«Виноградів – моє місто» музична культура

Ну, що назад в майбутнє!  Якось так можна визначити жест відомого краєзнавця Івана Біланчука, автора книги «Теково. Село на берегах Тиси».

Найближчим часом Іван Іванович планує видати нову історичну книгу «Виноградів – моє місто». А зараз люб’язно ділиться спостереженнями, власне, цілим розділом «Культура і мистецтво» майбутньої книги з читачами видання «Виноградівські Вогні».  

Музична культура – від Севлюша до Виноградова     

Якщо брати до уваги людей, які у Виноградові зв’язані з музикою то найбільш гідною постаттю, яка домоглася всесвітнього визнання був короткочасний житель нашого міста (1889-1892) – Бела Барток.

Була ще одна особливість – це були практично його дитячі роки. Знову ж таки виникає закономірне питання «Як попав у Севоюш юний Барток?». Народився він у вчительській сім’ї. І дід, і батько носили ім’я Бела Барток, щоб трошки виділити свого сина при хрещенні його назвали – Барток Бела Віктор Янош. Його батько, як і дід був директором сільськогосподарського училища в Нодь Сентмікловші (нині Румунія). Його мати Паула Фойт, сільська вчителька. Батько високоосвічена і різнообдарована людина помер у 31 рік, залишивши двох дітей сиротами. Мати змушена була шукати роботу. Доля привела її у Севлюш, де їй представили роботу в народній школі. Сюди вона приїхала з сином і молодшою донькою та незаміжньою сестрою. Перші уроки ігри на фортепіано Бела отримав від мами. 

Всупереч своєму юному віку у нього вже тоді пробився талант величезної сили. Можливо, цьому сприяла і потужна енергетика Чорної Гори, Тиси і самого міста. Судіть самі: тут він уже в дев’ятирічному віці написав перші твори – вальс, мазурку, польку та інші. Серед них особливо виділяється п’єса “Дзюркотіння Тиси”, в якій юний творець музики відображає враження від прогулянки на берегах річки. 1 травня  1892 року (127 років тому) у приміщенні комітатського будинку відбувся його перший публічний виступ. Як йому він вдався? Відповідь дає газета “Угоча”, яка 8 травня 1892 року опублікувала без вказання автора таку замітку: “У великому залі комітатського будинку успішно пройшов концерт у фонд допомоги бідним школярам. Серед інших виступаючих найбільшу увагу звернув на себе малий Бела Барток. Виконання ним класичних творів вимагало великої майстерності і безперечно свідчить про велику музичну обдарованість десятирічного хлопчика. Молодий геній зіграв також п’єсу власної композиції “Тече Дунай”, яка викликала не менш бурхливі оплески. Малий Бела Барток на своєму першому публічному виступі отримав кілька букетів квітів”.

Хто б не був автором цього допису він володів пророчим даром. Саме з Виноградова через Братиславу, Будапешт, Париж, Ленінград до міст Америки проліг  потім шлях угорського класика. Потрібно відмітити роль та людяність директора народної школи, який щоб не дати пропасти юному таланту представив матері Бели річну відпустку із збереженням за нею місця, якщо їй доведеться повернутися. Він чітко розумів що в місті немає можливості поглиблювати музичне дарування Бели. Його мати вибрала Пожонь (нині Братислава), де юний Барток брав уроки фортепіано і гармонії у Ласло Еркеля. Так, із Севлюша він зробив перший крок до всесвітньої слави.

Велику роль в розвитку мистецтва в місті відіграла музична школа, яка більше ніж за 70 років випустила майже 3000 учнів. Біля 300 з них продовжили поглиблювати свої знання в галузі музики у вищих та середніх закладах. Багато вихованців стали відомими виконавцями. Зокрема, найбільш знаною випускницею нашої музшколи без сумніву є Етела Чуприк. Її досягнення настільки великі, що слава і популярність зробили її відомою всім без винятку виноградівцям, тому й немає особливої необхідності розписувати про успіхи геніальної піаністки.

Хоча ми й не маємо точних даних, але з впевненістю можемо сказати, що приблизно 100 колишніх випускників нашої музшколи викладають сьогодні музику у ряді пострадянських країн, США, Ізраїлі, Німеччині, Словаччині та Угорщині. У останній із цих країн стрімку кар’єру зробила Діана Гойду, випускниця з відзнакою нашої музшколи по класу фортепіано у викладачки Тамари Коваль. Цікаво, що її справжнє прізвище Гайош, її батько Адальберт в минулому відомий у краї гітарист вокально-інструментальних ансамблів. Пророчо відчуваючи її злет в артистичних колах, вже в підлітковому віці  змінили трохи неблагозвучне прізвище  Гайош (жирний, тучний) в угорській мові на прізвище її бабки – Гойду.

Свої музичні студії продовжила в сусідній Угорщині. У 2000 році отримала  диплом викладача музики і артистки камерного ансамблю в Музичному інституті Лойоша Бардоша в місті Печ.

Своє навчання продовжила в Академії Ф. Ліста в Будапешті. За цей час отримала можливість познайомитися з вокальним співом. А сталося це досить незвично, вона підзаробляла акомпонуючи відомим оперним співакам і співачкам, непомітно для себе зрозуміла, що вона може виконувати деякі речі краще за професіоналів. Їй запропонували попробувати себе як вокалістку. Цей досвід їй пригодився, бо вона виграла конкурс і зараз є солісткою Угорського державного оперного театру, представляє музику сучасних угорських композиторів. У 2012 році Барток Радіо зробило запис її виступу до 100-річчя композитора Ендре Серванскі.

20 лютого 2019 року в Дебрецені Будапештський оперний театр виступив з оперою Генрі Пурценла “Дідо і Еней”. Головну жіночу роль в ній виконала Діана Гойду. Побажаємо їй творчого злету.

Недарма в народі говорять: “Не знайдеш пророка в рідній Вітчизні”. Дійсно про деяких своїх  культурницьких і мистецьких особистостей узнаємо, лише по їх успіхах у сусідів та за кордоном. Яскравим прикладом цьому може служити мистецька доля сестер Кедик – Ганни і Магдалини. Вони закінчили музичний відділ Мукачівського педучилища, брали активну участь у різних заходах культурного життя у Виноградові. Ганна завойовувала звання “Міс Виноградів”. Продовжили навчання в угорських вузах. Під час якого виявилося, що крім вміння грати на декількох інструментах, у них природжені дані до співу. Зокрема Ганна має діапазон вокалу в 2,5 октави. Її прийняли на навчання в Будапештську Академію Мистецтв ім. Ференца Ліста. Їй надзвичайно пощастило, бо її викладачкою була професор вокалу Магдалина Надор. Можливо не всі знають, що вона співала разом з Паваротті у “Ла Скала”, 20 років працювала оперною співачкою у Дрезденській опері.

Повернувшись додому, у Виноградів перепробували багато робіт, але музика манила її і як виявиломся іноді була основним засобом для існування. Ганна писала музику і вірші до неї. З сестрою Магдалиною, а пізніше з дочкою, також  Анною організувала ансамбль “Карпатія”. У їх репертуарі народні і власні пісні – русинські, українські, угорські. В своїх виступах вони невтомно пропагують і вчать слухачів основам музики, прививають любов до народної творчості. Особливо люблять це вони робити в дитсадиках і школах.

Тут вони проявили новаторський підхід, приносячи з собою колекції народної творчості, насамперед національного одягу на ляльках, народних інструментів, на яких діти можуть пробувати, як вони звучать, показують їм ази гри.

Вершиною їх педагогічної роботи став випуск, написаної ними новаторської книги “Дзвіночки Карпат”. Новаторської, бо подібного виду книг до цих пір взагалі не було. Вона насамперед є першою маленькою музичною хрестоматією дитячої пісенної творчості. У книзі, крім пісень, які до речі виконала дочка Ані в п’ятирічному віці, розміщені дитячі вірші, ноти пісень, записаних на 4 компакт-дисках, фонограм двійного типу з фортепіанним супроводом і без нього. У книжці є цікавий матеріал з логопедії та фоністрії, зокрема вправи на дихання та звукоутворення. Це розспівки для дітей віком 5-10 років у грайливому стилі з ілюстраціями, нотами, поясненнями з компакт-диском, де є озвучений матеріал. Вправи дають змогу співати нашим дітям інтонаційно чисто, без напруги, з розслабленими м’язами гортані і, що саме головне, невимушено. У двох компакт-дисках звучать 11 пісень на тему “Як Карпатських гір дзвіночок, хай дзвенить мій голосочок” з відеокліпами.

Без сумнів це – не звичайна збірка пісень, а методика дитячого вокалу. А це дуже важливо, щоб діти з малого віку вчилися правильно співати. Поширення народної пісні між дітьми у наші дні з малого віку має велике ідейне значення, бо воно формує у наймолодших національну ідею і є могутнім засобом національно-патріотичного виховання дітей та юнацтва. Не маловажно і те, що автором музики є Ганна Кедик, а вірші для них писала її сестра Магдалина.

Зараз сестри Кедик інтенсивно працюють над книжкою “Різдвяна зірка засяяла”, в якій обіцяють буде багато новинок і сюрпризів для читачів. Одночасно займаються і музичною творчістю, на їх рахунку вже 7 компакт-дисків з творами різних жанрів. Побажаємо їм подальших успіхів.

Міжнародний конкурс-фестиваль сучасної пісні і танцю «Кришталеві грона» народився в 1999 році. Його ідейним засновником, організатором і творцем та директором тривалий час був композитор, почесний громадянин міста, педагог, талановитий музикант Андрій Гріга. Фестиваль-конкурс «Кришталеві грона» із місцевого рівня виріс у популярний міжнародний та став яскравою візитівкою нашого міста. Щороку конкурс збирає понад 500 учасників з різних куточків України і зарубіжжя. Тут діти показують свою вокальну і хореографічну майстерність, змагаючись між собою, відточують свої вміння співати й танцювати, знаходять нових друзів, знайомляться з нашими культурними традиціями, милуються красою міста та його околиць.

Крім суто конкурсної програми музичних гостей Виноградова та його жителів чекають вечори знайомств та відпочинку, екскурсії, визначення «Міс» та «Міні-міс» фестивалю. Традиційно так склалося, що церемонія нагородження лауреатів та володарів Гран-прі, а також великий Гала концерт щорічно відбувається в амфітеатрі парку ім.. Перені 28 серпня, на свято Успіння пресвятої Богородиці у храмовий день в місті. Це надає йому додаткової привабливості.

Потрібно сказати, що перегортаючи пожовклі сторінки газет 1880-1890 років знаходимо, що в Севлюші часто виступали професійні театральні колективи – народ був знайомий з цим видом мистецтва. Важче сказати, чи самі містяни брали участь у театральних виставах. У чеський період “Просвіта” надзвичайно успішно використовувала цей вид мистецтва для згуртування молоді та розповсюдження українофільства. Найкращі успіхи мали учні торгової школи та горожанки. Великим успіхом користувався також хоровий спів. Видно лідери “Просвіти” зрозуміли, що заняття в хорі надзвичайно розвиває товаристкість та зміцнює колективізм. 

Потрібно сказати, що в повоєнний час культура стала складовою тоталітарного режиму, тому відповідно почала насаджуватися нова ідеологія, яка змінювала не тільки політичні орієнтири наших жителів, а й світогляд, побут і, навіть психологію. Це робилося цілеспрямовано, методично. Виноградівці, особливо молодь втягувалися в ту атмосферу культури, яка насаджувалася згори і яка докорінно відрізнялася від попередньої. Разом з тим, не можна не відмітити, що були й позитивні елементи. Осередками культурного виховання стають Будинок культури, Будинок піонерів, школи (піонерська і комсомольська організації), фабрики, заводи, радянські установи і заклади у всіх сферах життя, а в них партійні, комсомольські, профспілкові організації). На кожному підприємстві організовують клуби, червоні кутки, бібліотеки. Цими ділянками стали займатися спеціально підготовлені люди, штатні завідуючі клубів, бібліотекарі, художники-декоратори. Цим питанням, а також наглядній агітації надавалась величезна роль у вихованні комуністичного світогляду. Одночасно змінювалися система демонстрації кінофільмів, все робилося для того, щоб кіно і книги стали доступними для широких мас.

Свого результату вони домоглися швидко. Насамперед організували Будинок культури. Щотижня тут виступали художня самодіяльність, учні з концертами, а головне, що, як магніт притягували молодь, та і тих, хто прийшов із фронту і таборів – це танці.

У радянські часи хоровий спів та та драматичні вистави надзвичайно сильно розвивали. На кожному заводі, фабриці, установі організовували хори, проводилися огляди-конкурси. Часто до колективного співу долучали примусово, але там, де керівниками хорів були професіонали, знавці цієї справи люди починали цінити своє виконавське вміння і милувалися звучанням хорів. Тим більше, через деякий час, коли підприємства ставали економічно міцнішими – закупляли сценічний одяг, все стало виглядати більш привабливо і урочисто. До хорового співу залучили навіть учасників Другої світової війни. На світлині добре видно яким був хор ветеранів в другій половині 1970 років. 

Цей хор зберігся і до наших часів, хоч співають у ньому вже ветерани праці, і є він є не одним із багатьох, а швидше, як виняток, бо хорове виконавське мистецтво збереглося більше в церквах, а в інших колективах набуває більле фольклорних форм.

У театральному житті, примітною постаттю в післявоєнний час був Олександр Калманович Колловш, талановитий режисер-постановник. Він сам писав драматичні твори на угорській мові. У своїх п’єсах, зокрема таких як “Пшениця достигла” (Megeret a buza tabla) використовував авторське музичне оформлення, писав пісні для основних героїв, зауважимо, що при цьому на музику клав свої вірші. Пізніше створив самодіяльний театр у Виноградові, який нарівні із Берегівським, претендував на звання народного. І лише незацікавленість із боку керівництва району, дала можливість отримати цей високий титул самодіяльним артистам сусіднього міста, які до речі зберігають його до цих пір.

Правда, говорячи про культурний розвиток у Севлюші, слід відмітити один феномен – найбільш визначні культурні постаті, які жили і творили в місті не були його уродженцями. Але очевидним  є те, що сама природа, навколишнє середовище є сприятливим для розвитку талантів, дару Божого у різних митців. Це відноситься і до найбільш знакових класиків – художника Імре Ревеса, композитора Бели Бартока і тих, хто творив пізніше в царині музики Михайла Рощахівського, Івана Бачкая, Євгена Гудака, поетів Степана Жупанина, Василя Горвата, Світлани Кедик, Здени Тесличко, художників Миколи Ігнатика, Павла Кутлана, Євдокії Пацкан, Валентини Костьо.

Разом з тим у Виноградові народилися, вчилися і ряд митців, які досягли визнання працюючи в інших містах і навіть за кордоном. Найяскравіша постать серед них Андрій Любка, відомий професійний письменник, романіст, перекладач та есеїст. Один з дуже небагатьох літераторів в Україні, які живуть з літературних гонорарів. Його твори користуються великою популярністю серед людей, які ще читають і люблять книжки.

Значні зміни відбулися в культурному житті виноградівчан у радянський період. До їх послуг – Будинок культури на 550 місць, амфітеатр на 2000 місць, кінотеатр на 600 місць. На кожному підприємстві відкрили клуби і червоні кутки, працювали гуртки художньої самодіяльності, хорові, хореографічні, драматичні, музичні, читців-декламаторів, що охоплювали любителів-аматорів. Потрібно підкреслити, що в дійсності не було такої масовості, але партійні органи надзвичайно велику роль відводили розвитку культури, надаючи їй важливого значення у вихованні людей. Тому нерідко вдавалися і до примусових прийомів, заставляючи керівників розвивати художню самодіяльність. Завдяки масовості виявлялися справжні здібності в усіх жанрах,  коли люди закохані в мистецтво досягали значних успіхів. Артистичними здібностями радували самодіяльні митці Театру народної творчості при Будинку культури. Вони чарували глядачів творами: “Веселка” М. Зарудного, “Шумить Дніпро” Д. Султені, “Пісня серця” В. Вакуленко, опери “Лейла і Габор”, “Іван герой”.

На сцені Будинку культури, кінотеатру «Промінь», стадіону «Пластик» часто виступали творчі колективи Ужгорода, Львова, Києва та інших міст країни. Святом для жителів міста були виступи закордонних артистів, особливо в останні роки радянської влади. Тоді гостями виноградівчан часто були популярні естрадні артисти з Угорщини.

Разом з “організованою” культурою, якою керували відділ культури, штатні працівники, часто непогані спеціалісти свої справи, були між ними патріоти своєї справи, в низах творилася інша культура – авангардизм, яка не служила справі будівництва комунізму, не була служницею компартії, а намагалася знайти шлях до сердець людей через естетичний вплив, пошуки нових форм і жанрів. Нерідко вони вдавалися до копіюванні популярних закордонних груп і співаків, художників. Але незважаючи на це старалися внести у своє мистецтво щось самобутнє, нове, за це їх любили в місті, а іноді за його межами.

Але повернемося дещо назад в історію. У всі часи, кожне покоління молодих людей об’єднувала спільна для всіх ідея і захоплення. Наприклад XVII і XVIII століття відмічалися мандрівними театрами. XIX століття яскраво було виражене письменницькими амбіціями і захопленням поезією. Не обійшли ці віяння і Севлюш

Але за всю історію людства майже неможливо знайти аналога широкого розповсюдження явища, як те, яке ми зараз називаємо “поп-культура”. Це була масова культура популярна серед широких верств населення, переважно комерційно успішна, вона контрастує з “елітарною” культурою.

З кінця 60-их років XX століття так звана “бітломанія” буквально поголовно заразила молодь практично у всіх куточках земної кулі. По масовості і глибині проникнення в побут людини поп-культуру порівнюють хіба що з релігією. Не обійшла ця хвиля і Виноградів. Основою цього руху були музиканти старшого покоління, які грали на вечорах відпочинку в Будинках культури – районному і швейної фабрики. Великим успіхом користувалися Елек Касинець (саксафон),Степан Ортутай (ударник), Іван Говді (кларнет), Іван Колловш (скрипка), Василь Найдел (фортепіано), Ігор Параска (акордеон), Йосип Касинець (тромбон), Ернест Рац ( акодеон). Трохи пізніше до них підключилися визнані майстри: Тиберій Ембер (фортепіано), Ембер Степан (бас-гітара), Йосип Гошта (акордеон), Олександр Штефан та Павло Гомоляк (труба). Вони своєю грою заворожували слухачів, приносили особливий шарм в танцювальні вечори, який до цих пір з ностальгією згадують старожили. Було це в 1960-их роках. Щасливими були ті, хто зміг запросити їх на музичний супровід весіль.

Виховані на цих високих стандартах музики, появляються вокально-інструментальні ансамблі. Першою ластівкою на поп-небосхилі міста в 1966 році з’явилася група “Фламінго”в складі Тиберія Варги, Петра Вагнера (гітара), Михайла Розгоні (бас-гітара), Золтана Седлаковича (ударник). Ансамбль  користувався успіхом на вечорах танців в районному Будинку культури і в парку ім. Горького. «Фламінго» проіснував до 1969 року. Потрібно відмітити, що відрізнявся цей ансамбль тим, що використовував електроінструменти і підсилювачі звуку. Слід також зазначити, що електрогітарні експерименти розпочалися набагато раніше у школах, але це був перший ансамбль такого роду.

У 1968-1970 роках утворився ще один ВІА “Атлантіс” в складі Андрія Йокоба (соло-гітара), Івана Йокоба (ритм-гітара), Адальберта Гайоша (бас-гітара), Йосипа Уйгеї (клавішник), Івана Смерічки (ударник).

“Атлантіс” також працювала в РБК. В 1969 році ВІА побував з концертом в Івано-Франківській області, зібрані грошові кошти були перераховані в фонд миру. 

Дуже цікавою є історія ВІА “Ерідан”. У його складі були: Петро Гергель і Тиберій Варга (гітара), Андрій Зомборі (бас-гітара), Золтан Леві (ударник), Федір Якубович (клавішник), Олександр Штефан (труба), вокалістів було троє – Аркадій Нейман, Катерина Дулішкевич, Сільвія Чорба. ВІА “Ерідан” був першим колективом у Виноградові, який претендував на високий творчий і професійний рівень, ставши переможцем обласного фестивалю естрадних виконавців. У 1971 році його виступ було записано і показано по обласному телебаченню. У цьому ж році “Ерідан” був примусово розігнаний місцевою владою.

Справа в тому, що саме слово “Ерідан” – це єврейська зірка. Комуністична ідеологія в ті роки не допускала таких “вольностей”. Колективу було запропоновано змінити назву, але його учасники навідріз відмовилися це зробити. У результаті їм було заборонено коли-небудь у майбутньому грати разом.

Відношення місцевої влади, особливо райкому партії в ті роки до “бітломанії”, яка швидко розповсюджувалася серед молоді, було негативним. Як і будь-яке віяння заходу, а це надзвичайно вільна і некерована поведінка молоді йшла в розріз з комуністичною ідеологією. У той же час партійні ідеологи розуміли, що неможливо повністю приборкати цю хвилю, яка захопила майже поголовно всю молодь. Фанатично налаштовані, важко керовані молоді люди у всьому намагалися копіювати своїх кумирів: в поведінці, в формі одягу, довгому волоссі і т.д. У моді були широко розкльошені штани із вшитими в складки одягу електролампочками, які працювали від батарейки. У школах, у сім’ях, у міліції намагались якось боротися з цим явищем, насильно стригли довге волосся, знищували “бітломанський” одяг. І невідомо скільки гітар було поламано батьками.

Відділи культури намагалися направити творчу діяльність вокально-інструментальних ансамблів, які росли, як гриби після дощу в більш “соціалістичне” русло. Нав’язувався репертуар радянських композиторів, заборонялось виконання західних пісень. Але музиканти, особливо новачки, мало звертали уваги на ці заборони. У молодіжному середовищі вважалося дуже престижним співати по-англійськи і звичайно переспівувати шлягери угорських культових груп: “Локомотів”, “Неотон”, “Омега” і других.

Звичайно, що люди, які працювали в ідеологічних установах, були недурними і зрозумівши, що цей рух їм не подолати, вирішили очолити його. Тому вони стали стимулювати створення ВІА при клубах різних організацій, фабрик і заводів. Таким чином, все-таки легше було їх тримати під певним контролем, і так сказати “випускати лишню пару”.

Так, з’явилися нові ВІА. Зокрема  з 1970 по 1972 рік діяла група “Мрія” при міськторзі. В її складі знаходимо нові імена: Володимир Більда (гітара), Андрій Гріга (клавішник), вокалістка Єлизавета Ковачик. З 1970 по 1976 рік блискуче виступав ансамбль “Пластик”. Тут також засвітилися Андрій Чорба (гітара), Степан Пішпекі (ударник), Степан Скоросмислей (саксафон), Йосип Лукачі (вокал). Цікаво, що майже одночасно на заводі пластмасових сантехвиробів народжується ще один колектив “Полімер”, який також проіснував до 1976 року.

Досить тривалим виявилося життя колективу “Троянда” при винрадгоспі (1969-1978).  таким же довгожителем був ВІА “Метроном” (1972-1980). У 1972-1973 роках при політехнікумі створили групу “Сіріус”. Навіть при райсільгосптехніці діяв 6 років ВІА “Надія”.

Такий бурний розвиток електричної музики потребував якісної апаратури. Для більшості музикантів кінець 1960-х-початок 1970-их років був періодом пошуків інструментів та звукопідсилювальної апаратури.

Грали на чому попало, частіше за все на саморобних інструментах. У справу йшло все, що хоч мало було придатним для відтворення звука. У той час декілька раз постраждав кінотеатр ім. Борканюка, з якого банально крали звукові колонки. Не залишилися осторонь уваги навіть телефони-автомати, які часто ставали жертвою електромузикантів. Користувалася попитом звукопідсилююча апаратура з шкільних кіноустановок “Україна”.

На початок 80-их років майже всі організації мали при своїх клубах вокально-інструментальні ансамблі. У цей же час всі, навіть у школах почали купляти електроінструменти і апаратуру. Це ще більш заманювало у клуби як новачків, так і професіоналів.

У 1976 році в результаті зміни у складі ВІА “Пластик” утворився ансамбль “Атлант” при районному Будинку культури. Як згадує його керівник Андрій Чорба таку назву йому дали тому що вони отримали нову апаратуру з аналогічною назвою. До речі тут вперше засвітився як клавішник Віктор Марушка, майбутній директор музичної школи. Одночасно з ВІА “Атлант” при РБК був створений ансамбль “КЕКСО-М”. Назва групи склалась із перших букв в іменах членів ансамблю. “КЕКСО-М” і “Атлант” почергово грали на вечорах молоді у РБК, брали активну участь у різних фестивалях і інших заходах, займалися концертною діяльністю. У цей період вони вели між собою постійну боротьбу за лідерство.

Діяли також ВІА “Персей” при  райвузлі зв’язку та “Віраж” при шляхово-ремонтному будівельному управлінні.

Звичайно було ще багато інших колективів, які проіснували недовго або в результаті частих змін у складах, назвах, а також місць своїх акредитацій не залишили про себе досить ясних спогадів. Нерідко між музикантами виникали  різного роду конфлікти і непорозуміння з приводу лідерства, особистісних професійних і музичних якостей, відносно репертуарної і фінансової політики. Багато музикантів, маючи своєрідний і незлагідний характер, часто переходили із ансамбля в ансамбль, або створювали свої нові ВІА, намагаючись підібрати у склад більш лояльних до себе музикантів. У цілому вся ця музична тусівка часто виглядала як доволі великий і не завжди солідний базар.

Не останню роль у музичному житті міста відіграли ресторанні ансамблі. Починаючи з 1978 року музикантам, які бажали працювати  в ресторанах була запропонована досить солідна для тих часів заробітна плата (120-200 рублів в місяць). Враховуючи стабільність роботи і зарплати, практично всі міські музиканти в різний час грали в ресторанах “Виноградів”, “Гроно”, “Тиса”. В останньому більшість музикантів була ромського походження. Серед них виділялися Йосип Гаті, Дезидерій Вереш, Олександр Чуприк, Степан Бартош. І хоч робота в ресторанах була одноманітною і рутинною, щоденна гра на інструментах у великому ступені відточувала майстерність і музичні здібності. Тому саме з ресторанів вийшла найбільша кількість висококласних музикантів.

У середині 80-их років з’явилось багато нових колективів. З 1979 по 1983 рік при РБК працював ВІА “Міраж”. У ньому змінювалося багато виконавців, але в цьому колективі розпочала свій зірковий шлях відома українська співачка Надія Копча. Багато виноградівців пам’ятають цей колектив під назвою “Плай”. Для партпрацівників назва “Міраж”, напевно, асоціювала з одноіменним НАТОвським літаком. Тому під тиском влади, назва ансамбля була змінена на “Плай”.

У 1978 році ВІА “Троянда” при взуттєвій фабриці трансформувалась в ансамбль “Горизонт”, при консервному заводі створили групу “Неудачник”. Між іншими подібними ансамблями виділявся колектив при заводі “Електрон” – “Ескіз”, це був єдиний ансамбль, який грав в стилі “хеві метал” і єдиний, який ніколи не грав на весіллях. Звичайно, цей список можна ще б продовжити.

У 80-их роках у місті формувалися і далі нові групи, хоч із набагато меншою інтенсивністю. У 90-их роках цей процес пригальмував, але зовсім не зупинився. Можна відмітити, що в групі “Едейвельс” засвітився Олег Любімов. Доречно буде сказати, що йому, як клавішнику потрібно було витримати жорстку конкуренцію, бо в їх групі було ще двоє дуже талановитих музикантів – Йосип Чуприк та Степан Голінко.

За тридцятиріччя становлення і розвитку поп-музики у всьому світі досить часто мінялися стилі. Кожний із них протягом декількох років вдосконалювався, швидко розповсюджувався і так же швидко відходив у минуле, залишаючи за собою невелику частину музикантів і шанувальників, відданих даному стилю до кінця. Це хард-рок, рок-н-рол, фанкі, хеві-метал і т.п. Тому кожний раз при зміні моди на стиль, багато музикантів не бажавших або не здатних іти в ногу з вимогам моди, припиняли свої музичні заняття. Починаючи з другої половини 80-их років у місті почали входити в моду дискотеки, які поступово стали витісняти музикантів, які працювали з живим звуком не тільки на вечорах молоді, але і на весіллях. Зацікавленість музикантів у продовженні своєї діяльності різко впала. При написанні цієї частини розділу використані дані з роботи Миколи Мадяра «Как молоды мы были»

Відрадно, що у місті знайшла своє відродження  славна традиція вокально-інструментальних ансамблів. Правда на новому рівні. Роберт Тіводор з групою митців створили групу “Чаламада”. Що цікаво, назву гурту було обрано не випадково, адже вона означала традиційний закарпатський салат. “Ми маємо досить різні музичні смаки і несхожі життєві позиції. Кожен із нас до “Чаламади” встиг пограти у різних проектах, але саме “Чаламада” поєднала нас, саме у ній кожен зміг додати власний особливий інгредієнт до цього музичного салату” – кажуть музиканти. Приємно, що музиканти внесли у свій стиль багато етнофольку, співають на русинській говірці, підкріпивши її своїм щирим позитивом та ритмами у стилі реггі та скай-панку. Усі пісні, які вони пишуть самі наповнені світлими емоціями, гарним настроєм та любов’ю до рідного краю.

Далі буде

Іван Біланчук