Людська глибина і сутність Івана Чендея в його творах та спогадах сучасників

З письменникових афоризмів виписала один: «Аби літератор склався необхідні: знання життя, висока культура слова, належна самодисципліна, працьовитість, закоханість у справу, чесність, висока ідейність, захоплення добром, зненависть до зла…»

Жила між нами людина. Не звичайної фізичної, розумової і душевної сили. Рухівець. Відданий син свого народу. Талановитий самородок верховинської землі. На 84 році пішла з життя, переконавши нас в неспростовній гідності кожного українця.

20 травня цього року лауреату Державної премії України імені Тараса Шевченка за книги «Калина під снігом», повість «Іван» (1994), літературної премії імені Андрія Головка за роман «Скрип колиски» (1987), премії Українського фонду культури імені Володимира Винниченка (1988) та почесної відзнаки Президента України, яка зараз прирівняна до ордена «За заслуги» (1993) виповнилося б 95. До цієї дати Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека імені Федора Потушняка зібрала, упорядкувала і видала унікальне науково-літературне видання матеріалів під назвою «Іван Чендей у колі сучасників».  До нього увійшли безцінні і дуже хвилюючі спогади, статті, есе, художні твори автора, список і дані рідкісних бібліографічних видань (упорядковані провідними працівниками цієї бібліотеки О. Г. Лютою, Л. О. Смочко та М. І. Трищак).

Іван Михайлович автор низки сценаріїв для художньо-документальних фільмів – нарисів «Художники Закарпаття», «Євгенія Долинюк», «Верховина – краса моя», «Чорна Тиса»… У 1964-му у співавторстві з Сергієм Параджановим написали містичний сценарій до фільму «Тіні забутих предків» (за однойменною повістю Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків»). На фестивалі в Аргентині він заслужено отримав ІІ премію «Південний хрест» і був визнаний одним із кращих у народно-фольклорному плані.

Це нове видання адресоване широкому колу читачів, літературо- і краєзнавців, викладачів, студентів, бібліотечних працівників та шанувальників його творчості. Видруковане воно в Ужгороді у ТОВ «РІК – Y» в травні 2017-го невеликим тиражем – усього 150 примірників. Але для книгоманів воно стане безцінним бестселером.

• 

• 

• 

Відкривають цей збірник хвилюючі і теплі спогади академіки Миколи Жулинського «І світ земний, і світ духовний… Сумуючи за спілкуванням із Іваном Чендеєм». Одним із перших вчений відгукнувся і дав високу оцінку творчості нашого земляка. Перебуваючи в Ужгороді, у вересні 1983-го, він відвідав родину Чендея. Зустріч цих двох унікальних людей вилилася у незабутню подію. На згадку про неї Іван Михайлович подарував Миколі Григоровичу книгу лауреата Нобелівської премії Іво Андрича «…Людині і людству». Окремі рядки і абзаци в ній були виділені, виокремлені олівцем. В цих місцях йшла мова про процес роботи літератора над словом, над художнім відтворенням людини, її почуттями, властивими кожному з нас – переживання і смута, страждання, сумніви і тривоги, вагання і розпач… Ніколи не варто зупинятись, навіть і тоді, коли ви спіткнулися, зустрілися з небезпекою, «спокійно і бадьоро продовжуйте свій шлях».

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Після виходу у київському видавництві «Молодь» книги «Березневий сніг» (1968) Івана Чендея перестали друкувати. Його ніде не брали на роботу. Треба було жити, утримувати й годувати сім’ю. А тут ще одне горе  – 10 січня 1968-го в автокатастрофі загинув його улюблений 20-річний син – студент Мирослав. Другий син Михайло згодом став учителем, але тоді не зміг далі навчатися в Ужгородському університеті. Він залишив батьківський дім і виїхав до Львова. Донька Марія подарувала батькам двох внучок. У рідному селі Дубове на Тячівщині він теж не знайшов підтримки. Між людьми відчував невисловлений осуд за виписану в повісті «Іван» постать людини, яка не відповідала займаній посаді голови сільради. Лише старенький батько, сестри та брат допомагали чим могли сім’ї Чендеїв. І товариш із Берегова Василь Шепа, як і його рідні, робив усе, аби Іван Михайлович вистояв під ношею непосильного тягара життєвих випробувань.

• 

• 

• 

• 

• 

Перший розділ носить назву «Іван Чендей про сучасників». У 21-му творі Івана Михайловича тонко передані його настрій, довіра до нового покоління читачів, відчутний правдивий пульс його епохи, пережитих думок і почувань, образного мислення, смислового сприйняття і ставлення до дійсності в суспільстві. Як тонко написані відчуття автора до Михайла Кречка. Уже з колиски від матері він перебрав любов до народної пісні. З рідного Порошкова з нею вирушив у велике творче життя. Як диригент в єдине ціле злився зі своїм мистецьким колективом уславленого Державного Закарпатського заслуженого народного хору. Чітко відчував і бачив народ у пісні, а пісню – в душі народу. У творчості Михайло Михайлович горів сам і запалював цим вогником  всіх, з ким працював, зустрічався, до кого доносив цю пісенну народну красу, яка творила хвалу нашому часові, рідній землі і розквіту талантів, бо ними так щедро наділена і багата закарпатська земля.

Цікаві його «Етюди про Павла Тичину».  У далекому 1940-му гімназист Іван Чендей врятував від знищення твори багатьох письменників  і як коштовний скарб за пазухою виніс стільки книг скільки міг, аби вдома зачитуватися двохтомним альманахом української поезії «Струни» та його «Сонячними кларнетами»… Весною 1945-го у переповненому людьми драмтеатрі, як працівник газети «Закарпатська правда»,  Іван Чендей слухав виступи Павла Тичини та Миколи Бажана. Його приємно вразив незабутній вірш «Будь здорова, Закарпатська Україно». Пишучи свій творчий звіт, Іван Михайлович підкреслив цю золоту нитку єднання людей думами, радістю і чуттям єдиної родини, які незримо витали в залі… Третя незабутня зустріч з Павлом Григоровичем відбулася в Києві у 1949-му. Вона придала закарпатському прозаїку натхнення для безперервної  літературної праці. Четверте побачення у засніженому Києві 1966-го стало повчальним: працюючи над твором письменник повинен любити і знати свій народ, його культуру й мову.

Зачитуєшся написаними автором творами про Йосипа Бокшая – чарівника з мольбертом, ясними зорями Гната Ігнатовича, вікном робітні Петра Лінтура, який у своїй кутовій кімнаті будинку №21 по вулиці Митній в Ужгороді, протягом 20 літ невтомно й наполегливо працював, збирав і обробляв народні скарби від казкарів Василя Короловича,  Михайла Галиця, Андрія Калини… Як добрий хліб він передавав читачам настанови: любити і розуміти життя, неспинно збагачувати свою увагу і розум. Цікаві нариси Івана Чендея про талант і труд ученого і літератора Петра Сови, головного лікаря Свалявського району, уславленого диригента, до самозабуття закоханого у хорову справу Мирослава Степановича Чайковського, який на мистецько-культурній ниві відсвітився найкращими гранями свого таланту. Читачам Чендей переконливо розповів про чари чудодійства художників Федора Манайла, Адальберта Ерделі, Володимира Микити, Михайла Романишина, Андрія Коцки, мистецького подружжя Миколи та Едіти Медвецьких. У древньому місті Лева вони  здобули вищу освіту, фахове та професійне навчання і як митці вперше прозвітували виставкою своїх картин, що отримала високе  глядацьке визнання.

Не оминув автор і життя колег по перу Петра Скунця, неперевершених в оповіді людських доль Михайла Томчанія, Олександра Маркуша, Юрія Шкробинця, Павла Чучки, Івана Мешка…

Дуже цікавим є другий розділ книги «Сучасники про Івана Чендея». 26 оповідачів сказали своє вагоме слово про людяність і простоту Івана Чендея, завжди захопленого своєю творчою роботою, відчуттями того великого, що власноруч виписував на сторінках своїх книг. Це були добре виношені в серці, глибоко осмислені в голові думки, з яких народжувалися його нариси, неперевершені оповідання, повісті та романи. За це сердечна подяка читачів журналісту Михайлу Бабидоричу, побратимам по перу Миколі Жулинському, Юрію Бача, Івану Дзюбі, Дмитрам – Кешелю та Креміню, Василю Марку, Івну Мишку, Миколі Мушинці, Дмитру Павличку, Івану Ребрику, Петру Скунцю, Дмитру Федаку, Олександру Гаврошу. Вони пролили світло на долю письменника. Його батько Михайло Чендей оженився проти волі діда. За не послух не отримав свого наділу землі. Мати народила 12 дітей, а виховала 9. Мріяли, аби Іванко в Югославії безкоштовно вивчився на священика. Син категорично відмовився; змалку його вабило перо. У душі постійно жевріла надія: людям має сказати своє вагоме визріле слово. Так згодом появилися його унікальні книги «Кринична вода», «Теплий дощ», «Чайки летять на Схід», «Луна блакитного овиду», «Терен цвіте», «Птахи полишають гнізда», «Вітер з полонини»… Одружився у 23 роки з Марією Пекар (22.08.1924 – 4.11.2016). Щоб у вічності легше відшукати чоловіка на той світ  Марія Іванівна взяла з собою недопалки вінчальних свічок. Вони яскраво осявали їхнє подружнє життя протягом 60 років.

У третьому розділі «Іван Чендей у листуванні» літературознавець, заслужений діяч науки і техніки України Сидір Кіраль в огляді «Ніс у своїй душі сонце любові до людей та України: штрихи до епістолярного портрета Івана Чендея» передав синівське прагнення Івана Михайловича зробити щось корисного для свого народу і, як учив його батько «чесно працювати важко, але від чесної праці легко на душі» впродовж свого життя керувався цим заповітом й залишив його нам.

Марія КОНКІНА