Горват. Вона працює завучем в новоствореному закладі. Незабаром двоє педагогів поєднують свої долі. Через рік у молодого подружжя народжується син Василько. Через чотири  роки уже у Великих Берегах на Берегівщині, куди переведені вчителями української мови та літератури до місцевої середньої школи в сім’ї народжується синок Віктор.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Промайнуло два роки. В місті Мукачевому подружжя Танчинців придбало житло. Переїхали сюди на постійне місце проживання. Поряд з педагогічною роботою в професійно-технічному училищі №8 Василь Васильович став дописувати до обласних газет «Молодь Закарпаття», «Закарпатська правда» та до районної  «Прапор перемоги». Захоплюється він і фотографуванням та туризмом. Досвідченого викладача, чуйну працьовиту людину, яка постійно трудилася шанували в колективі. Своїм учням він прививав не лише любов до Вітчизни, до її мови та літератури, простих людей, але постійно прилучав молодь до чарівного світу культури і мистецтва, які духовно збагачують кожну людину і її світовідчуття.

43 роки вчительської роботи за плечима Василя Танчинця. Швидко вони спливли, пролетіли. У 1981-му Василь Васильович опинився на півострові Камчатка. Влаштувався вчителем російської мови та літератури у середній заочній школі. Моряків, які без відриву від виробництва прагнули здобути середню освіту безпосередньо у відкритому морі на плавбазах типу «Рыбак Камчатки», «Рыбак Чукотки», «Советская Сибирь» та інших суднах вчив на промислах, які тривали півроку і більше. Так він освоїв Тихоокеанські безкрайні простори. Побував у Берінговому, Охотському, Японському морях, відвідав Японію, Південну Корею, Канаду, США… Ще півроку проробив рефрежераторним машиністом першого класу. Цю морську спеціальність уже освоїв тут. Працював впевнено, швидко і надійно. Це дало йому можливість отримати досвід роботи на великих морозильних риболовних траулерах з аміачними та фреоновими установками. На 14 років затягнулася його «камчатська епопея». Однак думками завжди линув на Україну. У 1995-му вийшов на заслужений відпочинок. Знову повернувся в рідне місто над Латорицею. Почав співпрацювати з газетами «Панорама» (Мукачево), «Трибуна» та «Срібна земля-Фест» (Ужгород). Був обраний членом президії Мукачівської міської ради ветеранів України. У 2006-му прийнятий членом Національної спілки журналістів України. Став автором книги «Осінні акорди». І ось нове літературно-художнє видання Василя Танчинця «Зимовий неспокій». Видане воно в березні цього року в Ужгородському видавництві «Патент». Заслуговує на особливу увагу читачів, які серцем тягнуться до духовних джерел нашого краю. Упорядкував нове видання і написав цікаву передмову до неї доктор мистецтвознавства, академік Академії наук вищої освіти України, заслужений діяч мистецтв України Іван Хланта.

Марія Конкіна