Чужинець

Скоро настане Новий рік. Він завжди настає і завжди новий. Мені б хотілося привітати тебе саме в ту мить настання...
Ти не кажи нічого, просто слухай. 
Можливо, деякі слова з мого боку були зайві – втручання у твоє життя. Можливо, я занадто захопилася: тобою, собою, нашою грою (якої нема)... У мене виросли «крила» і, звичайно, захотілося літати...
Чому захотілося летіти до тебе? Не знаю. Вірніше, знаю, але не можу висловити, аби ти правильно зрозумів. Моє життя – казка. Ту казку створюю я силою бажання, мене підтримує чоловік. Мабуть, це і є щастя... Але у тій казці я написала байку. Ти – її мораль. Я хочу її чути, відчувати, пропускати крізь себе, ділитися з іншими. Ти чужий, але мій. Мій власний чужинець. Ти приємний і ніжний... І так солодко пахнеш. Звідки я знаю, як ти пахнеш? Я знаю, як пахнуть діти. Ти дитина... Це я тебе назвала дитиною. Якби я була твоєю мамою, ти був би моєю дитиною, а так – мій власний, маленький чужинець. Я кожного дня граюся з тобою, лоскочу, цілую... А ти смієшся, голосно і щиро, голосно і щиро...
Я люблю дитячий сміх. А коли ти лягаєш спатки, розказую тобі казочку – лягаю поруч на ліжко, обіймаю міцно-міцно, цілую очі (як у ночі)... Ти обіймаєш мене своїми ручками і кажеш – ти найкраща мама в світі...
Це, як бачиш, мій політ до тебе, чи з тобою. У тебе також «крила». Але настає мить, коли я опускаюсь на землю, просто стою, лежу, біжу... Тоді тебе поруч нема, тоді ти там, не знаю де, але там... Там, де нема мене.
Ти – мій власний чужинець. Я чужинка, але не твоя.
Учора був поруч. Сьогодні і завтра тікаєш від мене, ховаєшся, не хочеш ділитися собою, вже не хочеш. Нічого. У мене є твій запах, всередині мене запах дитини, це я тебе назвала дитиною... А знаєш чому? У світлої людини – душа дитини: чиста, наївна, добра, мила, як у Янгола...
Тоді ти називав мене світлом, а я сміялася і казала: «Виходить, що я “жива електрика”. А ти відповідав: «Ні, ти “світло” ». Тільки не казав – «моє світло». Але я завжди знала, що твоє...

Я відкинула листок, ще тримаючи ручку. Ручка хотіла писати далі, та руки не слухалися. Пальці дивно схрестилися, заніміли... З поміж усього того, я забула сказати найважливіше. Але те, найважливіше, було найважче сказати, тому вирішила написати мовчки. Він обов’язково зрозуміє мовчання. А потім подумки запитала у себе – «Що я зробила не так? Хіба я його мало любила? Я любила його усім єством неіснуючої любові. Неіснуюча любов... Такого нема. Ось і все. Нема, Нічого нема...» Окрім його очей, які бачила тільки уві сні. Його очі – ночі. Я щоночі дивлюся на небо, інколи на ньому зірочки. Зірочки виблискують сяйвом, тоді дотягуюся руками до них, не зриваю... Підлітаю і цілую, пещу – граюся. Тоді вони стають теплими і ще яснішими, адже я «світло». А люди називають таке явище білими ночами. І тільки ми знаємо: чому вони білі, чому саме ночі, чому зірочки, чому світло... 
Моя любов до тебе надмірна і зайва, моя любов до тебе – втілення мого неіснуючого я. Та завдяки тобі це Я стало реальним, занадто реальним... А ти знаєш, що я занадта людина, тому і любов моя занадта. Але не переживай – не буду тебе турбувати, більше нік... Нік... Ніколи не буду...
Ти знаєш, я щаслива, неймовірно щаслива. Та свого часу ти відламав шматок мого щастя, поставив за пазуху і там носиш. Носиш і будеш носити... Я дозволяю. Але не треба мені підморгувати зірочками, не треба приходити до мене уві сні, не треба «красти» мою любов. Я сама тобі її дам, якщо захочеш. Дам таку, на яку заслуговуєш... Але ти вартий більшого, тому і тікаєш. Бо, на жаль, ніколи не зможу дати тобі більше, ніж маю... Все, що я маю – твоє... Тому, що ти моя (чужа) зірочка, а сяйво тієї зірочки – я...
З наступаючим Новим роком!...

Ручка написала все, що хотіла – не все. І пішла відпочити. Я заснула за столом, темної ночі – був ранок. А на небі сяяли зірочки... 


Від любові до ненависті і навпаки

Того вечора все було, як завжди, але якось не так. Мені хотілося плакати, та не знала від чого. Хотілося тікати. Та не знала куди. Тому вирішила втекти від себе. Ну, як можна навмисне образити себе? Я ображала себе щодня, відцуралась сотні раз. Було боляче. Але я терпіла мовчки. Я так навчилася мовчати, що забула говорити...
Якогось дня зашивала іграшку своєї дитини – свою і вкололася. На пальці виступила кров. Ту кров нікому було злизати, тому злизала її я. І одразу стала вампіром. З того часу мої очі світяться кров’ю, блищать, гомонять і хочуть ще... Я завжди хочу більше, бо ненаситна. Іграшка, яку зашивала, була живою. То була я, вірніше, друга моя половина. Тому мені хотілося плакати, бо боляче було мені і кров щоразу злизувала я...
Це божевілля – скажете Ви. А я відповім – так.
Божевіллям було віддати свою душу іншій людині – чужій. Тому чужинцю, якого вчора любила і люблю сьогодні. Скоро Новий рік. Тому надіслала йому листівку. Але він її не хоче і не буде читати, не хоче читати вустами Любові. Він закриває очі щоночі, щоранку і краде у мене любов, ту, яка належить йому.
То як же він її краде, якщо вона його – запитаєте Ви. А я відповім – мовчки.
Він усе робить мовчки. Навіть те про що Ви подумали. Я так навчилася мовчати для нього, що забула говорити для себе. Я – інша моя половина – він – чужинець. Мій маленький, власний чужинець коле мене голкою... І відчуває разом зі мною біль. Навіщо. Навіщо так? Коли мої вуста вміють цілувати, руки – пестити, серце – любити. Навіщо любити біль? Навіщо він став болем – моїм божевіллям? Важко. Мені сьогодні важко. Бо чужинець навмисне мене ображає. Розуміє – хоче відштовхнути, кажучи: «Незамінних людей нема». Так, незамінних людей нема. Але є люди неповторні. Неповторні своєю унікальністю – тими чи іншими рисами... «Тому, сьогодні я заміню себе тобою», – думала. Задля того заміню, аби ти відчув мою неповторність і незамінність... Замінити людину можна, але не можна підмінити людську душу. Це не під силу навіть тобі. Тому ти назавжди лишишся мною, бо колись дав себе прочитати – ти Книга. Ти лежиш на моєму столі. Я хочу...
Хочу тебе читати. Бо відчуваю, що ти хороша Книга. Легким дотиком руки торкаюсь тебе... І знову відчуваю, ні, знаю – кожен перегорнутий листок поглинатиме мене. Кожен перегорнутий листок тебе поглинає листок мене. Ти хотів мене використати, а я хотіла віддатись. Тепер ти маєш усе, а я – нічого. Я віддала тобі свою цноту, ти любляче збезчестив її... І тепер мусиш мене взяти (такі закони). Ти хочеш мене взяти... Бо я завжди хочу більше, бо я ненаситна. Я янгол – білий і дикий (розпусний). Якщо тобі так краще. Сьогодні ти маєш усе, а я маю нічого – тебе, тебе усього.
Такими думками втішала себе, бо не хотіла вірити, що мене використали – ніжно, віддано, палко...
А він казав, що янголи святі. Святі тоді, коли освячує їх він. Тому я стала Янголом. Стала Янголом заради нього – померла. Він використав мене – забрав моє життя... Тепер я літаю в небесах, бо у мене виросли крила, літаю сама і ловлю зірочки. Усі вони мої, усе небо моє, але не для мене – для нього.
Він – мій маленький, особливий, особистий чужинець. Він солодко пахне. Так солодко, що починаю його кусати. Хочу з’їсти. Я завжди хочу. Я завжди хочу більше, бо ненаситна. Може, коли з’їм його, мені не буде боляче. Тепер болить всередині, не зовні. Бо всередині мене його біль. Чому я ковтаю ту біль? Бо створила фантазію у якій стала рятівницею. Рятівницею цілого світу. Світ треба рятувати любов’ю.
Вирішила: якщо я полюблю самого Бога, то Він благословить нас Раєм, Раєм на Землі. Та виявилося, що він не Бог, а бог; Земля – лише земля; і рай не Рай...
Того вечора все було, як завжди, але якось не так. Мені хотілося плакати, та не знала за ким...
Ти приємний і ніжний... І так солодко пахнеш. Звідки я знаю, як ти пахнеш? Я знаю, як пахнуть діти. Ти дитина... Це я тебе назвала дитиною. Якби я була твоєю мамою, ти був би моєю дитиною, а так – мій власний, маленький чужинець. Я кожного дня граюся з тобою, лоскочу, цілую... А ти смієшся, голосно і щиро, голосно і щиро...


Закохані

У мене квадратна голова. Не тому, що квадратна, а тому, що у ній коло. Дивний круг. Той дивний круг почуттів крутиться і світиться. Світло стирчить з моїх вух, носа, очей, рота. Коли воно у моєму роті – я цілую. Коли воно в очах – я бачу. Не бачу, а саме бачу. Коли воно в моїх вухах, я не чую. Я глуха, бо відчуваю носом запах. Тільки запах, його запах. Той запах зводить мене з розуму. Бере за руку і веде. Коли його долоня торкається моєї, я відриваюсь від землі... Я відриваюсь на повну, на всі його улюблені 1000 відсотків. Він бере мене... За долоню. Його пальці теплі і ніжні, а долоня глибока, тому моя маленька рука тоне у ній, як у морі... У моїх бажаних відчуттях. Бажаних? Я бажаю... Я так багато бажаю – нічого. Бо моїм нічим є він. Я бажаю його... Бажаю його дотику. Просто дотику, спокійного і ніжного – пристрасного і божевільного. Коли він зі мною, він божевільний – вільний Бог – людина. Людина, яка хоче пристрасно божеволіти. Коли я з ним – я маленька дівчинка, така маленька, що аж виросла. Виросла і віднайшла в собі дивний потяг до хлопчика. Так буває з дівчатками, коли вони перестають бути ними і стають жінками. Тому я жінка. 
Коли я з ним – я біжу. Біжу щодуху по зеленому полю. Навколо ростуть ромашки, їх багато, дуже багато. Я зупиняюсь, падаю в ромашкове море і тону в ньому. Їх багато, але знаходжу свою. Не зриваю її, а відриваю. Відриваю на всі 1000 відсотків... Торкаюсь до неї губами, цілую ніжну середину – жовту і м’яку... А потім пелюсточки – білі-білі. Вони лоскочуть мою шийку. Відриваються... Знову й знову... Падають на мої груди. Груди дихають. Приблизно так – туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди... Мені приємно. Мені приємно відчувати пелюстки, мої пелюсточки. Я перебираю в руках своє сонечко – ромашка схожа на сонечко, тільки маленьке. Я вмію перебирати... Пелюсточки сіються, аж поки не закривають собою моє тіло. Мені зовсім не важко їх тримати. А я дихаю – туди-сюди, туди-сюди... Тому вони рухаються, мої пелюсточки, разом зі мною. Вони живі. Усі вони – живий організм, який розуміє відчуття. Тому їм також приємно закривати собою моє маленьке, тендітне тіло, а ще дихати і рухатися... Тому нам обом приємно рухатися у зеленій траві і дихати свіжим повітрям. Трава сповиває нас шовком. Шовк ледь прохолодний, тому тіло охоплює холодок. Холодок підкрадається, непомітно, але бажано... Доходить до середини... До середини мого тіла. Ні, заходить в середину і зупиняється. А я дихаю – туди-сюди, туди-сюди... Коли він зупиняється (не зупиняється), я відриваюся, як пелюсточки, на його улюблені 1000 відсотків...
Коли я з ним, я біжу. Біжу щодуху по зеленому полю. Навколо ростуть ромашки, їх багато. Я зупиняюсь. Падаю в ромашкове море і тону. Їх багато, але я знаходжу свою...
І так знову й знову, коли я з ним. Інколи, це ромашки, інколи фіалки, інколи хризантеми, інколи лілії, інколи нарциси, інколи троянди (шипи не колють – додають гострі відчуття)... Але завжди квіти. Я завжди знаходжу свою єдину квітку. Я її впізнаю. Я її пізнаю у світі Любові. Я її пізнаю у Світлі Любові. Світло мерехтить теплом. Тому там завжди літо. Квіти люблять літо. І я люблю літо, бо народилася зимою. Тому ми любимо одне одного – палко і стримано. Любимо так, як ніхто ніколи не любив – духовно, не фізично. Фізика тут ні до чого...
Він знає усе про мене, бо я також квітка. Ми виросли на одному полі – на різних. Тому нам цікаво любити на відстані. У такому стані хочеться літати. Тоді наші пелюсточки, листочки стають крилами і ми летимо. Летимо самотнім польотом, але один до одного. Коли ми зустрічаємось – такого не буває, наші погляди губляться в словах. І ми починаємо говорити – мовчати. З ним так цікаво мовчати. Мовчання – його лоно. І я гублюся у нім. Так, як він у моїм. У моїм лоні він губиться і рухається – туди-сюди, туди-сюди... Дитина в лоні (утробі матері). Він – дитина. Я – мати. Не його, але мати... А він хоче, аби я була його мати. Тому хоче себе віддати – дати. Дати поколихати, попестити... Я вмію пестити... Господи, як я вмію пестити... Він знає, що я вмію, тому і хоче мене мати. Бо я не його мати.
У мене квадратна голова. Не тому, що квадратна, а тому, що у ній коло. Дивний круг. Той дивний круг почуттів крутиться і світиться. Світиться так, як його очі після 1000-ча відсоткового відриву.

Я прокидалася... Все ще солодко муркотіла кішка. А прокидалася я. Я люблю спати гола. Може тому мені наснився цей сон. Тому наступного разу я обов’язково буду спати одягнута – гола. Цей одяг мені найбільше пасує. Чому я буду спати одягнута, аби не спокушати у свої снах його – свого маленького, особистого чужинця. Він же ще маленький... Хоч і дорослий. Але маленькі завжди потребують більше уваги, дорослі це розуміють, тому віддають своїх мам маленьким. Та маленькі колись виростають і стають дорослими. Тому я вирішила любити його всім єством неіснуючої любові, надлюбові... Аби тільки він лишався дитиною. Моїм маленьким, особистим чужинцем. За що я його люблю. За те, що він маленький, за те, що він є, за те, що я вмію любити. Але я також маленька – невисока. Тому мені дуже до вподоби ховатися у ньому, бо він високий. Тоді, коли я боса, з ним я завжди боса, я зовсім невисока. Я боса з ним, бо мені не потрібні підбори, аби його любити. Без них краще. Знаю, бо перший раз спробувала з ними. То було відчужено й нещиро. Саме тому тепер я боса і маленька (тендітна), а він чужий і високий (це не заважає бути йому дитиною). І саме тому наше почуття чисте, наївне, щире, справжнє...
 
Я люблю ходити босоніж по траві, влітку. Зранку, коли вона ще змочена росою! І люблю купатися у сонячних променях! А ще я люблю вітер, коли він дихає мені в обличчя! А ще я люблю пташок, бо вони вміють літати! Я люблю небо, бо воно блакитне, море – бо синє, пісок – бо жовтий! Я люблю любити! Бо в цьому світі є людина, яка цінує мою любов. Та людина – ти. Я люблю кидатися снігом, люблю, коли ти падаєш у нього, а я на тебе. Тобі не боляче, бо підкладаю руку. Мені не болить, бо то твоя рука. Я мию тебе снігом – білим і пухким, а ще холодним. Твої щоки рожевіють, холонуть. Та я зігріваю їх поцілунком. Ми цілуємося на снігу. Ти пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як ми цілувалися на снігу? Як закохані. Авжеж... Так цілуватися вміють тільки закохані...
 

Світ треба рятувати Любов’ю!

На моїй шиї хрестик. Він маленький і мені його зовсім не важко носити. Знаєш, він золотий. І ланцюжок золотий, на якому він висить. То він висить чи стоїть? Лежить...
Якось я його мало не загубила, так само, як каблучку, яку ти мені подарував. Ту саму, яку одягав на мій пальчик у церкві. Пам’ятаєш, ми тоді були у церкві. Я стояла попереду, ти позаду. Тому тобі було погано видно... Я взяла тебе до себе... І ми стали дивитися разом. А ще ми молилися. Ти не забув молитися вранці, ввечері, коли тобі сумно, коли тобі весело... Не забув? А ти згадуєш у молитві мене? Я щодня молюся за тебе і за ту каблучку, яку мало не загубила, ту, яку ти одягнув мені на пальчик у церкві, коли ми вінчалися.
На мені була біла сукня. Дуже красива, але не більше, як я... А ще вона була прозорою, майже невидимою, тому хтось подумав, що я гола. А я перед тобою завжди гола – чиста. Ти також любиш мій запах. Пам’ятаєш, як я пахну? Я пахну наготою... Тою, тою... Яку ти любиш. Ти мене любиш. Я знаю, бо відчуваю... Я все ще ношу твою каблучку – мою. Вона дуже пасує моєму маленькому пальчику. Так само, як хрестик шийці. Хрестик подарував мені ти. Тоді, коли ми спали. Ти пам’ятаєш, як ми спали? Лежачи... Мабуть, тому і хрестик лежить, а не стоїть. Та це не важливо. Важливо те, що я його маю. Я його маю. Тоді, коли хочу, тобто завжди. Бо він мій і нічий інший. Мені любо дивитися на нього, торкатися... Просто торкатися. Йому подобається відчувати мене. Він мене завжди чує. Тоді, коли я його прошу. Про що я його прошу? Про все на світі. А найбільше за тебе і за нашу каблучку, і за наш маленький хрестик, він такий золотий... Мені подобається, як він виблискує на сонці – ясно. Ясніше за зірочку... Ти знаєш, я дуже багата людина. Чому? Бо кожної миті дотягуюся до сонця, воно мене не пече, а гріє. Зсередини гріє. З твоєї середини, яка кожної миті стає моєю. І тоді мені дуже палко... Я неймовірно багата людина, бо маю зірочку, навіть дві – твої очі. Вони також блищать. Блищать карим поглядом, до якого я щомиті їду приспівуючи: 
«Кареглазое такси
Притормози, притормози,
И повези меня туда,
Где будут рады мне всегда...»

Це моя машина. Вона наша. Вона вміє їздити. Все ще пам’ятає, як їздити, хоч і дуже старенька... Та це тільки зовні. У неї глибока середина, така глибока, що майстер не міг дотягнутися, коли треба було... Треба було її ремонтувати. Ти любив на ній їздити. Хочеш, я тобі дам прокатитися? Коли завгодно, мені не шкода. Просто інколи... Інколи мені шкода її колеса... Вони так сильно крутяться, мабуть, у них голова йде обертом від асфальту. Так, як у мене від тебе. Від тебе нікуди вже не дінуся, мій маленький, кароокий, знайомий незнайомцю, тобто чужинцю. Яка різниця, як тебе називати. Все одно ти мій. Хай кличуть тебе по-різному, мені байдуже. Мені байдуже, хочеться бігати по нашій хаті – всередині, не зовні, і згадувати тебе – Любити. Я так тебе люблю, мій маленький, кароокий чужинцю. Ти пам’ятаєш мій голос? Я так лагідно кличу тебе щомиті. Кожна моя мить – казка... Вибач, у мене потекли сльози, я не можу бачити через дивні скельця. Їх називають окулярами. Чому я ношу окуляри? Погано бачу. Але тебе я бачу добре, навіть краще, ніж добре. Тому, коли ми цілувалися, пам’ятаєш, ти завжди знімав мої окуляри, а я тебе мацала... А ти мене... Мацати приємно, коли темно. В риму вийшло. Ну, не в риму, а туди, куди треба, туди й вийшло... Ти любив мою риму і зараз любиш, я знаю, бо відчуваю. Я відчуваю тебе у своєму подиху тоді, коли темно – зовні, не всередині. В середині світло, воно моє – наше. Тому ти завжди зі мною, навіть тоді, коли тебе нема – ти завжди є. Завжди настає день, день світлий, бо світить сонце навіть і взимку... А коли йде дощ? А куди він іде? Не розумію, чому всі так кажуть. Адже він нікуди не йде. Він капає... Чому завжди знаходиться хтось, хто капає на мізки ... Іноді горілкою, іноді вином (червоним), тоді на чолі виступає чорний піт... Він неприємно пахне – тхне. Усе минає... Минають дні, минають ночі... Ти ще любиш ночі? Я люблю зірочки... Твої зірочки, які хочуть бути моїми. Вони завжди мої і завжди світять у мене в душі. У мене велика душа. Така велика, що не поміщається... Тому вона завжди стирчить чи торчить (стримить)... Я вже казала минулого разу. Коли вона у мене в роті – я цілую. Коли вона в мої очах – я бачу. Не бачу, а саме бачу. Коли вона в моїх вухах – то не чую. Я глуха. Бо відчуваю носом запах. Твій запах. Я пахну наготою, а ти – мною... Знову в риму вийшло. Та ні, не в риму, вийшло туди, куди треба...
Знаєш, пора кінчати... Пора закінчувати цю розмову. Бо розумію, що говорю сама з собою – тобою. Я божевільна. Мій політ вільний. І я лечу до Бога. За новою порцією Любові. Бо Любов’ю я рятую світ. Не тільки я. Ти зі мною. Ти завжди зі мною. Ти мариш мною? Я знаю, все ще мариш. Бо мариш Любов’ю. Я твоя Любов. Але я не одна. У тебе багато Любові. Бо в мене велика душа. Така велика, що не вміщається в твої маленькі-великі долоні. Ти хлопчик. Мій маленький хлопчик... Стрибай у мою душу і плавай. Ти вмієш ще плавати? Вмієш. Ти зовсім не змінився. І я рада – ніколи не змінишся. Бо я люблю тебе таким, яким ти є – маленьким. Будь завжди дитиною. Ти знаєш, що я люблю дітей. Бо в мене є дитина – ти, мій маленький, особливий чужинець. Знаєш, чому ти особливий, бо мій.
Хочеш, я тобі заспіваю. А ти закрий оченята, мої карі очки, я їх буду цілувати. Я палко цілую, дуже-дуже... Ти любиш, коли я цілую твої очі. Слухай, спи дитинко, спи. Очки зажмур, над тобою твоя мати шепче молитви... Спи, дитинко, спи... Коли ти заснеш, я погладжу твою голівку, загубивши пальці у темному волоссі. Ти так любиш... Ти так мене любиш. Так... Так, що я опиняюся в Раю. Не в тому, до якого люди звикли, а у нашому. Наш Рай Блаженний, бо в нас великі душі. Коли вони великі, стають маленькими... Стають маленькими у серцях чужих людей. Тоді чужі стають рідними – усі-усі... 
Тому я ще міцніше, міцніше люблю тебе. Бо наша Любов має силу. Та сила – Бог. Він рятує світ – карає нас Любов’ю. І я молюся, аби ми з гідністю прийняли ту кару.
– Любий мій, маленький, знайомий незнайомцю – чужинцю... Світ треба рятувати Любов’ю!
– Так? 
– Так! 
– Мовчи, не треба... не треба так кричати...
У нього заблищали очка. Коли ви дивитиметесь на небо – будете дивитися в його очі. Бо його очі – зірочки. Ті зірочки мої. Але я добра, і так сильно їх люблю, що поділюся Любов’ю з вами – усіма-усіма... Їжте її, пийте її... І Любіть...
 

Сльози

– Ти плачеш... Чому ти плачеш, мій маленький? 
– Я не плачу... – лагідно відповів.
– А як же сльози? 
– Це не сльози... Це Любов.
– Ти закохався? Вперше, так?
– І в останнє... У неї.
– Як її звати? 
– Мама.
– Яке дивне ім’я, дивне і гарне. Вона вродлива? 
– Неймовірно казково, бо любить мене. Її врода – Любов. Її Любов виблискує на сонці каштановим волоссям... Ти знаєш, у неї червоні губи. Дивно, але вони справді червоні. А на смак вони солодкі...
– Як мед? 
– Ні, солодші, набагато солодші... 

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст