Пережита правда нашої доби

Свою тверду руку, ясний розум, високу організованість і цілеспрямовану зібраність, усе своє свідоме життя віддав вивченню історії Закарпаття худорлявий, не претендуючий на славу, мудрий шукач істини, вчений і фахівець історик Омелян Дмитрович Довганич (8.05.1930-31.10.2009).

Скромний у житті. Сумлінний і наполегливий у роботі. Привітний і доброзичливий у товаристві. Таким був цей чоловік, за скельцями окулярів якого ховався живий відблиск трохи втомлених, але завжди спокійних, зосереджених і уважних очей. У постаті 79-річного вченого відчувалася властива рухливим людям енергійність, готовність з головою поринути у нову, досі ніким не вивчену, цікаву справу. Не менше десяти напрямків наукового пошуку здійснив за свого життя. Це – дослідження нелегального переходу закарпатцями радянсько-угорського кордону, більшість яких опинилася у жорнах сталінських репресій. Шляхами пошуків і знахідок дослідив репресії проти оборонців Карпатської України та її керівних діячів. Вивчив долю закарпатських воїнів генерала Людвіка Свободи, які опинилися у вирі Другої світової війни після пройдених страждань у ГУЛАГах. Дослідив діяльність розвідувальної групи антифашиста-інтернаціоналіста Ференца Патакі в Закарпатті та за межами його з серпня 1943 по березень 1944 років. Над розкриттям цієї теми вчений працював майже чотири десятиліття.

Вже історично так склалося, що лише у ХХ столітті Закарпаття пережило зміну кількох політичних влад: Чехословацьку республіку, короткочасне існування Карпатської України, угорську окупацію краю, визволення та возз’єднання Закарпаття з матір’ю Україною, розпад колишнього Союзу, проголошення суверенної, незалежної і соборної України. Ці віхи життя і нелегких випробувань гідно пройшов наш народ. Людьми по-різному сприймалися ці часи, які впливали на їх світогляд, суспільне життя і як у дзеркалі часу відбивалися ракурси пам’ятних, хвилюючих і важливих, а часом і драматичних подій, які позначилися і на житті наступних поколінь.

Майже півстоліття Омелян Дмитрович віддав пошуковій роботі. Наполегливо цьому вчився у відомих київських професорів Всеволода Клокова, Володимира Землинського, Володимира Кучера, які досліджували рух Опору в Україні у роки Другої світової війни. Багато корисного почерпнув з внеску наукового пошуку професорів УжДУ Богдана Співака та Михайла Трояна. У розрізі відшумілих подій почав працювати і сам. Це були цікаві розповіді та спогади про окремих військових, культурних та громадських діячів нашого краю – Олексу Борканюка, Йосипа Бойчука, Юлія Бращайка, Степана Вайду, Дмитра Вакарова, Юрія Гаджегу, Ілька Гаразду, Дмитра Климпуша, Степана Клочурака, Івана Мондока, Ференца Патакі, Андрія Патруса-Карпатського, Андрія та Михайла Поповичів, Степана Пруницю, Івана Туряницю, Василя Федака та інших. У кожній розповідалося про конкретний внесок людини в історичну добу, яку вона пережила і активним свідком якої була, брала безпосередню участь і вирішувала долю краю доступними їй методами та шляхами.

На полицях бібліотек залишилося понад 57 окремих видань Омеляна Довганича як автора.

Народився 8 травня 1930 року в Нижньому Селищі, Хустського району. в простій селянській родині Дмитра Івановича Довганича та Марії Юріївни (уродженої Гайдур). У сім’ї підростали сестричка Оленка та братик Михайлик, але вже без батька. Діти радували матусю своєю допитливістю, гарним ставленням до навчання, праці, людей.

Після школи працював коректором Хустської районки. Далі очолював відділ кадрів і організаційної роботи в окружкомі комсомолу. Заочно навчався у Львівському держуніверситеті ім. Івана Франка, на відділенні журналістики Київської вищої партійної школи (1953-1956). П’ять років очолював районну газету «Радянське село» у Великому Березному. Потім працював інструктором оргвідділу Закарпатського обкому та Ужгородського міському, завідував будинком політосвіти. Був головним редактором республіканського видавництва «Карпати».

Успішно закінчив аспірантуру УжДУ. В 1972 році прийшов на роботу на його історичний факультет. За 23 роки педагогічної діяльності від старшого лаборанта виріс до доцента кафедри нової і новітньої історії та історіографії. У 1970 році успішно захистив дисертацію «Проблеми історії Закарпаття напередодні та в роки Другої світової». Вона охопила великий період часу (1938-1945 рр.). Був одружений. Ганна Михайлівна була професійним бібліотечним працівником, його вірним і надійним співбесідником і порадником. Виховали двох синів Ярослава та Омеляна і п’ятьох онуків.

Тричі побував у центральному архіві Міністерства оборони у Подольську під Москвою та у Чехословацькому військовому архіві в Празі і Архіві особових справ чехословацьких воїнів у словацькому містечку Трнаві. Тут зібрав вичерпні відомості про закарпатських добровольців, які від Бузулука до Праги дорогами війни пройшли у складі корпусу генерала Свободи. Уточнені списки загиблих і ще сущих ветеранів допомогли завершити роботу над першим томом «Книга пам’яті України: Закарпатська область». Дописує два великих розділи другого тому «Нариси історії Закарпаття», які значно збагатили історіографію цієї доби.

Важко переоцінити внесок Омеляна Дмитровича у нашу історію та її «білі плями», які як незагойна рана і нестихаючий біль серця він правдиво розкрив, висвітлив і доніс до наступних поколінь. «Ніхто не забутий. Ніщо не забуте» – цьому девізу вчений підпорядкував усе своє свідоме життя, працю, талант і вміння, ерудицію, енергію і знання, якому була небайдужа історія рідного краю, що несла свій відгомін часу, пережитого нашими земляками протягом минулого століття.

Марія КОНКІНА