Місто над Тисою

Місто розташоване під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат, де Тиса поділяє цей пояс на західну і східну частини праворуч річки  біля підніжжя Чорної гори (570 м над рівнем моря), яка колись, ще до появи людини, була діючим вулканом, її форма, вигаслі кратери та розкидані великі камені — вулканічні бомби — свідчення цього.

Перші люди тут оселилися ще за бронзову еру, тут археологами було знайдено стоянку того періода, який датується ХІ-Х до Р.Х. А в ІХ-Х ст. вже нашої ери тут було славянське городище. Слов’янські поселення тієї доби були невеликі. Житлами їм служили землянки і напівземлянки з печами. Займалися землеробством, гончарством, ткацтвом, обробляли дерево і залізо.

Мертвих спалювали, попіл зберігали в урнах. Багато археологічних пам’яток VІ – ІХ ст. знайдено в поселеннях Малої Копані та Чепи. Через Верецький перевал у 896 році у Тисо-Дунайську котловину прийшли угорські племена. Однак панування угорських королів не зразу поширилося на територію, що нині займає наш район. Вона була болотистою внаслідок розливів Тиси і притоків. Дубові проліси разом з болотами робили ці простори важкодоступними. Цей регіон вважався TERRA NULLIOS (територія нічийна, нейтральна). Проте населення, хоч і малі, тут були.

Після ХІ ст тут встановлюється влада угорських королів. Вважають, що ще у Х-ХІ ст. тут існував укріплений прикордонний пункт для оборони від печенігів і половців. Угорські королі мали тут мисливські угіддя, на яких селили лісничих, єгерів, сокольничих, рибалок та інших людей, переважно з місцевого руського населення. Гейза ІІ (1141–1162) поселив у цих околицях фламандських і саксонських колоністів.

В ХІІ Угоча входить до королевської (зараз с. Королево) домінії. Король Гейза створює Угочанську жупу в центром зрозуміло в Угочі.Тож Угоча – це давня назва Виноградова. Ця назва протрималася трохи менш ніж 700 років. А в 1262р король Іштван V дарує Угочу статус міста і нову назву Севлюш. З 1329р вже від короля Карла Роберта Севлюш отримує статус коронного міста, після цього його економічний розвиток дає непогані показники, а все через те, що місто знаходиться на «сольовому шляху». Напротязі двох наступних століть наш край, хоч і повільно заселявся так, що наприкінці ХІІ ст. і він був включений до королівських володінь.

Севлюш, Сивлюш. Під цими назвами місто згадується в латинських тогочасних документах.

Виникло воно раніше, ніж Угочанський комітат. Коли і хто заснував Севлюш невідомо. Але сталося це дуже давно, бо вже в 1262 році у латинських документах воно згадується як королівське місто.

Севлюш був наділений значними королівськими привілеями. Він дістав право самоврядуванням, свій суд, його населення мало вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством. Севлюського громадянина не дозволено було представити перед чужого, тільки перед свого старосту. Барон не мав права поселятися між громадянами міста. Священників собі самі обирали, а попівську десятину могли залишити на своєму полі – нехай священник сам собі з неї збере врожай. Тільки королеві повинні були платити невеликий земельний податок і в королівську армію посилали одного озброєного вояка.

Місто мало право вільного базару по четвергам. Ця традиція збереглася і по сьогодні. Громадянам міста забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Всі ці привілеї пізніше, в 1294 році, підтвердив король Андрій Третій , а в 1319 і 1329 роках – король Роберт Карло.

Чотири поселення – Королево, Сасово, Чорний Ардів і Віряця дістали спільну привілейну грамоту від короля Лайоша Великого у 1355 році. Однак у спільних питаннях вони зобов’язані були звертатися до Севлюського старости і його присяжних. Їх розсуд був обов’язковий, як для спільних сторін, так і для начальника королівського майна, коменданта замку “Нялаб”. Королівські привілеї поширювалися і на міську парафію, яка була підпорядкована Естерганському митрополитові.

1301 року помер угорський король Андрій Третій, останній із династії Арпадовичів. Папа Боніфацій VІІІ призначив угорським королем принца неаполітанського із родини Анжу – Карла Роберта. Цей король у 1307 році подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут замок “Канков”.
Але частина феодалів, а до них приєднався й Беке Боршо, хотіли бачити на угорськім троні чеського короля Вацлава Другого і виступили проти Карла Роберта. Цей виступ потерпів поразку. Замок “Канков” був узятий, відтак зруйнований. Місто та навколишні володіння король подарував феодалові П. Перені за заслуги, здобуті в битві з турками в 1396 році біля болгарського Нікополя.

Після монголо-татарського нашестя, 1240 – 1241 р.р., територія теперішнього Виноградівського району, як і всього краю, зазнала значного спустошення. Населення його різко зменшилося. Але угорський король Бела ІV закликав на ці землі німецьких та італійських колоністів.

Король Стефан поділив країну на райони – комітати. Спочатку це були “королівські” комітати (столиці), на чолі яких стояв королем призначений ішпан (наджупан). Але вплив дворян дедалі зростав і після видання королем Ендре І “Золотої булли” 1222 року “королівські комітати” перетворилися у “дворянські комітати”.
У кінці ХІІІ ст. утворився Угочанський комітат, вже як “дворянський”. Назву свою дістав від назви села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік, у зв”язку із затвердженням Севлюського пароха св.Петра на посаді митрополита. Вдруге Угоча згадується в 1332 –1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священником. Село Угоча, що дало назву комітатові, виникло десь у другій половині ХІІ століття, і воно, мабуть, дістало назву від імені першого жупана комітату, котрий у цьому селі жив.

Але, починаючи вже з другої половини ХІІІ століття, столицею головних ішпанів було село Королево, осередок угочанського королівського майна. Отож, село Угоча втратило центральну роль і безслідно зникло. За твердженнями деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці села Сасова і, мабуть, з ним злилося.
Існує й інша версія. За народним переказом, поселення Углича – Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщину. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із Мараморського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев”яне вугілля для ковалів тирана Дракули. Згодом на острові було зведено дерев”яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича – Угоча зникло безслідно.

Головними жупанами Угочанського комітату завжди були представники роду Перені. Центр домінії роду Перені знаходився у фортеці “Нялаб” поблизу Королева. 1350 р. у фортеці “Нялаб” перебував каноник Бенедикт Ком”яті, як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латинської мови на угорську. Й у 1533 році цей переклад надрукували в польському місті Кракові. Це була перша книга, надрукована угорською мовою.

Як і в усій тодішній Угорщині, населення нашого краю ділилося на декілька суспільних класів. На найнижчому рівні були раби і слуги дворян, за ними йшли напіввільні жилярі і кріпаки, потім вільні громадяни міста й привілейованих сіл, землевласники, а наверху цієї суспільної піраміди були магнати, ішпани. За найдавніших часів угорської історії земля була власністю королів. Королі, починаючи з XIII століття, стали позичати землю окремим особам та монастирям. Землевласники дедалі більше визискували підданих, позбавляли їх привілеїв, вимагали великих податків. Дещо краще велося селянам за панування короля Матяша Корвіна (1458—1498 роки). Він захистив селян, від свавілля дворян. Але після смерті цього «доброго» короля дворяни скасували всі пільги, дані ним простому люду. Народ говорив: «Помер Матяш — з ним померла й правда».

Становище селян було нестерпним. Тієї пори архієпископ Естергомський організував хрестовий похід проти турків. Похід не відбувся. Але землевласник Юрій Девжа зібрав багато селян, начебто хрестоносців, проголосив себе їх королем і хотів зробити переворот на користь простого люду. Повстання в 1514 році було жорстоко придушене, а селяни — повністю закріпачені. Рід Перені поновив фортецю “Канків” на початку XVI ст. Тут поселився орден монахів-францисканців. У XVI ст. в Угочанському комітаті поширився рух реформації, підтримуваний великими землевласниками. Внаслідок цього орден францисканців 1556 року був розігнаний, а фортеця “Канків” зруйнована. Через півстоліття — з настанням протиреформації — монахи повернулися. У центрі міста побудовано монастир і церкву святого Франциска. Хоч Виноградів раніше від інших поселень таких, зокрема, як Берегово, Мукачево, Ужгород одержав статус міста, у своєму розвитку він скоро став занепадати. Причиною цього було те, що феодали з роду Перені майже всі землі навколо міста і великої частини комітату прибрали до своїх рук, королівські привілеї відмінили і робили все, щоб закріпачити населення. Найпрогресивнішим представником з роду Перені був барон Зігмунд Перені. Він заснував у місті лікарню, подарував під неї гарну земельну ділянку на якій пзніше були зведені лікувальні корпуси. Барон був страчений Габсбургами в 1849 році.

У 1908 р. було затверджено герб міста Севлюша, частково базований на символіці давніших громадських печаток: на срібному тлі – угорський гусар у блакитному одязі, що тримає в правій руці ґроно винограду. Наприкінці XIX – на початку XX ст. Севлюш вважався центром як Угочанського комітату, так і одного з двох повітів цього комітату – Передтисянського.

Як уже згадувалося, до привілеїв міста належало право тижневих торгів у четвер. Торги відбувалися на міській площі (тепер площа Миру). Але місто мало право вісім разів на рік влаштовувати цілодержавні торги для продажу великої рогатої худоби. Торгували на «зборищі» поруч із лікарнею. Пізніше торговицю перенесли на вулицю І. Франка. Як і іншим країнам та містам, чимало страждань населенню Севлюша й району завдала перша світова війна. Від голоду й холоду терпіли діти й жінки. Чоловіків до 50, а пізніше — до 60 років забирали на фронт. Дуже підупало внаслідок цього сільськогосподарське виробництво. Військова влада систематично забирала від громадян зерно, коней для потреб армії. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфісковували церковні дзвони від усіх конфесій. Холодного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони «Івана і Марію» з третього поверху Успенського храму, скинули їх на подвір’я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. У вірників, що спостерігали цей грабіж, потекли сльози. Відтоді лагідний голос цих дзвонів уже не сповіщав жителів, що настав ранок о 5-й годині, що вже полудень, чи 8-ма година вечора (годинники в ті часи мало в кого були). Не кликали ці дзвони людей на молитву, не проводжали покійників в останню дорогу. Переплавлені в гарматні і кулеметні набої, вони сіяли смерть, примножували число сиріт і вдів.

1916 рік. Поразка австро-угорської армії на Східному фронті дала привід для посилення гноблення руської меншини в краї. За свідченням угорського вченого І. Сабова, правобережну частину комітату компактно населяли русини. І в більшості поселень лівобережної частини (Теково, Сасово, Гудя, Чорна Хижа, Королево, Чепа, Чорний Ардів, Бобове) русини складали більшу половину населення. В церковних школах заборонялась руська мова, алфавіт, створений на основі кирилиці. Релігійні свята було наказано відзначати за Грегоріанським календарем. Ужгородська Центральна Руська Нарродна Рада 8 травня 1919 року одностайно прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до ЧСР. На підставі цих рішень Сен-Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро-Угорщини на ряд самостійних держав, 10 вересня 1919 року визначила умови приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини. У Севлюш чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 р.

У липні 1921 року відбулися ще невеликі компенсаційні обміни територіями між ЧСР і Румунією. Розпочався 20-річний період відносно спокійного розвитку міста і району, ожило освітянство. В місті працювали три одно-класні церковні школи: греко-католицька, римо-католицька, і реформатська. У двох останніх навчання вели угорською мовою. Була також державна початкова шестикласна школа з руською мовою навчання. В 30-х роках початкові школи перетворили у 8-класні. Діяла і чотирикласна горожанська школа з руською мовою навчання і з паралельними чеськими класами. До неї приходили учні після закінчення 4-го класу початкової школи без екзаменів. Горожанська школа давала дітям не-закінчену середню освіту. В 30-х роках були відкриті окрема чеська початкова школа та єврейська школа з гебрейською мовою навчання. У місті також діяла торгова школа, де готували продавців для магазинів різного профілю, також технікум. У ньому винятково хлопці здобували спеціальності машиністів паровозів, шоферів, слюсарів, зварників, радіотехніків, майстрів художньої обробки металу. Торгову школу і технікум відвідували учні з усієї Підкарпатської Русі.

Місто на власні кошти побудувало для технікуму модерні майстерні, гуртожиток. У ньому працювала багата бібліотека з технічною та художньою літературою. У великих селах району власті відкривали чеські школи навіть тоді, якщо там не було й жодної чеської дитини. Такі школи відвідували діти євреїв. У них учням видавалися підручники зошити й усе інше безплатно. Однак українські діти до чеських шкіл не ходили. В місті працювало ще й вечірнє промислове училище для молоді, яка приватно навчалася у ремісників і торговців. Виноградівський район за чехів поділили на нотаріати. Місто й селища Королево та Вилок мали самостійні нотаріати — громадські уряди підпорядковані комітатові. Менші села об’єднувалися в один нотаріат і мали спільне управління з підпорядкуванням Севлюському округові та комітатові. Угочанський комітат об’єднали з Марамороським із центром у Севлюші. Членів міських, селищних та сільських представництв обирали на прямих, загальних, рівних і обов’язкових виборах. Однак право обирати і бути обраним у місцеве управління не мали громадяни, котрі в даній громаді прожили менше 10 років. На чолі громадських урядів стояли староста і його два заступники, обрані громадянами, але округом керував окружний начальник (гейтман), призначений міністром внутрішніх справ. Вибори у Севлюші проходили в 1924, 1925, 1929 і 1935 роках. Найбільше голосів на виборах у 1935 році дістали землеробська, соціал-демократична та комуністична партії.

Республіканська землеробська партія, котра завжди очолювала уряд, вважала, що добробут громадян і міцність держави залежать від стану сільського господарства. Статистичні дані свідчать, що урожайність у ті часи була невисока. Пшениці збирали з одного гектара по 9,6 центнера, жита — 8,8; ячменю — 8,3; вівса — 9,8; картоплі — 74,9 центнера. Навіть вина з одного гектара насаджень виробляли тільки 15,4 гектолітра. Щоб підвищити продуктивність сільськогосподарського виробництва, аграрії намагалися всіляко поширювати агрономічні знання серед селян. З цією метою на свої кошти утримували спеціальні школи, організовували і фінансували курси для сільської молоді. Земельна державна реформа, 1920—1934 років, не забезпечила малоземельних і безземельних селян землею. Багато з них через це змушені були шукати роботу в західних країнах — на вугільних шахтах Франції, Бельгії і навіть США. На той час припадає переселення у наш район з гірських районів безземельних селян. На виділених для них землях були засновані села Руська Долина, Пушкіново й кілька хуторів між Фанчиковим та Новим Селом. Широкого розмаху набуло вирощування в районі високоякісного тютюну. Для його ферментації, побудували в місті завод, де працювало 850 робітників. Жодних інших заводів на території району за часів Чехословацької Республіки не було. Власники виноградників і фруктових садів свою продукцію вивозили в Чехію і Моравію.

За 20 років чехословацького правління у місті вимощено бруківкою три вулиці. Це нинішні вулиці Миру, Шевченка і Станційна.

1944 Закарпаття року – в складі СРСР. В 1946 році, коли юридично було закріплено приєднання Закарпаття до Совітів, угорську назву Севлюш замінюють на українську Виноградів. В 1953 році місто стає адміністративним центром однойменного району Закарпатської області УРСР.

Далеко  до завершення процесу воз’єднання (29 червня 1945 року договір про воз’эднання Закарпатської України з Раданською Україною у складі СРСР був підписаний між Радянським Союзом і Чехословацькою республікою.)  на території краю активно розгорнуло свої репресивні дії управління контррозвідки «СМЕРШ» 4-го українського фронту. Воно почало арештовувати учасників і керівників уряду Карпатської України, організацій українських націоналістів, представників закарпатської інтелігенції а також депутатів угорського парламенту, нотарів, старост, чиновників і жандармів періоду угорського поневолення краю і засуджувати їх за так звану «ворожу» діяльність, приписуючи їм антирадянську пропаганду та нічим не підтверджену боротьбу проти Радянського Союзу.

Радянський етап історії Виноградова закінчився у серпні 1991 року, коли Україну було проголошено незалежною державою.

Сучасний Виноградів – невелике за площею місто( 50,6 тис.кв.м.), в якому проживає близько 25 тисяч мешканців, перейменований із назви Севлюш на Виноградів у 1946 році. Виноградів повністю заслуговує на свою назву. Схили Чорної Гори вкриті виноградниками, сади щоліта дарують персики, абрикоси та винні ягоди, алеї та вулиці міста засаджені сакурами, каштанами та магноліями – розкішна та щедра природа. Таке собі невеличке, затишне містечко.  Його ще можна назвати Зеленим, бо дуже вже мальовниче. Весною, коли починає все цвісти, над містом наче висить п’янка хмарка аромату. Цвіте усе і всюди. А надто багато каштанів. Вони запалюють свої рожеві та білі свічки і насправді стає світліше навіть, тепліше.