Його життя як пісня, що не віддзвеніла

Кожний з нас прагне бути щасливим у житті. Це бажання реальне, якщо спрацьовують два важливих фактори. Хтось завжди повинен нас любити, чекати, зустрічати, зігрівати своєю увагою і теплом душі. І ми повинні чітко знати і усвідомлювати, що комусь дуже потрібні, що справи нашого життя і обізнаності приносять комусь користь і радість, налаштовують близьких і дорогих нам людей, з якими спілкуємося щодня, на світлу хвилю віри, надії і любові, що прийдешній день не ставав схожим на пережитий вчорашній…

Гортаю збірочку авторських пісень «Засиніла Тиса» Івана Антоновича Бачкая. Її він видав напередодні свого 60-ти літнього ювілею у 1999-му. Тут його ліричні пісні «Верховинський краю», «У долині при Боржаві», «Зацвіла черешня», «Полюбила чорнобрива», «Засиніла Тиса». Найпам’ятнішою стала «Пісня про Виноградів». Народилася  вона у 1965-му, у співдружності з колишнім працівником тодішньої редакції районної газети «Прапор комунізму», поетом Степаном Жупанином. Вона оспівувала непоторну красу нашого міста і виливалася в щемкі звуки «Виноградівського вальсу». Дуже співзвучна з невмирущими рядками поезії Максима Рильського «Троянди  й виноград – красиве та корисне»…. Стала вона заспівом нашого романтичного настрою і бурхливого часуь і стрімко піднялася на своїх крилах.  Її одразу підхопили і заспівали в наших селах та містах. Пісня стала своєрідною візитівкою Виноградова. Нею відкривалися концерти, творчі звіти району на обласних оглядах колективів художньої самодіяльності. Тепло сприймалася слухачами у Белгородскій області в Росії, у Глибоцькому районі на Буковині, у словацькому містечку Кошіце, з якими тоді виноградівці браталися, обмінювалися передовим досвідом роботи.  Це була тоді жива потреба запозичити щось нове, корисне, поспілкуватися з однодумцями.

Особливий успіх мала пісня у виконанні членів жіночого вокального квартету Світлани Гнетило, Наталії Муравець, Оксани Лемак, та Наталії Краснай, які виконували її у супроводі самодіяльного народного оркестру народних інструментів (художній керівник і диригент Віктор Марушка).

Іван Антонович Бачкай про себе ніколи й нікому нічого не розповідав. У його пам’яті щільно відклалися всі пережиті  приємні й хвилюючі події. Однак цю нішу залишав недоторканою. Нікому її не відкривав. Колісниця часу поступово неслася далі. Завжди жив очікуванням чогось доброго. У кожний день входив з дивним бажанням зробити людям щось приємного, корисного. Батьки привчили його до праці змалку.

…У далекі 30-ті з Сускова на Свалявщині молодий священик Антон Бачкай з юною та вродливою дружиною Оленю Петренко приїхали в Малу Копаню. Від 70-ти річного отця Олександра Валковського він перебрав цей сільський прихід. Не думав, що тут затримається надовго. Люди дуже тепло прийняли їх. Селом збудували фару. У молодій сім’ї пішли діти – син Георгій та донечка Марійка. 25 липня 1939-го родину Бачкаїв ощасливила двійня: Василько та Іванко. Потім на світ появився наймолодший Степанко.

… У лютому 1949-го в Малій Копані організовується колгосп «Сталінське плем’я». На ту пору в селі найдобротнішим був дім Бачкаїв. Нова влада потіснила сім’ю: дві кімнати відібрали під правління новоствореного колективного господарства, другу половину будинку – під сільську раду та хату-читальню. Так батьки та п’ятеро дітей залишилися без даху над головою. Односельчанин Василь Галас, який роками  дякував у церкві прихистив Бачкаїв і далі потекли звичайні сільські будні. Антон Федорович служив у церкві.  Дружина Олена Степанівна вела домашні справи, займалася вихованням дітей, які ходили до місцевої школи.

Дбаючи про долю своїх чотирьох синів і дочки батько перейшов на бік православ’я. Але сумління постійно бентежила глибока провина перед вірниками. Мучився,  карався тим, що людей учив одному, а сам відрікся від церкви, якій присягав перед Господнім престолом.

17 грудня 1956-го він знов повернувся до своєї віри. Добре розумів і знав, що це не мине безслідно. Був готовий до любої міри покарання. Холодної січневої ночі 1957-го за ним прийшли і повели у невідомість. Після тривалого слідства та суду етапом його вивезли в далеку Мордовію. Станція Потьма стала початком його табірного життя. Звідси додому і надіслав довгоочікувану звісточку, у якій рідних сповістив, що живий, здоровий, працює…

Тим часом п’ятеро сільських юнаків Іван та Василь Бачкай, двоє Василів – Ковачик та Шелемба з Михайлом Алексаничем у дощ, у сніг, у спекотну днину та осінню негоду по 5 кілометрів щодня пішки долали до Великокопанської середньої школи. Випустилося  тоді 19 юнаків та дівчат. Це було справжнє ядро однодумців готових свідомо розпочати самостійне життя.

Нелегко тоді було дітям священика, батько яких за віру сидів у тюрмі. Але хлопці не відставали від своїх ровесників. Постійно виступали на клубній сцені, співали у зведеному хорі, брали участь у всіх мистецьких заходах в селі. У двох брати понесли свої заяви до Хустського технікуму що готував культосвітніх працівників. Вчилися юнаки наполегливо і старанно, успішно здавали сесії. Через два роки вони отримали дипломи організаторів-методистів клубної  роботи.

Свою трудову діяльність Іван Бачкай розпочинає як художній керівник Іршавського будинку культури. Потім стає його директором. Одночасно веде уроки музики і співів в Іршавській середній школі. Успішно керує хорами будинків культури у селах Лоза і Гребля та у самій Іршаві. У вересні Івана Бачкая призвали до армійської служби.

У  далекій Грузії на станції Сартечала сержант Іван Бачкай зустрічає поета-земляка Івана Тернавчука з Батьова. Двоє ентузіастів культосвітньої ниви створюють солдатський ансамбль пісні і танцю «Дружба». У ньому задіяні воїни 20-ти національностей. Хлопці дуже ретельно підбирають репертуар. Пишуть пісні про армійські будні. Так появляються «Марш авіаторів», «Повертався з чергування пілот», «Не спиться солдату», «Зіронько, далекая моя»…У віддалених гарнізонах і окремих частинах Закавказького військового округу слухачі тепло сприймали їхні виступи. Щирі відгуки про концерти ансамблю появляються в армійських журналах та газетах. Вище командування округу оцінило організаторські задатки сержанта Івана Бачкая. Його рекомендують на навчання до Тбіліської державної консерваторії імені Серджашвілі. Але саме тоді з дому надійшла  найжаданіша, найочікуваніша і радісна звістка –  з табору повернувся додому батько. Демобілізований у грудні 1962-го Іван повертається у Малу Копаню.

Ніколи не забуде тої миті, коли після тривалої розлуки знову побачив рідні місця. На Городищі, де збереглися залишки слов’янського поселення ХІ-ХІІІ ст.. побачив замріяні смерічки і хороводи білокорих беріз. Призупинився сержант, стишив ходу і завмер. Він так довго чекав цієї миті. Довго насолоджувався цією тишею та спокоєм, розмитими барвами суворої зимової краси, яка зараз у фіолетових обладунках облаштувала своєю красою всю Чорну гору. 

У життя він попрямував вибраною мистецькою стежиною. Поступив до Ужгородського музичного училища. Здобув фах педагога по класу гри на баяні та акордеоні. Закінчив Дрогобицький педагогічний інститут імені Івана Франка. 10 років очолював районний відділ культури. Постійно дбав про розвиток клубної та бібліотечної справи Виноградівщини. Займався організацією нових художніх колективів у найвіддаленіших селах району. У полі його зору стояло відкриття історико-краєзнавчих музеїв та пам’ятників воїнам-добровольцям Другої світової у селах Петрово, Фанчиково, Великій Копані та Великих Ком’ятах.

Одночасно Іван Антонович керує двома хоровими колективами радгоспу «Комунар». За досягнуті успіхи і зрілу виконавську майстерність у 1982-му колективу Великої Копані присвоєно звання «Самодіяльного народного». Через рік вони стають переможцями республіканського теле-турніру «Сонячні кларнети». З дипломом І ступеня з Києва повертаються додому. Як самодіяльний митець Іван Антонович дає авторський вечір в Ужгороді. 10 його пісень прописуються в програмі обласного телебачення «Вітаємо піснею».

Знову чоловік вливається в педколектив дитячої школи мистецтв імені Б.Бартока. Як досвідчений викладач очолює відділ народних інструментів. Організовує квартет баяністів. Успішно керує хорами ветеранів війни та культпрацівників району при міському будинку культури. 30 років поспіль грає у складі самодільного народного оркестру народних інструментів при міському центрі дозвілля, яким незмінно керує Віктор Марушка. Успішно виступає на тематичних концертах та святкових зібраннях районного рівня, приурочених знаменним датам, важливим історичним подіям та традиційним святам, започаткованим у Виноградові. Іван Бачкай прийнятий до обласного об’єднання  композиторів-аматорів. Стає членом Національної ліги українських композиторів. Численні грамоти, подяки, дипломи, медаль «За доблесну працю» як реліквії зараз зберігаються у його родині.

13 років поруч з батьком у колективі працювала донька Вікторія. Син Іван – інженер-економіст. Четверо онуків шукають себе у житті. Дружина Людмила Михайлівна довго трудилася на Виноградівському заводі пластмасових сантехнічних виробів інженером-технологом. Потім працювала заступником керуючого у Центрі зайнятості населення. Зараз на заслуженому відпочинку.

Життєва стежина мудрого порадника й наставника молоді, який мав заслужену шану і повагу колег та всіх земляків, котрі зустрічалися, спілкувалися і працювали з ним обірвалося 5 квітня 2005-го. Та краса одвічного звучання його душі і чистих помислів залишилася у його піснях, які й досі живуть, несуть наснагу і щиру радість слухачам, котрі на концертах їх слухають.

Марія Конкіна