Святий Йосип і святий Антоній

Ці дві скульптури я реставрувала декілька місяців тому. Вони належать римо-католицькій церкві, що знаходиться в селі Фанчиково. Скульптури із гіпсу. Одна близько метра, інша трішки менша. Про їхній вік можна лише здогадуватися, але це далеко не теперішнього часу роботи. Зі зворотної сторони скульптури св. Йосипа є карбування «M. Depose Budapest». Як підказує гугл, в перекладі з французької це означає «модель зареєстрована Будапешт» і є товарним знаком. Не брендом, а саме знаком, що підтверджує свого роду «сертифікацію» товару.

Його могли використовувати тільки окремі підприємства. Це був свого роду захист авторського права. Здебільшого такі товари йшли із номерами, але з невідомих причин деякі з них, включаючи цю скульптуру, їх не мають. Друга частина опису точно вказує на столицю Угорщини Будапешт, тому з упевненістю можна сказати, що вони зроблені  саме там. Гадаю, що це могло бути близько ста років тому, коли Закарпаття було під Австро-Угорщиною(1867-1918). Те, що вони були створені за часів радянського союзу малоймовірно, адже церкви не те що не могли придбати нові реліквії, вони ледь могли зберегти ті, що мали через страшні переслідування і знищення храмів і релігії як такої. Можу допустити, що цей напис підробка і, як вже визначала, не має номера реєстрації. Тоді це, напевно, мало сенс, позаяк товар набирав більшу вагомість і вартість і виготовлявся в невеликих майстернях під замовлення. З цього ж випливає, що був попит на цей товар. І це якоюсь мірою підтверджує той факт, що скульптури були створені не раніше середини 19ст. Історія підказує, що в Європі численні збудовані храми в містах і церкви в менш населених місцевостях потребували «оздоблення», релігійних скульптур. В середині 18 ст. великий внесок у цю справу зробив Пінзель і його школа скульпторів у Львові. Здебільшого це були дерев’яні і кам’яні скульптури. Така робота займала і час, і відповідно була не дешевою. Прогрес ішов вперед, тому не дивно, що виготовлення скульптур із гіпсу було покладено на конвеєр ( і до тепер такі гіпсові скульптурки поширені в народі). Їх могли виготовляти за зразком, якраз зареєстрованим тою ж маркою depose. У який період діяв цей товарний знак я не могла встановити як і те, чому він має прив’язку до Франції. Можливо хтось із читачів знає більше. Наскільки це може відповідати дійсності сказати не можу. Бо не так багато знаю і розумію в теології. Це лише моє невеличке дослідження, моє припущення.

Щодо самих скульптур, то вони вражають своєю статичністю, лаконічністю і витонченістю. Їх вигляд говорить про майстерність автора, досконале знання анатомії, релігійних канонів.

В сучасній християнській релігії більший акцент іде на головні образи: Діви Марії, Христа, Трійці, св. Миколая, св. Михайла. Святий Антоній і Йосип, скажу відверто, рідкісні. Те, що вони були обрані для виготовлення скульптур, знову ж таки говорить про період часу, коли народ потребував таких покровителів. У цій церкві є дерев’яна скульптура Яна Непомука, яку я також реставрувала і так само шукала відповіді на свої питання про походження цього образу. Ці дві скульптури по суті ніщо не об’єднує (крім того, що вони довгий час знаходяться в одній церкві) і могли з’явитися з різних причин і в різну пору і мати звісно різних авторів чи виробників. Вони і відрізняються по висоті, по формі складок одягу, деталізації і навіть матеріалу. Гіпс у скульптурі св. Антонія крихкий, іншого складу, або гіршої якості. Але я, все-таки, знаходжу якісь паралелі, якусь схожість у статичних, нерухомих і безмовних образах.

Йосип – земний батько і опікун Ісуса, Антоній – засновник у християнстві чернечого життя, мощі якого покояться у Франції. За наказом папи Пія ХІІ він був проголошений Вчителем Церкви в 1946 році. На іконах його зображують, як окремий образ, так і з маленьким Ісусом, як вчитель і наставник. Якраз Антоній Падеський поставлений у таку роль. Тоді можна допустити, що ця скульптура виготовлена вже після 1946 року, з часу визнання святого Вчителем Церкви, що закономірно.

У повному спокої задумливо двоє святих тримають маленького Ісуса. Смиренно, але так вагомо і впевнено. Дивляться вони не на Божого сина, а в глиб пророчих задумів з зерном прозріння; з сумом і величчю, з біллю й надією, безголосо і  з внутрішнім криком. Доля дитини – доля людства, доля світу.

Валентина Костьо