«Шлях Пинті: від України до Румунії»

Унікальна та неординарна постать опришка Пинті. Прожив він життя важке та сповнене численних пригод і небезпек, бо сильний дух та справедливе серце не давали стояти осторонь, бачачи несправедливість. Бажання боротись за права пригноблених зробили його справжнім героєм для двох братніх народів: українців та румунів.

Любий простим народом та ненависний багатіям. Його діяння прославлені в піснях та легендах. Про нього в Румунії знятий художній фільм, а у Виноградівському районі готується туристичний маршрут: «Шлях Пинті: від України до Румунії», презентація якого запланована на 14 серпня у с. Новоселиця. Всі бажаючі зможуть зануритись у світ цікавих пригод та таємничих оповідей.

Румунія, то його Батьківщина, адже народився Григір (це його справжнє ім’я), в румунському в селі Мегоаж 25 лютого 1670 року. Був дуже привабливим, високого зросту, смаглявий і кажуть, із «орлиними» очима. Крім того здобув хорошу освіту, знав кілька мов. Після завоювання Трансильванії Габсбурґами (1687) служив у австрійському гарнізоні.

Але згодом сам виступив проти чужого панування, бо прагнув кращого життя, того, що бачив по світу, тож подався у народні месники. Здійснив численні напади на багатіїв і як ведеться віддавав все бідним, за що зазнав переслідувань від тодішньої влади, а для селян став місцевим «Робін Гудом».

Неодноразово назначали винагороду, за живого чи мертвого Григора. Численні переслідування спонукали його шукати прихистку в лісах. І він таки знайшов його, але вже на території Закарпаття, в селі Новоселиця, що на Виноградівщині.

Є тут місцина, яку називають Пинтьова яма. Там і зараз можна побачити сліди перебування опришка. Збереглася і велика кам’яна плита, що слугувала йому за стіл, й печери, де він жив. Саме тут розташована і криниця із цілющою водою. Сам Пинтя лікував нею свої рани. А в іконостас місцевої Успенської церкви (пам’ятка XVII ст.) сховав свій топірець і коли його знайдуть, то й герой повернеться.

З його ім’ям пов’язують також руйнування Хустського замку, в облозі якого він справді брав участь. За легендою, зробив собі гармату з колоди на горі Кобила (Новоселиця) і націлив її в бік замку та розбив твердиню.

Був виданий не оди наказ про його затримання, і 1700 року його таки заточили в Сату-Марську фортецю. Ця подія зображена в закарпатській народній пісні «Сидить Пинтя у темниці»:

Сидит Пинтя у темници,                 

Пише письмо на таблици,                

Пише, пише, пописує,                     

Та на нянька утказує:                         

“Прийди, няньку, пожалуй ня,          

Дай сто златих, укупиня”.                 

“Як маю за тя сто злат дати,              

Не буду тя сином звати”.                    

Сидит Пинтя у темници,                     

Пише письмо на таблици.                  

Пише, пише, пописує,                        

Та на мамку отказує:                           

“Прийди, мамко, пожалуй ня,

Дай сто златих, укупи ня”.

“Як маю їх за тя дати,

Не буду тя  сином звати”.

Сидит Пинтя у темници,

Пише письмо на таблици.

Та на любку отказує:

“Прийди, любко, пожалуй ня,

Дай сто златих, укупи ня”.

Аж бим, милий, кужиль пряла,

Я би за тя сто злат дала”.

Та він вдало виплутувався навіть із таких ситуацій, все одно виходячи на волю і продовжуючи свою діяльність. Доки 14 серпня 1703 року, під час атаки на Бая-Маре (Румунія), капітан Пинтя Хоробрий не був застрелений біля вежі «М’ясників». Та слава про його подвиги та людська шана, досі живі, і пам’ять про нього не загинула. У старовинній дерев’яній церкві в Будешті (Румунія) зберігають сорочку, кольчугу й шолом Пинті Хороброго, а в історичному музеї Бая-Маре – його зброю. На його честь, в місці де він загинув, відкрили пам’ятник.

Валентина Горнецкі