Дощ

Пахне водою. Вона всюди: на подвір’ї, на дахах будинків, на вулиці… І на моєму тілі. Маленькими крапельками сповзає, залишаючи по собі доріжечки приємної свіжості. Сьогодні він знову був моїм чи я його… Та яка різниця. Мокре волосся густими пасмами прилипло на оголені плечі, які жадібно цілував, а я тоді думала – «Боже мій, як я скучила». А він усе цілувавав, ось так просто цілував, просто посеред двору. А поруч, у самісіньких хмарах, в ритм нашому танцю озивався грім, одночасно з блискавкою запалював знайомі зірочки в очах. Зірочки мерехкотіли, залізали в мою мокру пазуху…
– Ей, ти що робиш? – гукнув Олег.
– Танцюю, – задоволено відказала. 
А коли відкрила очі, то побачила, як він квапливо біжить до мене з курточкою. Одягає мої руки, застібає груди, які важким та таким приємним подихом колишуть світ навколо. Мої щоки порожевіли і надулися, як у дитини, яка міцно спить.
– Ти чого, застудитися хочеш? – збентежено питає.
– Та це ж дощ, – спокійно відказую.
– То ж бо й воно.
– Він же перший у цьому році!
– Ходімо до хати.
– Він перший, ти чуєш… Весна!
– Та ти ще й боса? – питає і дивиться на мої ноги. 
– Я ж тільки з ліжка вилізла.
– Ти як дитина.
–Ти ж знаєш, що я його обожнюю.
– За що?
– За його мокру хтивість. Чого смієшся?
– Задоволено усміхаюсь, як ти вправно мені баки забиваєш. Ану, мерщій до хати, неслухняна Дитино. 
Взявся гріти мої холодні ноги. Ні, спершу приготував чаю, дав до рук гарячу кружку, а тоді почав гріти. 
– Чого смієшся? – питаю у нього.
– Задоволено усміхаюсь.
– Ні, ти смієшся з мене.
– Усміхаюсь. Зігрілася? – питає, піднімається з ліжка і йде.
–Ти куди?
– На роботу збиратися.
– Зачекай.
– Що?
– Нічого не забув?
– Не-а.
– Не-а?
– Ага.
– Ти мене сьогодні ще не цілував.
– Ну, якщо не враховувати останні надцять разів, то очевидно, що ні.
– Справді, – кажу, підсуваючись до нього – ну…
– Що, ну?
– Цілуй, а то сил працювати не буде.
І пішов. 
Краплі за весняним вікном метушились і голосно передзвонювались з танучим снігом, котрий хлюпав ледве зрозумілими словами. Отак перекидаючись думками вони раділи сонячним променям. Велика, простора вітальня посвіжішала, посвітлішала, персикові стіни набули сонячного забарвлення, аж якось запахло стиглим літом, а картинки створені власноруч фарбами донечки та з сухих квітів… Заграли на променях у блиску вранішнього дощу, який стрибав по снігу. Захотілося не думати. Вмостилася на ліжку, як найзручніше, вкрилася м’якою ковдрою і почала не думати. Мої недумки понесли мене повз недобудованої хати, прямісінько нашим, ще облаштованим двором, повз невеличкий город. А далі – понад вишнями сусідів, понад хатами міста, понад Чорною Горою, понад Землею, Понад Сонцем. Там не темно і не холодно, не літають комети, не гаснуть зірки. Там просто ніжно – тепло, спокійно і вільно. 
А може я сплю? – було не подумала я. Та ні, в такому випадку звідки б знала, що дощ родом з неба.
Ось бачиш, так у наше містечко прийшла весна. Залізла до мого ліжка, аби зігріти. Скоро прилетять лелеки. А може прилетить саме та, яка мене колись принесла мамі з татом. То я тебе з нею познайомлю. Вона хороша, ось побачиш. А поки я малюю свою весну прямо на стінці у їдальні. І, будь ласка, не смійся з мене, просто весна закохалася, от і зацвіла деревцем з усмішками, сонечком та хмаринкою. Довершила домашній шедевр Зірочка, намалювавши двох метеликів та хлопчика з дівчинкою. Ось, поглянь...
Я знаю, що ти зараз думаєш. Від цього знання мені добре. Ні-ні… Пальцями не треба чіпати, не розчиняй уяву, просто дивися і насолоджуйся дитинством, бо перед тобою дічинка у маскхалаті (так сказав один чоловік). Ну от, своїми думкати ти розлив чорнило. Як, що? Тепер воно невгамовно гратиметься в слова аж до самого ранку, а потім – зранку до ночі. І що мені тепер робити? Крім того, як не розмазувати пальцями по тілу… По-твоєму. Тобі ж подобається, я точно знаю.

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст