Пам’ятник Сині та Виру: карпатська легенда, що ожила в дереві

Погодьтеся, не кожній легенді щастить матеріалізуватися. Чимало з них сьогодні, коли з вуст у вуста їх уже не переповідають, отримують життя хіба на сторінках краєзнавчих книг. А от героям синевирської лавсторі – пастуху-верховинцю Виру та дівчині-горянці Сині в цьому сенсі пощастило: їх увіковічив у дереві відомий закарпатський скульптор Іван Бровді.

 У 90-их роках він отримав від лісівників області замовлення створити дерев’яну скульптуру на березі Синевиру.

Спочатку задумалася 1,5 метрова статуя карпатського лісового духа. Але Бровді погодився працювати тільки над масштабним задумом. Так згодом народилася найбільша в Європі дерев’яна скульптура – закоханих Сині та Виру. Уже понад двадцять років вони стоять-височіють, обійнявшись дерев’яними руками, на березі найбільшого гірського озера країни – німо і водночас так, що кожен почує, переповідаючи історію своєї любові. Саме з неї, як кажуть, і виникло легендарне озеро.

А сам скульптор, пригадуючи роботу над втіленням задуму, каже: «Цей пам’ятник в прямому сенсі политий моєю кров’ю», – через особливості роботи з тропічним деревом махагон, деревина якого така токсична, як міцна. То ж митцю боляче, що мільйони туристів, відвідавши Синевир і побачивши скульптуру, не знають, що зробив її Іван Бровді. Аби відновити справедливість ми розпитали у митця історію створення синевирського пам’ятника і переповідаємо її вам.

Скульптура закоханим горянам Сині та Виру (попри вікові смереки і острівець – «зіницю ока») – ще одна візитівка озера Синевир, одного із семи див України  та однією із головних туристичних атракцій Закарпаття. 13-метрова дерев’яна композиція «Синь і Вир» створена за мотивами найвідомішої легенди про Синевир, власне, про те, що озеро виникло із сліз дівчини, яка так і не діждала свого коханого. Втілив її знаменитий закарпатський скульптор, народний художник Іван Бровді (треба сказати, що Іван Бровді відомий насамперед своїми роботами в бронзі – це мукачівський пам’ятник святим Кирилу та Мефодію, копія якого є у Києво-Печерській лаврі, це пам’ятник сажотрусу Берти-бачі, з яким нині фотографується кожен турист, барел’єфи відомим особистостям… Із деревом скульптор мало працював, хоча навчався свого часу у легендарного закарпатського різьбяра Василя Свиди)

«Синевирська скульптура за параметрами висоти та ваги – дійсно один із найбільших дерев’яних пам’ятників у світі та найбільший у Європі, – каже закарпатський скульптор, – має 13 метрів висоти і важить 30 тон. Для скульптурної композиції використано три шматки унікального дерева махагон»

Це тропічне дерево (у природі є 17 видів махагонів) росте тільки в Південній Америці та Африці. Воно досягає гігантських розмірів: висотою до 100 метрів, а у діаметрі може бути 20 метрів.

«Те, з чого ми різали скульптури Сині і Виру, –  всього-на-всього маленькі гілки з того дерева. Їх везуть сюди морем-океаном спеціальним способом: чіпляють на буксир до корабля і тягнуть дерево водою. Воно за цей час пропитується морською сіллю, це сприяє консервації. Усюди в світі цінують махагон за надзвичайну міцність, із нього роблять дорогі меблі. Саме через те, що міцне і довговічне, воно дуже дороге. На той час (90-ті роки минулого століття) один кубометр коштував тисячу злотих. А загалом на скульптуру закупили 30 кубів деревини. Дорого обійшлося!» – розповідає скульптор.

 Цікавимося, чому не можна було різати з нашого карпатського дуба, адже він також довговічний, он хати в скансері з дубових колод стоять століттями і не псуються!

 «А де ж ви сьогодні в Карпатах знайдете шматок цільного дуба такої товщини, та ще й висотою 13 метрів? – запитує скульптор у відповідь. – Отож, і ми не знайшли! Я коли отримав це замовлення, поїхав одразу на озеро дивитися, що, де і як тут можна встановити. Мені на початку пропонували поставити 1,5-метрову скульптуру лісовика одразу біля озера, на площадці, куди туристів приводить стежка. Мені не сподобалося ні місце, ні розміри роботи. Сказав, що робитиму скульптуру тільки на видному місці, якраз там, де є пологий берег з протилежного боку, і тільки таких велетенських розмірів, і тільки з махагону – аби на віки! Замовляв скульптуру «Закарпатліс», і ми таки вмовили директора робити скульптуру саме таких розмірів і саме з дорогого махагону. Він, пригадує скульптор, піддався саме на аргумент, що, мовляв, як робити, то уже навіки! Ну й почалася робота. У мене не було спочатку творчого задуму. Відтак і перечитав усі легенди про озеро і вибрав саме оцю – про Синь та Вира. Бо вона про любов, а це вічне, як махагон»

 Скульптор усміхається і переповідає легенду. Кажуть люди, що в далекі, давні часи цими землями володів один багатий вельможа, а були тут непролазні хащі. Приїхав той володар якось сюди, землі оглядати, і взяв із собою дочку – Синь, красиву молоду дівочку. Доки батько своїми справами займався, вона почула, як десь у лісі сопілка грає. Побігла на музику і зустріла в карпатській хащі красивого хлопця, пастуха Вира. Вони покохали одне одного, але батько Синь не хотів заміж віддавати за простого пастуха, сказав йому, що стане зятем багатія, тільки, як сам розбагатіє. Тоді Вир сідає на бокор і йде заробляти гроші. Він так і не заробив стільки, аби стати багатим. А Синь постійно ходила на те місце в ліс, де вони зустрічалися, і плакала, плакала… –  і наплакала це озеро.

 Іван Бровді зізнався, надихнувся цією легендою, зробив ескізи: коли Сині символічно припарував лань, біля Вира – орла. А далі почалася пекельна робота.

 «Безпосередньо робота над скульптурою була важка. Мені допомагав Михайло Самич, мій товариш, різьбити. То була неможлива робота! Працювали ми у Чинадієві на доці, туди привезли і склали всі шматки махагонів. Колоди були настільки великі, що мусили в лежачому положенні різати: підв’язувалися, зависали над колодою і так різьбили.

Великою проблемою для мене було визначити пропорції, і я придумав, як це зробити: біноклем віддаляв зображення, –  так визначав для себе ту відстань через озеро, з якої майбутній глядач буде бачити скульптуру.

З іншою проблемою впоратися було куди важче. Річ у тім, що цей махагон дуже токсичний. І щодня, поки працювали над деревом, у нас завжди носом лилася кров. І у мене, і у Міши. Тому ці скульптури нам кров’ю далися – пам’ятайте, як наступного разу на синевирський пам’ятник дивитиметеся», –  каже скульптор Бровді.

Наступним викликом було доставити колоди на озеро. Ну якось нагору виволочили. Але встановлювати як? Кран туди не заїде. Зрештою, лісівники десь в інших областях знайшли японський кран, який розбирався і складався, побудували йому естакаду, зібрали уже на місці, на березі озера. Ним і працювали. Із 20-ти метрових залізних труб забили палі під дерев’яний пам’ятник у бетон, – на них нині тримаються скульптури. Його тримає ще горизонтальна опора, що з’єднує посередині.

Скульптор зізнається, що як пригадає, наскільки важко то все йшло, аж душа болить. А тепер глянеш – стоїть, наче й дивитися нема на що.

«Що відчуваєте, коли там буваєте тепер?» –  цікавлюся у Івана Бровді.

«Молодію, коли на нього дивлюся. Бо молодість згадую…»       

«Мистецтво – це те, що дає мені снагу до життя, скільки себе пам’ятаю. Це радість і любов я найбільше в життя радію, коли в мене з’являється новий творчий задум. Це буває, як правило, вночі, я тоді подумки прораховую розміри скульптури і виліплюю її в думках і радію!.. а ще мистецтво – це спосіб підзарядити свій акумулятор. Адже з моменту, як ми з’явилися на світ з утроби матері наші батарейки сідають. Саме мистецтво допомагає мені відновлювати сили.

Люди, які вважають себе всесильними, насправді ніхто. Ми навіть не мікроби! Чимось високим нас робить любов. Наше завдання у житті – любити і радіти»

джерело – журнал «Унікум» № 16, стаття Тетяни Когутич

підготувала Валентина Костьо