“Шумовиння днів”

Борис Віан

Видавництво Вавилонська бібліотека

Переклад з французької П. Таращук

“все інше має зникнути, бо воно негарне”

розкішний, розкішний Віан!

Знайомство з цим французьким сюрреалістом у мене відбулося ще кілька років тому через роман “Серцедер”, який подер мені серце. А тепер ще один химерний, гротескний, абсурдний, страшний і прекрасний шедевр письменника додер його кінцево. “Шумовиння днів” – це зашморг. Зашморг, який спочатку видає себе за щось незагрозливе: легку атласну стрічку навколо шиї, або ж знайомі лагідні пальці, що пестять її, а потім поволі починають душити. Не зчуєшся, як тобі вже катастрофічно не вистачає повітря, але пізно. Прийдеться змиритися з ентропією, бо підкоряючись другому закону термодинаміки, усе впорядковане та красиве в романі поступово перетворюється у потворний безлад і виходить з-під контролю. Та і світ, збудований методом магічного реалізму і сюрреалізму, безперечно буде деформуватися. Але не так, як уявляється на перший погляд.

“Ця розповідь абсолютно правдива, бо вигадана від початку й до кінця”

Таке парадоксальне попередження автора у передмові відразу налаштовує сумніватися у серйозності написаного. Невимушена гра незвичними сенсами та фізичними законами – норма для Віана. Це світ, де шкіра на взутті може сама відрости, якщо полити її концентрованими добривами; так само за ніч може знову відрости розбита шибка вікна. Світ, в якому аби потрапити зайцем на лекцію Сартра, де “чимало слухачів непритомніло внаслідок внутрішньоматкового збудження”, потенційні відвідувачі без перепусток виряджаються у катафалки і прикидаються небіжчиками. Світ, де існує робота вирощування з насіння цівок для рушниць методом вигрівання землі, де вони посіяні, теплом власного тіла. Чого вартий тільки винахід “піаноктейль” – симбіоз фортепіано і апарату для коктейлів, коли від награної музики на клавішах залежить, який напій створюється всередині інструменту. Абсурд деяких ситуацій, порівнянь і винаходів просто кип’ятить уяву. Але це тільки відповідь письменника на абсурд кожнодення, у якому живе індивідуум, що намагається вибудувати власне щастя у абсолютно не придатному для цього місці. Тому смішне тут водночас є страшним, а грайлива іронія – серйозною реакцією, що виливається у фантастичні перебільшення, персоніфікацію неживого чи абстрактного, алогізм та чудернацькість.

Віан вигадує своє бачення твердження, що “люди не міняються, міняються тільки речі”. Чекаючи традиційну динаміку характерів головних героїв, читач натомість зіштовхується зі змінами самих речей у прямому сенсі: сходи звужуються і гниють, вікна зменшуються, одвірки опускаються, кімнати стають тісними, коридор перетворюється в труну, кахлі тьм’яніють і затуманюються, а кашель миттєво вбиває принесені хворій квіти, які зморщуються і в’януть на очах, розсипаючись у порох. Усі страшні зміни, які могли б відбутися з людьми, відбуваються з неживими предметами, які ніби перетягують на себе весь жах, даючи героям виглядати достойно до самого кінця – наскільки це можливо. Навіть сама смертельна хвороба всередині тіла Хлої набуває вигляду білого латаття в легенях, щоб і тут не псувати естетики живого. Чого не скажеш про сам будинок, який піддається поступовому самознищенню та зменшенню в розмірах, де після поховання головної героїні в кінці кінців стеля падає на підлогу і все замикається у сингулярності, витримуючи один із психологічних мотивів жанру: руйнацію всього, що оточує людину. Ну і підкріплюючи одну із основ, яка пов’язує сюрреалізм з психоаналізом: світ є таким, яким ми його сприймаємо. Бо, продовжуючи думку у передмові про правдивість вигаданої розповіді, Віан додає:

“Власне, її матеріальне втілення полягає здебільшого в проекції – здійсненій упереджено та емоційно – реальності на площину асоціацій, яка, проте, нерівна, ба навіть хвиляста й усе викривлює.”

Поетичність мови і соковиті метафори автора дивують своєю сміливою образністю, а сюжет тут настільки простий, що абсолютно відступає на задній план (що також є черговою відмовою письменника від канонів), поступаючись місцем суцільній естетиці у всьому – і у самій мові у тому числі. Не дивлячись на фінал – “Шумовиння днів” – це одна із найсвітліших і найбожевільніших речей, яка може з вами трапитися. Бо це не тільки красиво, але ще і допомагає усвідомити, що будь-яке особисте щастя ефемерне, але усяка ефемерність не менш реальна, як і приземлена об’єктивна дійсність.

Тому береш, відкриваєш це якісне приємне видання – і просто п’єш розкішний текст одного з найхимерніших модерністів двадцятого століття, з тривогою сподіваючись, що він ніколи не закінчиться. Проте навіть коли він закінчується – відчуваєш у легенях гвоздики, орхідеї, троянди, бузок – і починаєш врешті дихати.

Здена Бобош