ЗІРОЧКА.Чарівний Чайничок

ЧАРІВНИЙ ЧАЙНИЧОК. Чарівний Чайничок

«Ну от, знову мене залишили на підвіконні не давши попити»,  – подумала Квітка бузкового кольору.

А без води її зелене листячко безпорадно хнюпить носик, запал квіточок, поволі, гасне й фіолетові маленькі лампочки губляться у темно-синій фарбі ночі.  Вона крізь вікно заходить всередину кімнати після того, як Сонечко вкладається спатки. Нічка бродить сном по куточках та заколисує маленьку дівчинку на ім’я Зірочка. А Квіточка терпляче чекає ранку, бо тоді за склом, на ще зеленій траві та листочках дерев, з’явиться справжнісінька  мокра роса. Їй би, бодай, хоч подивитись на неї, то вже краще.

Зірочка – хороша дівчинка. Але вже, майже, тиждень  ходила сумною й геть забула про свою улюблену Квіточку. Ніхто не вмів утішити дитину крім Світлинки. Тими днями зникла її розрада, просто розчинилася в осінньому небі. Кожної ночі Зірочці снилося ціле море Світлинок, але серед них усіх не було її Світлинки. Тому прокидаючись, з кожним днем,  вона ставала дедалі сумнішою. Зранку до ночі вишукувала у куточках неба Світлинку. Сподівалася, що вона ось-ось вигляне, усміхнеться,  полоскоче носик своїй земній подружці…  а тоді вони разом, щодуху, бігтимуть полем, що за селом.  Та Світлинка не приходила, здавалось, зникла назавжди.  Усе в домі сумувало – батьки, іграшки, котик Кисьпер… Бо Зірочка не галасувала, як завжди, не сміялась,  а тихенько сиділа собі біля вікна та чекала, коли Світлинка постукає у шибку своїми гаряче-ласкавими пальчиками.

Поруч, на підвіконнику де жила Квіточка в горщику, звідки не візьмись,   з’явився Чайничок. Чайничок вихвалявся своїми червоними боками, виблискуючи на сонечку.

Квіточка на нього дивилася й думала: «Він напевно наповнений водою? Попрошу нехай трішки нахилить свого носика до мене. Мені зовсім небагато, хоча б краплиночку води,  – подумала й сказала:  – Любий Чайничку, будь такий ласкавий, дай мені водички попити». 

І стала чекати відповіді. Але Чайничок непорушно стояв собі, навіть не поворухнувся, навіть очками не моргнув. Квітка геть зів’яла і вирішила: «Якщо помру, то хоч у променях Сонця».

Тої миті Зірочка впіймала себе на думці, що підслуховує чиюсь розмову.  Хотіла піднятись та піти, коли раптом глянула на свою улюблену Квіточку й вигукнула:  «Пробач, моя люба! Я геть про тебе забула, і ось… ти зав’яла!»

Але Квітка не чула тих слів, бо вже непритомною була. Маленька квапливо вхопила рученьками Чайничок  і з його носика полилась соковита чиста водичка. Квіточка почала відчувати, як її корінці п’ють і дають пити листочкам. За мить бузкова Квіточка засвітилась грайливими лампочками, а вуста дівчинки – усмішкою.

Так Квіточка стала новою втіхою Зірочки. Разом вони почали чекати на Світлинку, яка кожної осені вкладалася  спатки  в пухке мамине ліжечко, адже вона – весняно-літній сонячний промінчик.

А Чайничок був чарівним, бо вода з нього нікуди не зникала, аж до самого літа  був наповнений. Якщо добре придивитись, то можна розгледіти, як в самій глибині Чайничка  живе веселковий світ:   дружби, сміху, радості, добра, ласки… Це справжнісінький світ дитячого щастя.

Тож Зірочка кожного ранку поливала Квіточку своєю любов’ю з Чарівного Чайничка. Так  вона росла  неймовірно красива, запашна та квітуча.