Кішка

Земля набрала нових обертів і вони знову зустрілись – Він і Вона. Дивно, хіба так може бути? Хіба можна вірити у сон? Хіба можна вірити у сон переплутаний з дійсністю? Він любив себе, бо в ньому жило безліч світів. Вони переплутувались у Ньому і так вимальовувався образ нелюдини – хаос. Але той хаос носив в собі певну геніальність... А Вона. Вона була звичайною сільською дівчинкою, яка часто губилася у витворах власної фантазії. Так вони зустрічалися – у своїх реальних снах. Та коли прокидались, то ні він, ні вона не пам’ятали подробиць, бо Вони були не важливими. 
Його маленьке місто, як завжди, було маленьким, а Її велика країна, як завжди, великою, тільки вони стали більш чужими – цивілізація взяла їх в полон. Зате спільна планета все ще висіла над Їхнім небом. Їхнє небо не було блакитним, не синім... воно було Їхнім – унікальним. На небі грало сонце Їхніми думками. Так у Них з’являлася музика. Коли оркестр починав її грати, подих людей завмирав. Вони не дихали, але й не помирали – потрапляли у вир Їхніх почуттів. Нестандартні, але змістовні, закохані тікали один від одного, ховаючись у чужих життях. Та один з них повірив у долю. І доля скористалася моментом довіри. Саме тоді, коли історія мала не повторитись. Але та доля... Що мені тепер з нею робити – думала Вона, не я, а Вона. Бо я лише Кішка, яка відчула найінтимніші моменти їхнього спільного життя.
Тепер Вона переживає. Сидить біля вікна і переживає... Подробиці минулого, які раптом стали реальністю. Йшов Дощ і малював на склі Його обличчя, воно було юне – дитяче. 
– Навіщо ти це робиш? 
– Для тебе.
– Хіба я просила?
– Ні, але подумала.
– Забери свої фарби, не хочу на нього дивитися...
Сказала і розмазала по склу краплини Дощу, що були з іншого боку. Дощ був її другом, бо вмів слухати, мовчати і розуміти незрозумілі речі. Тому Йому не важко було здогадатися про Її думки. Іноді я навіть заздрила Дощу, бо так само слухала її, так само розуміла... Тільки Вона не помічала.
Тоді Її щоками пробіглися сльози. Вона миттю їх заховала, бо до кімнати забігла донечка. 
Це маленьке янголятко було витвором Її мистецтва. Бо материнство для Неї було чимось Божественним. Тому разом з донею літала просторами казки, згадуючи себе малою. Саме з донею усвідомила, що ніколи не виростала. Бо доня була Її початком, початком нового життя. Тільки Вона про це ще не знала. Інколи Їй снилися пророчі сни, вони пророкували майбутнє у минулому. Але не вірила жодним снам... Вони могли зачепити Їхні почуття – Її та Її чоловіка. Бо у ньому губила себе – малу і безпомічну, поєднуючи з вродженою жіночою душею: вольовою, рішучою, сильною... Ці два початки сполучалися у Ньому – вчив Її любити, вчив мистецтву кохання, бо була молодшою. Та насправді виховувала Вона Його... Своїм материнським інстинктом. За що Його любила? Мабуть, за те, що дозволяв Їй лишатися Собою, дещо незвичайною – на очах у людей жінкою, на самоті, частіше з ним – дитиною.
Якою Вона була? Як я – кішкою. В минулому житті Вона була Кішкою, а я була Нею. Вона була Його кішкою, обличчя котрого дощ малював на склі. Тепер Вона – Я, а Я – Її кішка. Як усе заплуталось. Наші життя переплутав час. Тому, моя Господиня не вірила і не вірить в нього. У Її домі не було і немає жодного годинника. У Її думках не було і немає ночі... Тільки день. Свою дитину Вона народила вдень – опівночі – пополудні. Саме тоді, коли ясно світив місяць і запалював собою зорі... Саме тоді запалив Її маленьку Зірочку. Тільки Вона ще не знала, що їх було дві. Та, інша Зірочка, вже давно висіла у своєму Небі і шукала свою Маму... Я добре розумію Її сльози, бо вони мої. Тому ми обоє горнемося до дитини, яка голосно сміється своїм наївним, дитячим життям. Вона вже не плаче – усміхається, ну як не усміхнутись, коли на тебе дивляться вуглики-оченята, випромінюючи щиру Любов. Як Сонечко... Саме тому в Її житті тільки день. Бо має власне Сонечко.
Її зовнішність зовсім непримітна, зате пухнаста – мініатюрна, наче лялька... Дивиться глибокими карими оченятами, хлопає густими довгими віями... від того погляду життя ніяковіє, так по-дитячому... Починає з Нею бавитись, адже Вона – лялька. Лялька, яка дозволяє Йому робити з собою все, що він забажає. Таким чином, втілюючи будь-які Його фантазії – коханка. Та дитина неймовірно шалена коханка. Ну, як можна поєднати в собі настільки різні світи? За це Її і люблять – Він, Він (чиє обличчя на склі), їхні друзі, і просто всі...
Навіщо Дощ малює Його обличчя зараз – думала Вона. Вона розмащує, а Він знову малює... Малює Його фарбами. Впізнала рідний пензлик, а визнавати не хоче. Хоче торкнутися – відтягує руку, свою маленьку руку, пальчики якої дуже вміло пестять. Саме тому Він малює, а Вона розмазує. Так з’являється шедевр. Шедеври минулого знову тіпають Її душу шукаючи забуту Музу.
– Невже я й досі Муза? Так, я Муза, але більше не Твоя. Тому йди... Будь ласка, йди геть... І забери свого листа, того, що лишив на підвіконні. Іди, бо вже не буде так, як тоді – я не покину Їх!.. Заради Тебе, Тебе...
Тиша.
– Мовчиш. Ну, і йди мовчки...
Дощ усміхнувся, знав, що Вона любить Його усмішку.
А хіба Він міг більше? Він протягом віку тільки дивився на Неї через скло і лише іноді (дуже рідко) «мочив» Її Собою. Господи! Як Йому подобалось торкатись Її тіла і легким дзенькотом... Мовчки заповзати глибше чарівною вогкістю. Якось Вона Його проковтнула – тримала на язику і облизувала губи... То була єдина мить породжена Любов’ю заради Любові, дозволивши Їм поринути у стан духовного екстазу. Саме та мить, яка стала їх спільним життям.
Він пішов... Щоразу йшов... А сьогодні лишив по собі Веселку, ту саму Веселку – Його фарби, аби вона знову стала Його Натурницею. Тому в цей вечір ви побачите на небі Її. Січнева ніч буде пахнути матіолою – нарцисами. Замість улюблених троянд, чоловік подарував їй на день народження нарциси. Вони живуть на підвіконні... Від Її подиху колишуть пелюстками забуті спогади – згадують і пишуть від Нього листа:

«Люба моя, Принцесо...
Я Люблю Тебе... До серця...
...Пройшло, а ми не постаріли...
Я Люблю Тебе... До мого серця...
Всередині мого серця Любов одна...
Ми вдвох у моєму серці...
Сидимо і сміємося...
Люблю Тебе... 
До серця мого...»

Навіщо Він подарував мені нарциси? Хіба Він не знає, що я люблю троянди? Червоні, майже полум’яні троянди... 
Вона все ще не вірить, але точно знає, що Спаситель любою ціною врятує своє Свято...
Чому розквітли нарциси? Тепла зима. Вона настільки тепла, що розтоплює найпотаємніші куточки спогадів. Саме тих, котрі ніколи не були забуті, лише прикриті багатовіковою кригою Антарктиди. Тепер крига ламається і течія лине до Неї смаком прісної води, тої, що тоді вмивала нею Його... Як дитину. Готувала для свого маленького ванну, гарячу з трояндовим ароматом, і купала... Трояндове мило огортало Його юне тіло і воно ставало Її... Кожного разу, коли йшов Дощ. Вона хотіла... Хотіла, аби йшов Дощ. Нарешті приспані бажання заметушилися неспокоєм, бо в душі зацвіла юна весна. Коли там настане літо – пристрасть виливатиметься через береги своєю нестриманістю. Вона нестримана... Ніколи не стримує свого бажання. Тому Її Рай завжди Його, завжди Їхній і завжди Рай. Вона любила малювати Його руками на собі. Тоді картина виходила душевна, а фарби якими малювала завжди були природні. Природа оточувала Їх своїм п’янким довкіллям, ховаючи у шовковій траві. Вона пам’ятає – трава. Спитайте у неї і вона вам розкаже – прошепотить, прогомонить слова Любові... А я їх промуркочу, бо люблю муркотіти, коли мене пестять. Його цнота у неї в руках. Байдуже, що тілом володіла інша. Зате цнота... Юна цнота подарувала їй незайманість.
Ніхто Її не вмів займати так, як Він. Так наївно, по-юнацькому мило і віддано... Любові треба віддаватися. Тому Вони робили це щоразу. Їхнє ліжко було завжди вологе, почуття теплими, стриманість жагучою – вогнем. Горіли у вогні. Вогняна квітка пахла трояндовим нарцисом... Так рятували один одного від Апокаліпсису, що сунувся цілим небом бажань на людські душі. Самі ж вони не були людьми – Почуттям. 
Їй сьогодні сумно і радісно водночас. Хіба Боги вміють сумувати? А може Вона не справжня Богиня? Він Її обманув – Дощ. Тоді Вона любила Його... А зараз постійно зраджує з ним, з тим іншим Ним. Завжди тоді, коли приймає Душ. Тоді, чужі краплі роблять Їй приємно... Приємно приймати теплий Душ. Але у Нього нема своєї кабінки, тому робить це просто у ванні. Вона зраджує Йому з чоловіком... Бо жінки Її не приваблюють. 
Сумно бути коханою зрадницею. Тому Господиня цілує донечку, обіймає міцно-міцно... І йде, промовивши – «Я зараз повернусь». Вибігає на вулицю у легкій, червоній сукні. А там... Дощ. Вона нічого не робить, просто стоїть і мокне, бо хтось із Них повірив у долю.
А я лишилася сидіти на підвіконні, там, де живуть мої нарциси. 

«Люба моя, Принцесо...
Я Люблю Тебе... До серця...
...Пройшло. А ми не постаріли...
Я Люблю Тебе... До мого серця...
Всередині мого серця Любов одна...
Ми вдвох у моєму серці...
Сидимо і сміємося...
Люблю Тебе... 
До серця мого…»

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст